"Плюс один до маніпуляції”, "Плюс один до досягнення мети”, "Плюс один до турботи”, "Плюс один до психічного здоров’я”, "Мінус один до розсудливості”, "Плюс один до завбачливості”,  "Плюс один до родинних зв’язків”, "Плюс один до витривалості”, "Плюс один до впевненості”, "Плюс один до самоповаги”, "Говерла плюс один”. 

"Камінь, мабуть, випав із серця і кровоносними трубками його занесло до мозку — десь до центру пам’яти. Та чи не камінь безумства це? Якщо так — то чи варто його видлубувати? Камінь у системі вищої нервової діяльности — камінь психіки — кам’яна стіна душі”. Або таке: "Так що це за дія в Карпатах? Вібрація реліктового випромінювання — у ще одній спробі самоідентифікуватися? Регенерація нервової тканини, побудова нових колатералей в електросистемі мозку?” 

"Куток ліворуч від вхідних дверей займала піч, облицьована зеленим кахлем із рослинно-анімалістичним орнаментом (…) По діагоналі від печі — покуття. Старі, темні, вочевидь, закопчені свічками образи, не так святі, як страшні, ховалися за божниками та пучками зілля. Під іконами вздовж причілкової стіни примостилася скриня, що виконувала ще й функції столу. На ній стояв трисвічник, вазон із сухоцвітом, та, зовсім неочікувано для мене, стара друкарська машинка Groma”. Отож, ми, читачі, занурені в цю етнічно-архаїчно-магічно-карпатську атмосферу, раптом виринаємо в повний діджитал: "Наступного ранку взяла друкарську машинку, кошик для пікніка із провізією тітки Марії і почимчикувала до Урицьких скель — шукати натхнення. Спершу, звісно, назнімала контенту для історій в інстаграмі. Наклала вінтажні фільтри. Підписала все те модними хештегами (…) Друзі надсилали у відповідь полум’яні емоджі”. 

"Десь тоді подумала, що кожен похід у гори може бути молитвою про щось, тільки замість слів будуть кроки. Не обов’язково молитву промовляти — достатньо просто йти. Лише вирішити біля підніжжя, про що будеш молитися. Пікуй, наприклад, із його Ісусом на вершині, закованим у лід, був моєю молитвою про довіру; Парашка — про мир на серці”. 

"Газети — дзеркала, у які історія любить заглядатися, видивляючись, що було колись, і милуватися своєю минущою величчю. Але дзеркала ці часто криві або складені із численних уламків-скелець — мозаїки з чужих поглядів, суджень, думок та вражень. У них бракує об’єктивності, оскільки ця об’єктивність можлива лише тоді, коли почутими будуть голоси, а подекуди й волання всіх, хто опинився між тих уламків, стаючи пилом історії. Тому в таких дзеркалах історія бачить себе половинно (…) «Діло» та «Українські вісти» на той час були одними з головних інформаційних артерій, річищ, якими текли новини між містами Карпатської України (…) Газети стали не тільки географічними, а й міжчасовими точками пам’яті”.

"Туман ще й не думає танути в ранковому сонці та сміливо заповзає в усі відчинені вікна, двері січкарень і вкриває темні згустки полів, де вже достигає пшениця. Дихати складно, туманна імла огортає легені та очі, і щоби продовжувати говорити, що не слово, то потрібно легенько відкашлятися”. "Ми йшли до наших полів, поки сонце не почало випарювати зі всіх трав і квітів той в’язкий запах, що пополудні просочується крізь фіранку, немов розтоплений гречаний мед”. 

"Невблаганна, мов руна Хагалаз, і така ж зловісна, чорна від градових куль, грозова хмара поволі суне й тисне на схили Чорногори. Туркул утримує її на плечах, мов титан, хапає та міцно стискає в обіймах (…) Хмара пручається та гнівно гримає на нього, лютує і гучно реве, мов злюча п’яна жінка (…) Вітер навіжено скаче, як хорт, втрапивши на свіжий слід із кров’ю (…) Але тут, біля озера, в негоду, вони — як беззбройні гладіатори на арені Колізею, кинуті на поталу хижим звірам, навіть досвідченим лячно (…) Раптом Надія ледве що не збиває його з ніг поцілунком, блискавичним, пристрасним та колючим, мов струмом вдарила (…) Небо насунулось, ніби хтось  розтягнув свинцево-сизу натяжну стелю (…) Край хмари таки зачепив їхню долину, пройшов по ній самим лише окрайцем, як волога ганчірка, що вимиває бруд звідусіль. Та не всюди дістає (…) Присутність когось Вищого, хто тримає і впевнено налаштовує тебе, як спис, тільки залишається, полетіти та здобути ціль”. 

"Гуцулка курить люлечку під колибою. Дика й горда жінка, що «знала» ще вітця теперішнього (як здавалось, майже вічного) цісаря Франца Йосифа. Її шкіра, що нагадує останнє поморщене яблуко, знайдене в погребі після довгої виморливої зими з високими морозами та снігами, її шкіра, ніби вимащена горіховим соком, посічена зморшками, її шкіра — прекрасна (…) Стара жінка повільно видихає дим – біліший від снігу, що до пізньої весни залягає на її горі. Вона позирає на Марту й читає дівчину, як розгорнену книгу, хоч ніколи не вчилась і не вміла читати. «Мой, мой, як вона його любить. Мой, мой. Направду. І вже коли Стефан і Марта збираються йти, гуцулка знімає із шиї коралі, срібні дукачі й латунні зґáрди із хрестами — дарунок покійного чоловіка — і подає їх Марті. Стара знає — прикраси пасуватимуть. Жінці, любов якої сильна, як смерть, личить глина, що пройшла вогонь, личить срібло, що лежало в надрах землі, срібло, сім разів перетоплене, доки майстер-ливар не вилив із нього ці дукачі. Личить мосяж, тьмяно-жовтавий, неначе мед. Марта одягає намиста — і вони важкою солодкою ношею спадають їй на груди, увиразнюють горду лінію шиї. Її руки тепер здаються крилами, а лице розцвітає і міниться вродою, як пелюстки білої троянди на сонці після дощу”.