— Розвитку перекладацтва зараз особливо сприяє попит, який утворився через зниження імпорту російськомовної літератури. Можна спостерігати, що книжки зараз продають усюди — навіть у супермаркетах чи на автозаправках, що, мені здається, ще років десять тому було складно уявити. 

Так, роботи для перекладачів вистачає, але є й виклик — за неї ще не звикли добре платити. Відповідно висококласні фахівці не завжди готові братися за замовлення, а ті, хто погоджується, не завжди достатньо кваліфіковані. Те молоде покоління, з яким я стикаюсь в університеті чи на літніх школах, обнадіює знаннями та мотивацією.

— Існує чимало галузей перекладу, тож залежно від того, яку обрати, є також кілька відповіді. Особисто мені розвиватись у професії допомогла захопленість давніми мовами, адже це вузька ніша з низькою конкуренцією. Насамперед, людина повинна мати певний набір рис характеру, до прикладу, невситиму жагу пізнавати. Інша корисна риса — залежність від процесу, адже працювати перекладачам доводиться багато, тяжко і часто за порівняно невелику платню. Потрібно відштовхуватися від своїх первинних зацікавлень. 

— Звичайно — обсяги величезні, адже, крім Античності, йдеться і про Середньовіччя, і про ранній модерн, і про новітні часи. Критерієм відбору, очевидно, є знаковість для науки, культури, філософії чи богослов’я, що не зменшує колосальних масштабів роботи. Крім того, що давніші тексти, з якими ми працюємо, то розмитішою є межа художнього та нехудожнього, і це й далі розширює поле діяльності саме для літературного перекладу. Гарний приклад цього — «Повість минулих літ», яку можна трактувати і як історичне джерело, і як художній твір. 

До слова, тексти з історії, зокрема української, — дуже важлива ділянка. Більшість із них написані класичними мовами, насамперед латинською, також є старопольською та староукраїнською. Перша група все ще залишається малодослідженою, тож у підручники чи хрестоматії потрапляють найдоступніші — староукраїнські. Мені самому траплялися до перекладу документи з історії української церкви початку ХХ століття, надруковані на друкарській машинці латинською мовою — адже вона й була «робочою» мовою у сфері релігії.

— Першу особливість я вже згадав — розмитість жанрів; такими твори є аж до ХІХ століття. Ця особливість нагадує, що раніше не існувало й чіткої межі між ремеслом і мистецтвом: кожен ремісник був митцем, створюючи свої вироби. Саме тому неможливо перекладати лише зміст, навіть коли йдеться про начебто суто інформативний текст. Потрібно враховувати естетику, поетику, художність. З іншого боку, у творі красного письменства не можна ігнорувати історичні умови, контекст, реалії, алюзії, натяки на події, які містить текст. Обов’язково ці речі мусять бути інтегровані, що ставить додаткові вимоги до ерудиції перекладача. Студентам я навіть пропонував спецкурс «Літературний переклад латиномовного джерела», який, як на мене, пройшов досить успішно; упродовж навчання ми працювали з історичними джерелами, не забуваючи про їхні художні особливості. Плодом наших спільних кількарічних зусиль стала книжка «Вибрані дотепи» Поджо Браччоліні, що вийшла у видавництві УКУ.

Наступна особливість — специфіка самих мов чи їхніх текстів. Наприклад, за своєю природою латиномовний твір не може бути простим для сприйняття: йому притаманна певна стилістична конвенція, внаслідок якої «порядний» текст неодмінно мусить бути складним і закрученим. Насправді це не хаотичність, а дуже строга і симетрична побудова, що нагадує математичну формулу чи комп’ютерну програму. Для звиклого до сучасних текстів читача непросто зрозуміти таку логіку. При перекладі складну структуру треба розбирати і вже заново будувати за правилами української мови.

Остання, третя річ, яку слід пам’ятати, — те, що маємо справу з роботами давно померлих авторів. Світ, у якому вони творили, також минув, тож ми ніколи не зрозуміємо сповна тих текстів. Ще на магістратурі в Будапешті я зрозумів, наскільки важливим є розуміння контексту часу й простору для перекладача. Останній має провести цілу дослідницьку роботу, адже працює не стільки зі словами, як зі змістом, що ниточками поєднаний із зовнішнім світом. З доступністю інтернету стало легше працювати з такими текстами, але щоб реконструювати певні події, все ж доводиться якомога більше розширювати мережу джерел.

— Насамперед, звісно ж, володіння мовами оригіналу — як класичними, так і українською. Саме володіння: — вміння вибирати із широкого словникового запасу слова, доречні для перекладу суті, змісту та форми оригіналу. Часто можна натрапити на відгуки, мовляв: що за дивні слова вжиті в цій книжці. Треба усвідомлювати: якщо будемо збіднювати свій інструментарій, то залишимось безсилі у прагненні перекласти з оригіналу якісно. Тому я б сказав, що головна навичка — якомога ширша палітра засобів у розпорядженні філолога. Потрібно остерігатися й протилежних крайнощів: не переповнювати текст якомога більшою кількістю рідкісних слів й зберігати баланс з нейтральними.

Як і людина, яка мусить постійно підтримувати фізичну форму — спортсмен чи військовий, так і перекладач повинен щодня виконувати вправи, а насамперед — читати. Читати сучасне, оригінальне, перекладене, новітнє, класичне, давнє, прозу й поезію, різного жанру; не забувати й про фольклор. 

Друге невід’ємне вміння — робота зі словниками. Більшість із них тепер є в онлайн-доступі, що дуже зручно і легко. Коли йдеться про словники давніх мов, треба розуміти, що є стандартні для всього світу, а є укладені в радянські часи — такий собі сурогат для пострадянського простору. Скажімо, всесвітньо визнаним є словник давньогрецької мови, який видано у Великій Британії ще в XIX столітті і який досі доповнюється та оновлюється. Для неантичних текстів необхідна роботи зі спеціалізованими словниками: середньовічної латинської мови, візантійської грецької.

Зрештою, серед усього потоку інформації в інтернеті важливо вміти шукати потрібне, робити це нестандартно. До прикладу, за допомогою фрази зі скану давнього видання чи того ж перемикання між мовами статей у Вікіпедії. Я пам'ятаю, як мені вдалося буквально за 15 хвилин з'ясувати, з якого середньовічного рукопису взято ілюстрацію. Щиро кажучи, тепер я захоплююсь перекладачами, що працювали в доінтернетну добу, коли тижні могли піти на пошук шматочка інформації, що зараз вимагає кількох хвилин зусиль. 

— Насамперед зазначу, що останні займають хіба що маргінальне місце в моєму доробку, бо все-таки своєю місією вважаю знайомство читача з творами давніх мов, давніх літератур. Якщо ж порівнювати складність перекладу з тих чи тих мов, то з досвідом розумієш, що ділити переклад на важчий і легший зовсім немає сенсу. Насправді переклад з будь-якої мови — завжди складний процес: чи це робота над документами з церковної історії, чи над арт-буком про життя сучасного митця «Це Воргол». Часом є речі, за які берешся, бо вони близькі тобі по духу. Так я переклав «7 звичок високоефективних підлітків» — адже в мене самого підростають підлітки. Якщо детальніше про цей досвід, то він зацікавив мене, бо сама книжка піднімала багато цікавих проблем, у які потрібно було заглибитись. Я б охоче займався й останнім видом перекладу, але вже не маю часу й можливості. Зрештою на певному етапі починаєш сприймати переклад як цілісну галузь із загальними концептуальними засадами, а «вилазки» в інші жанри тільки розширюють кругозір.

На бумі розвитку українського перекладу з’являється усе більше книг із психології, саморозвитку, бізнесу. Залишився у минулому період, коли ці теми в літературі сприймалися як щось дивне і чуже, як таємне знання, отримане «пташиною мовою» від тренерів і коучів. На мій погляд, така мова — усього лише наслідок недостатньо доброго перекладу з англійської. Вирішити проблему допомагає розмірковування про зміст книжки та донесення до читача зрозумілою українською речей, які випливають логічно — із занурення у її зміст.

— Найважливіший, як і в будь-якій праці — не халтурити. Так, може виникнути спокуса, коли йдеться про великі обсяги роботи за невелику платню. Я думаю, що для справжнього перекладача головне — жити своєю роботою і працювати сумлінно, навіть якщо про ретельно «дошліфовані» деталі буде відомо тільки йому. З іншого боку, така настанова має зворотну сторону — не слід погоджуватись працювати за неналежну винагороду. Якою б скрупульозною і чесною не була людина, її праця має бути належно винагороджена, а опісля — залишити відчуття здобутку, а не втрати. Тут уже йдеться не обов’язково про грошову винагороду, а найперше, про саме розуміння, для чого ти працюєш.

Інколи питання чесності постає навіть перед видавництвами. Окремі для економії часу роблять переклад за посередництвом іншого — через мову, яку вважають легшою; часто це російський переклад, з якого інколи навіть машинним способом переганяють текст. Це не те, що обман споживача, а просто підробка, абсолютно неприпустима.

Окрема розмова — авторське право. Якщо видавництва купує авторські права і видає переклад, то фактично тільки він і є легальним. Це тільки підвищує відповідальність, яку несуть перекладач і видавництво, адже треба усвідомлювати, що альтернативного перекладу найближчим часом не буде. Відсунувши юридичні аспекти, говоримо про морально-етичні питання, тобто обов’язок створити найліпший, найякісніший варіант тексту.

Таким чином, усі ці риси разом із талантом і працьовитістю перекладача складають у результаті його професійність. Щоб її досягти, потрібно присвятити себе справі так, як це роблять повноцінні спортсмени: щодня займатися, боротися з труднощами та врешті отримувати задоволення, пожинаючи плоди своєї праці.