Андрій Кокотюха — корифей українського детективу та трилера. Його перший детектив «Шлюбні ігрища жаб» витримав два перевидання, а одним із джерел натхнення для цього твору, за місцевою легендою, стало невеличке болото на території Будинку творчості письменників у Ірпені. Але зараз мова про ще одну рідку субстанцію — алкоголь, — її місце в житті письменника як такого й далекосяжні наслідки вживання для творчості.
ШО Давай поговоримо про алкоголь.
— Хіба що поговоримо — я тепер можу тільки говорити про нього, як старий імпотент — тільки дивитися чи, скажімо, мріяти, уявляти. З іншого боку, я тут підрахував: активно вживав алкоголь у період з 1993 до 2003 року і в цей період найбільше та найчастіше пив з тобою. Тому спільних тем для розмови тут більше ніж досить. Та й поговорити насправді є про що.
ШО Ну, а писав ти коли більше — коли пив чи тепер?
— Дивлячись що розуміти під визначенням «більше». Я пишу з 7 років, до 2000 року включно писав усе в загальних зошитах, вони в мене зберігаються досі, тексти датовані. Це я до того, що мої заяви легко перевірити. І обсяги написаного в, скажімо так, «доалкогольний період» все одно переважують алкогольні роки. Якщо вже про математику заговорили: пишу я 33 роки з 40 прожитих, а пив 16 років, це якщо рахувати від 1990 го. Тобто половину свідомого життя я бухав, іншу половину — писав з похмілля або незалежно від похмілля.
ШО Дивись, яка дивна штука з алкоголем — більшість молодих письменників намагаються створити собі алкогольний імідж, а більшість старших — намагаються його позбутись. Оця ось «сороміцькість» алкоголю в творчих сферах — про що вона свідчить?
— Ти частіше спілкуєшся з молодшими, тобі, мабуть, видніше. Мені здається, що молоді соромляться свого алкогольного іміджу, випинаючи натомість наркоманський. Я колись був на дивному заході: зібралися творчі люди, аби поговорити, що краще для творчості — бухло, наркота чи секс? Про секс якось забули, а «наркомани» всерйоз посварилися з «алкоголіками». Про творчість не йшлося взагалі, почався конфлікт поколінь: типу, пити — це відстій, а ось наркота — це стильно. Навіть автентично: козак Мамай курив траву, пращури жерли гриби-галюциногени, ну все таке. За моїми спостереженнями, більшість старших не те щоб соромиться алкогольної заангажованості. Від них часто чуєш: «Пив, але п’яним не був!», «Мене ніхто не переп’є!» — супергерої, яких куля не бере. Хоча люди п’ють, аби напитися, відчути себе в стані алкогольного сп’яніння. Взагалі чомусь вважається, що алкоголь чи там алкоголізм, алкогольна заангажованість — це щось не гідне людини. Таке ставлення до бухла свідчить про банальне ханжество («святенництво» українською мовою).
ШО Власне, я й говорю про «офіційне», на люди, заперечення алкоголю. Ти не думаєш, що це побутове святенництво потім передається і в тексти? Адже, за великим рахунком, людина в тексті завжди така, як і в житті, хіба ні?
— Я почну з того, що яка людина в п’янці — така вона і в житті. Відповідно, той, хто заперечує свою алкозалежність на людях, боїться себе справжнього. Відповідно, виходять фальшиві тексти від фальшивих людей про фальшивих людей. Насамперед кажу про тих, хто пише, аби комусь сподобатися через текст. А потім дає цьому адресатові свою писанину і питається: «Старий, ну як тобі?» Сказати «гавно» — нажити ворога. Похвалити цю субстанцію — себе не поважати. Саме тому я не беру книжок у подарунок принципово — за це треба оціночно відповідати, відробляти подарунок. Нарешті, є такий показник: соромно не пити, а соромно пити на халяву. У нас же більшість, яку ми з тобою зараз маємо на увазі, народжена халявою і тільки її визнає.
ШО Але, повертаючись до твоєї заяви про «наркоманський дискурс двохтисячних», — мені здається це все-таки перебільшенням. Здається, слід все-таки виводити більш універсальну формулу для писемності: «алкоголь — хоровий спів — і — відсутність регулярного сексу», на відміну від рок-н-рольного «секс-драгз-рок-н-рол». Себто я веду до того, що алкоголь для літератури є субстанцією не так сакральною, як функціональною.
— Рок-н-рольний слоган в українських, точніше — пострадянських умовах не працює. Або, скажімо так, здебільшого не працює. Рок-н-рольний спосіб життя передбачає певну внутрішню свободу та неприйняття будь-якого контролю, крім як власного, над собою. У нас митці, ну добре, давай так — письменники, ми ж про них говоримо, не вільні. Вони залежать від того, що все кругом «попса», а ось вони пропонують «не попсу». Причому їхня оця «не попса» агресивніша за так звану попсу в рази. Алкоголь же позбавляє ілюзій, саме тому його бояться.
ШО Виходить, письменники за суттю своєю — це такі бюджетники від мистецтва, постійно від когось чи чогось залежні?
— До певної міри. І лише в нас. Або в країнах по типу нашої. Коли не ясно, що таке мистецтво, навіть самому письменнику. І він заявляє: мистецтво — це я! Причому справді хоче бути бюджетником, в смислі, аби за його х…ню хтось іще платив.
ШО З іншого боку, хіба алкоголь, при вживанні його органічною в своєму пох…їзмі особистістю, не робить вільним? Принаймні, від власного соціального статусу?
— Якщо існує термін «алкогольна залежність», значить, уже говоримо про обмеження волі. Алкоголь є, скоріше, лакмусовим папірцем соціального статусу. Простий приклад: якщо бухає хороша людина, нам її шкода, хоча ми хочемо з нею випити. Якщо бухає погана людина, ми кажемо: «Мало того що мудак, так ще й бухає». Здається, Довлатов писав, що не варто пити зі своїми кумирами, їх краще сприймати на відстані.
ШО Ось, власне, може, це проблеми іміджевого характеру — часто нам подобається не те, що письменник пише, а те, в якому він стані знаходиться. Відповідно, ми тішимось, що наші улюблені письменники ще й п’ють, і ненавидимо письменників, яких ми не любимо, за те, що вони крім усього іншого теж п’ють.
— Напевне. Насправді нам подобається не стан письменника, а те, як він себе в ньому поводить. Бо це як у шпарину піддивлятися — ось він який. Погодься, не всіх з наших знайомих, хто прекрасний у пиятиці, реально можна читати для задоволення, душі чи інших потреб.
ШО Ти, до речі, стикаєшся з тим, що твій алкоголізм когось із твоїх читачів приваблює чи відштовхує? Саме читачів, а не дільничного міліціонера?
— Я частіше стикаюся з тим, що мій алкоголізм нікому не відомий. А коли про нього дізнаються, то дивуються: як це так? Чого це ви, пане Андрію, не ховаєтеся? Хіба вам не соромно? Не соромно, до речі, бо я ні в кого бухло ніколи не крав, ніякої х…ні не робив тільки для того, аби випити чи заробити на це діло. Взагалі, чому за алкоголізм має бути соромно, а за СНІД, наприклад, ні, або за виразку шлунку? Он гомосексуалістам взагалі не соромно, вони свою орієнтацію агресивно рекламують.
ШО А читачі-алкоголіки в тебе є?
— В мене, напевне, є кілька знайомих алкоголіків, котрі знають, що я пишу книжки. Я лікувався від алкоголізму стаціонарно, і там контингент розколов, що я непростий пацан. Спочатку старостою вибрали, сходняк влаштували в курилці, проводив його колишній зек, правда, сидів він за завдання тяжких тілесних, але все одно сидів же… Коротше, вони мене вибрали головним посередником між нами та адміністрацією клініки, бо я, цитата, «грамотний». Потім кілька людей пообіцяли вийти і купити мою книжку.
ШО Тобі не здається, що письменник в силу своєї засадничої закритості та асоціальності (навіть якщо він секретар СПУ), має більше шансів на зустрічі з «алкоголями», аніж, скажімо, гравець баскетбольної команди чи офіс менеджер? Може, це такі «видатки виробництва»?
— Я думаю, тут скоріше позитивний імідж алкоголю як такого спрацьовує. Тобто якщо ти бухаєш — ти митець, творча людина, в нашому розумінні — письменник. Якщо не бухаєш — відповідно, спортсмен. Якщо ходиш пити пиво кожної п’ятниці після роботи в гламурний пивняк — ти офіс менеджер. У ситуації з письменником алкоголь відіграє швидше інтеграційну функцію — через бухло інтергруватися в літературу. Але дивись, яка фігня виходить. Ось є такий фільм — «Іван і кобила», знаєш?
ШО Знаю, дивовижне за своєю безтямністю кіно.
— Ну, так ось: трішки знаючи звичаї на знімальних майданчиках та ще додаючи до того голодні 1990-ті, коли це знімалося, можеш мені повірити, що там не просихали весь знімальний період і напилися люто на прем’єрі?
ШО Ну а як такий фільм інакше презентувати?
— Отож. Але чи можна пов’язати фантастичну хріновість фільму з тим, що всі кругом бухали? Бо дивись: є маса відомостей про те, що зйомки фільму «Калина червона» не раз зупинялися на кілька днів через запійний стан режисера, сценариста та виконавця головної ролі Васілія Шукшина. Прем’єру, мабуть, також обмивали. Отже, різні творчі люди поводять себе однаково — квасять. Але результат різний: там різко негативний, тут — однозначно позитивний. Таких прикладів тьма, обсягу журналу не стане їх наводити. Значить, напевне, алкоголь — таки «видаток», але якщо людина професійна, вона цей «видаток» якось толерує.
ШО А тоді скажи таку річ — у твоїх творах (за винятком творів для дітей, хоча теж не певен), в принципі п’ють. Але в тебе зовсім немає автобіографічної прози, де би ти ділився з читачами радощами побутового алкоголізму. Чому? Що ти приховуєш від читацьких мас?
— По-перше, є спроба якось підбити алкогольні підсумки у відомій тобі книзі «Любити живих». По-друге, автобіографічної прози в українській літературі вистачає. Проте, якщо в нас кожен другий письменник так чи інакше пише про себе, а кожен перший намагається це робити, бо у нього ох…єнно багатий внутрішній світ, треба ж комусь займатися тим, для чого письменник, власне, і працює — розказувати розбірливі історії про інших людей, про життя та світ довкола. І раз ти помітив, що у мене всюди п’ють навіть тепер, коли я вимушено утримуюсь, це означає — свій алкогольний досвід я переношу в художню літературу.
ШО Ну, добре, але ж є ще третій варіант — розповідати розбірливі й прекрасні алкогольні історії про тих, кого бачив. Ось, скажімо, про пацієнтів, із якими ти лежав. Це ж такий шматок реальності. Хто ж про це ще може написати, як не ти — той, хто там був?
— А я тобі так скажу, людині, яка там не була — насправді пацієнти такої клініки бояться виходити з неї в так званий великий світ! Бо за гратами, парканами і охоронцями-відставниками нічого не міняється, і алкоголь у суспільстві так чи інакше присутній. Вірніше, алкоголізм, реклама спиртного, п’яні школярі з пивом, яке купили в кіоску через дорогу від школи тощо. Людині насправді комфортно, коли її ось так, у штучний, насильницький спосіб, шляхом обмеження волі, відлучають від алкоголю. Тому кожен громадянин — або потенційний клієнт такої клініки, або — співзалежний, є така категорія: той, хто живе під одним дахом із питущою людиною. Це я до чого: я намагаюся не вигадувати персонажів, навіть другорядних, всі вони так чи інакше взяті з реальності. І для цього не конче треба лягти в наркологічну клініку — я просто дивлюся довкола себе і роблю такі собі збирані образи питущих людей у питущій країні. Головне тут — свідомий вибір, не шукати виправдань своєму пияцтву, не перекидати на іншого: «То мені Вася наливав!», або «То в мене депресняк!». Або киряєш і не виправдовуєшся, або не киряєш — але тоді пояснюєш чому. Виправдовуєшся, якщо вже так ставити питання. Тут уже соціум до цього спонукає.
фото з архіву Андрія Кокотюхи
автор бесіди Сергій Жадан
Источник: Журнал ШО
0