Перевезти українську літературу «через океан»
Дода_ла: averbuh 11 Вересня 2020 о 13:51 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 9528
Матеріал підготува_ла: Олександр Авербух | Зображення: ULC, Litcentr
У липні й серпні 2020 року відбувся новий фестиваль сучасної української поезії в онлайновому форматі. Він проводився за підтримки програми ім. Данила Гусара-Струка Канадського інституту українських студій (КІУС). Щотижня українські поети й поетки читали свої вірші та відповідали на запитання слухачів. Організатор і модератор фестивалю Олександр Авербух підсумував свій досвід та поділився думками щодо нових можливостей, труднощів і майбутніх проєктів з популяризації української літератури за кордоном.
Кожен пам’ятає свій стан, коли в березні доволі раптово, але й уже з очікуванням зловісного на підсвідомому рівні, почалося ізолювання. Ця безпрецедентна ситуація змінила не тільки наше ставлення одне до одного, відзначила початок доби відчуждення, неспокою, страху тісних стосунків і контактів, особливо тактильних, настільки важливих для людини, але й підштовхнула до пошуків нових засобів спілкування та виживання в новій реальності. Коли я згадую перші тижні жорсткого карантину, моя власна поведінка та поведінка людей, які оточували мене, нагадує мені серіал про політ у космос, коли тіло починає функцінувати по-іншому, а невагомість – є те, що визначає людську суть. Ти розумієш, що вже не на обжитій тобою Землі, але ще й не на новій планеті. І єдине, що тебе єднає з подібними до тебе – це мова і здатність людини говорити про себе й свої відчуття будь-коли й у будь-якій ситуації.
Ідея онлайнового фестивалю виникла раптово. Мене підштовхнула ситуація з пандемією, певний розпач, пов’язаний з її впливом на повсякденне життя, роботу, спілкування. Хотілося відшукати значущий альтернативний спосіб подолання та одночасно налаштовування на нову роздріблену, ізольовану реальність, знайти цю мову єднання. Я гадав, що література, поезія та розмови про неї мають таку силу. Хотілося спілкуватися, але також і дати змогу діаспорянам та й узагалі людям деінде, що сидять по хатах, почути поезію й побачити поетів наживо. Це була нагода створити принаймні на короткий час (фестиваль тривав два місяці, щотижня) «уявлену спільноту», якій цікава українська література та Україна. Мені здалося, що цією доволі незручною ситуацією треба скористатися, щоб організувати літературну подію поза Україною.
Такого обсягу фестиваль, за участю шістнадцяти сучасних поетів, важко організувати недистанційно – привезти всіх разом до Північної Америки неможливо. Програма україністики Торонтського університету щорічно влаштовує літературні події, але це зазвичай один виступ однієї людини. Власне, для мене як для науковця і поета, який майже все своє творче життя перебуває поза межами мовного простору, з яким він працює, це були, як не парадоксально, дуже сприятливі обставини для створення реального, живого діалогу. По-перше, діалогу між українською громадою в Канаді і США та Україною. По-друге, між українськими поетами, які не живуть в Україні, але були долучені до події, і поетами, які живуть в Україні. Цей досвід не мав бути прив’язаний до території, а більше до зацікавлень, захоплень, професійних занять літературою. У певному сенсі це вдалося завдяки прискореній віртуалізації подій, коли географія стрімко втрачає колишнє значення, і нові форми культурного життя, спілкування, іноді від безвиході, стають легітимними.
Мене відразу підтримав Максим Тарнавський і програма імені Струка Канадського інституту україністики, яку він очолює. Ми запланували записувати всі виступи, щоб потім усе було у вільному доступі на сайті програми для тих, хто не встиг подивитися своєчасно наживо. Я вважаю також, що ці записи підуть на користь викладанню сучасної української літератури в університетах і школах як в Україні, так і закордоном. Це унікальні матеріали, бо вони містять не лише читання віршів, а й дискусії про культурні, політичні та літературні події в Україні, міркування та відповіді на складні питання в непрості часи. Це своєрідна капсула часу, яка в повному обсязі відображає, як культура спілкування та мислення змінюється у складні періоди в нас на очах. Мені також здається, що цінне ще й те, що ці записи доволі «сирі», бо учасники, та й я, як модератор, ще не мали належного (соціального й технічного) досвіду для такого інтенсивного віртуального спілкування. Але ця непрофесійність, неналаштованість на широку віртуальну аудиторію, «сирість», як на мене, дуже цінна своєю автентичністю.
Уже протягом фестивалю в мене з’являлися нові ідеї, наприклад, видати переклади всіх учасників англійською. Я запропонував Максимові Тарнавському, який є редактором неймовірно важливого для розповсюдження української літератури серед англомовних читачів журналу Ukrainian Literature, надрукувати їх там (пан Тарнавський був тим, хто заохотив мене займатися українською літературою після мого вступу до аспірантури в Торонто. Перший курс, котрий я слухав із ним, був про сучасну українську літературу. Цей курс відкрив мені очі, я почав багато читати, перекладати. Я вдячний йому за це).
Онлайн фестиваль сучасної української поезії, ZOOM, 9 липня 2020 року
Постали нові складнощі, але вони були переважно технічного плану. Треба було навчитися модерувати онлайн, працювати із Zoom-платформою. Але після одної-двох зустрічей стало краще. Така міжконтинентальна подія долучає людей із різних часових поясів. Я планував фестиваль сучасної поезії, де б говорили саме про складну повсякденність, мультикультурність та мультигеографічність, прив'язуючи це до неповторного досвіду ізоляції. Сучасність для мене – це те, що відбувається зараз. Сучасна поезія – це та поезія, яка продовжує творити себе, вона ще не відійшла до історії. Сучасні поети – це творчо активні поети, що додають до «тіла» української літератури ще літеру, ще один текст.
Для людини, яка живе поза Україною, але щомиті відчуває себе причетною до української літератури й України, це була унікальна можливість. Ця причетність виявляється в моїй науковій зацікавленості та моїй власній творчості, але інколи мені дуже бракує діалогу з тими культурами, до яких я належу. Знати декілька мов або бути нащадком людей різних національностей – це тягар та обов’язок, але й щастя багато-причетності. Цю іноді боротьбу, а іноді гармонію я відчуваю на фізичному рівні. Це боляче і приємно. Так само мені здається, що Україна нині також у стані внутрішньої боротьби за визначення своєї ідентичності, у процесі живого переосмислювання радянського та колоніального минулого загалом.
Українське суспільство дуже розрізнене, мультикультурне та мультиетнічне, і це іноді провокує конфлікти, а іноді навпаки об’єднує – згадаймо часи Майдану та розмаїтість людей, які брали участь у цій важливій боротьбі. Узагалі, гадаю, що українська культура та література набагато відкритіша до «інших», ніж, наприклад, російська. Це, зокрема, обумовлено багатовіковим мультинаціональним характером країни. В останнє століття, жахливе і прекрасне, Україна зробила величезний крок у напрямі мультикультурності та прийняття раніше іншованих груп. Моя прабаба-єврейка, яка народилася на Вінниччині на початку двадцятого століття, не знала жодної мови, окрім їдишу. Моя друга прабаба-полька розмовляла польською. Про їхню українськість і мови не могло йти. Нині ситуація інша, маємо чутливу, менш маргіналізуючу літературу та інклюзивне суспільство. Та й саме визначення українця змінилося від етноцентричного до цивільного та культурного самоототожнення. Саме це мене приваблює, якщо так можна сказати про мене, який народився в цій культурі й виріс у ній. Мене «приваблює» те, що ця література й країна має місце для мене.
Програму Струка засновано приблизно двадцять років тому на честь передчасно померлого професора україністики Торонтського університету Данила Гусара-Струка. Я його особисто не знав, але з того, що я чув про нього, і з його наукових праць знаю, що це була людина дуже широкого кола інтересів – обізнаний науковець, надзвичайно чутливий до мови редактор і талановитий поет. Із численних його праць, наприклад, можу згадати англомовну «Encyclopedia of Ukraine». За його статтями я вчився читати поезію Емми Андієвської й не тільки її. Узагалі вчився відчувати поетичний текст глибше. Після його смерті було засновано програму за допомогою його родини та Максима Тарнавського, який її очолює до сьогодні. Програма має на меті популяризувати українську літературу, переважно в англомовному просторі. Щороку маємо семінари та виступи науковців, серію літературних читань сучасних українських поетів і письменників, проєкти перекладу української літератури англійською мовою.
Онлайн фестиваль сучасної української поезії, ZOOM, 2 липня 2020 року
Коли я обмірковував, як побудувати фестиваль, кого долучити, то мав на меті показати мультикультурне багатство України та її літератури. Одразу постало питання щодо русофонної літератури країни, яка в останні роки нерідко була темою політизованих дебатів. Я це розумів, але й хотів уникнути зайвих у цю складну добу конфліктів. До речі, це питання чомусь завжди виникає тоді, коли йдеться про російськомовну літературу України. Розумію, що країна у стані війни, але ж війна йде з конкретним ворогом, а не з мовою. Менш спірним, гадаю, було б питання щодо української літератури, яка твориться, наприклад, татарською мовою або їдишем, або іншими мовами мультинаціональної України. Це все, як на мене, українська література, бо її пишуть українці, збагачуючи культуру країни. Для мене українськість літератури не полягає в мові, етнічній приналежності поета чи письменника, швидше в тематиці, культурному контексті та причетності. Я, до речі, займаюся українською літературою вісімнадцятого століття. Так оцю літературу майже всю написано російською або польською мовою, не вважати ж через це її російською або польською. Загалом мій принцип – набувати союзників, а не ворогів, не відштовхувати те, що можна не відштовхувати без шкоди собі й країні. Розумію, що це гарна ідея, але на практиці не завжди вдається втілювати її в реальність. До речі, гадаю також, що це справа часу. Маю на увазі поступовий (наголошую на поступовості) перехід на українську. Я помічаю, як багато російськомовних поетів починають писати українською. Це обумовлено внутрішньою потребою, кризою в стосунках з російською мовою й Росією, і на це потрібен час, багато часу й терпіння. І так, це дискусійно, я за дискусії, вони породжують взаєморозуміння й повагу до іншого.
Маю сказати, що не сприймаю російськомовних авторів України як представників іншого літературного поля. Так, мова відрізняється, але контекст – ні. Коли я ставив російськомовних або білінгвальних поетів разом, мене спонукала перспектива дискусії, яка зачепила б спільну проблематику та схожі риси в таких авторів. Знаю, що русофонною українською поезію цікавляться в науці, і загалом це майже екзотика, яка повільно зникає. Нещодавно в італійського дослідника Марко Пулері вийшла друком монографія на цю тему. Але я не мав наміру (сподіваюся, це вдалося) ізолювати російськомовних від решти, ні. Мені не дуже хотілося акцентувати увагу на політизованих відмінностях. Це може бути тема іншої цілеспрямованої події. Але коли, наприклад, на останньому вечорі були російськомовні поети-львів’яни Яніс Сінайко і Серго Муштатов, вони розповідали про львівське літературне середовище, яке жодним чином не маргіналізує їх, це люди одного кола, що чудово. Загалом вибір, кого запрошувати долучитися до фестивалю, був важкий. Але я від початку мав декілька принципів: я не хотів робити цей фестиваль ще одною подією канонізації тих, хто вже канонізований. Хотілося показати ширший спектр авторів – від дуже відомих в Україні й за кордоном до менш відомих. Це сприяє промоції літератури як чогось неодностороннього та децентралізованого, не хотілося ще раз будувати подію на притаманних подібним фестивалям (і часом очікуваних) ієрархіях. Тому доволі велика кількість запрошених, сподіваюся, відображала цю вікову, жанрову, мовну, географічну спектральність.
Хочу також згадати журнал, де друкуватимемо переклади учасників фестивалю. Мета цього унікального часопису, редактором якого є Максим Тарнавський, розповсюджувати українську літературу в перекладі англійською мовою переважно серед читачів, які цікавляться українською літературою, але не знають мови. Ідея заснування журналу в 2004 році належала перекладачці та літературознавиці Марті Тарнавській. Відтоді журнал виходить друком раз на кілька років і публікує переклади класичної й сучасної української літератури. Це дуже важливо, зокрема, для викладання курсів, коли студенти, як англомовні, так і діаспоряни, які вже не так добре володіють мовою, мають змогу читати українську літературу у професійному перекладі. Усі номери журналу, до речі, є у вільному доступі на сайті україністики Торонтського університету. Бути надрукованим у цьому журналі – це не тільки мати доступ до англомовного читача, але й потенційно ввійти до програми викладання літератури в північноамериканських школах та університетах.
Ukrainian Literature | A Journal of Translations
Коли я починав фестиваль, я був дуже невпевнений що до формату та своєчасності такої події у добу пандемії. Це було ризиково. Але сьогодні, коли я згадую ці два місяці, мої враження дуже позитивні. Сприймати поезію на слух, бачити міміку читця – це інша річ, ніж читати. Ці вісім інтенсивних тижнів абсолютно занурили мене в життєдайний потік поезії. І це було важливо не тільки для мене як організатора та модератора. Були люди, які не пропустили жодного читання, цікавилися книжками промовців, де та як їх придбати. Мені вже написали колеги з Німеччини, що цього семестру сучасну українську літературу там викладатимуть, користуючись записами та матеріалами, які ми зібрали протягом фестивалю. Сподіваюся, це спонукатиме їх також перекладати цих авторів німецькою. На виступи приходили не тільки науковці або люди, які люблять поезію, але й перекладачі, щоб обрати наступний вірш для перекладу (деякі з них, до речі, будуть перекладати авторів для журналу Ukrainian Literature). Я також зрозумів, що для того, щоб перевезти українську літературу «через океан», не обов’язково мати значні ресурси. Достатньо великого бажання та раптових непередбачуваних обставин (маю на увазі пандемію – жартую). Ще зрозумів, що не треба чекати. Коли є ідея й упевненість, треба відразу починати втілювати її, поки не з’явилися вагання. Мені в цьому пощастило, бо Максим Тарнавський, з одного боку, дуже педантична людина, довіру якої треба заробити, з іншого – він чудовий партнер, який довіряє та надає можливість у таких проєктах самовиразитися. Це рідкість.
Безперечно, хотілося б продовжувати цю подію й у майбутньому. Фестиваль був важливим досвідом, та й поетів, яких би хотілося долучити до цього проєкту, ще багато. Власне, віртуальні можливості, поширені пандемічною безвихіддю, допомогли зрозуміти, що перешкод до організації великих подій не так багато. Планую робити такий фестиваль щороку.
Наразі я готую антологію української поезії в моєму перекладі на іврит. Мій план – зробити білінгвальні читання українською та івритом, долучивши українських авторів та івритських поетів. У євреїв та українців спільне, довге, складне минуле. Кожен такий проєкт, я вірю, зближує нащадків, уможливлює переосмислити в діалозі те, що ще декілька десятиліть тому було невимовним. В Ізраїлі дуже цікавляться сучасною українською літературою та політичними обставинами в Україні, бо частково це національне становлення і військовий конфлікт резонують з тим, через що Ізраїль пройшов чи досі йде. Тому міжкультурний діалог, де люди бачать і чують одне одного, це саме те, що хотілося б бачити у фіналі.
Матеріал підготував: Олександр Авербух