Що таке пам’ять про людину, яку ми носимо в собі? Чи є вона сполучною ланкою серед квантового хаосу? Чи можуть технології забезпечити істинну трансмісію емоцій, чи взаємини з іншими ми просто накручуємо в голові, а тим часом їхні почуття залишаються для нас таємницею, навіть коли розмовляємо з ними — що вже казати про сурогат із літер на екрані? 

Якщо пекло існує, то яке ваше персональне? Пекло — це ми самі? Чи інші? А можливо, ми потрапляємо в нього після народження? Чи життя — це лише перемикання між реальностями, і смерть — продовження телесеансу в іншому вимірі матриці, на іншому рівні комп’ютерної гри, до якої не всім вдається авторизуватися? 

Відповідь на ці екзистенційні запитання ДіБіСі П’єр шукає в кожному своєму романі. Безумовно, він не перший і не останній письменник, який працює з цією проблематикою, вдаючись до нуару і реалізму. Його персонажі — завжди надзвичайні посередності, а історії їхніх стосунків банальні і побудовані на типових травмах. Але саме завдяки цьому вони стають близькими читачеві, навіть коли контекст йому абсолютно далекий. Американський підліток, звинувачений у причетності до бойні; розгублений британський юнак із залежностями та твердим наміром вчинити суїцид; успішний молодий науковець і студентка, в якої з ним роман, — усі вони — Вернон, Ґебріел та Аріель із Зевою, — в дивний спосіб провокують глибоке співпереживання і викликають відчуття реальності, так, наче все, що відбувається з ними, відбувається і з тобою. Хоч, здавалося б, що у вас спільного з ними? Як і з автором. Окрім звичайної людської вразливості. 

Для мене ДіБіСі П’єр — особливий письменник. Через збіги в часі і просторі він, сам того не знаючи, став для мене тим, хто допоміг набратися сміливості і нахабства, щоб назвати власні спроби письма літературою. Завдяки йому я відчинила двері у світ, який залишається сексі попри всю свою олдскульність (чи то саме через неї) у часи, коли, за статистикою, відео, довше за три хвилини, не додивляються до кінця, хіба перемотуючи, та й то тільки якщо сильно зацікавить. 

Переклад і публікація роману «Світло згасло в Країні Див» стали для мене не лише першим серйозним перекладацьким досвідом, але й челенджем зробити видання арт-проектом, як каже сам ДіБіСі — вінілом книжкового світу. Об’єктом, який хочеться мати у власності на противагу текстові в кіндлі. 

Історія нашого знайомства розпочалася в Единбурзі у 2010 році, коли Lights out in Wonderland існував лише в сигнальному накладі, надрукованому спеціально до фестивалю. Це була сюрреалістична, по-шотландськи прохолодна серпнева ніч, пригода, гідна її учасників, сповнена простої людської легкості та інтелектуального авантюризму. Отримавши титули Міністерки Дебошу і, згодом, Шовкової Феї, жартома узгодивши ранкове інтерв’ю Букерівського лауреата з австралійською пресою, я гідно пройшла всі етапи цього паб-кролу, не обтяженого інстаграмом та лайв-сторіз. Мандрівка включала такі зупинки, як казино і бар, що відчинявся о шостій ранку, але вібрував о цій годині, як у розпал вечірки. Туди сповзлися всі богемні гуляки й учасники театрального фестивалю, намагаючись когось підчепити, докоряли дівчатам з нашої зграйки, що ми зависаємо з письменниками, бо ж, мабуть, «любимо їх за їхні красиві слова!»

Ну звісно. Коли один автор з нашої компанії описав життя дівчат-підлітків з католицької школи так, наче вліз у їхню шкіру і трикотажні трусики, а другий може передати реакцію закоханої дівчини на повідомлення від об’єкта адорації так, наче сам не раз піддавався цьому хворобливому гормональному неврозу, — як можна не зачаруватися їхніми словами дужче, ніж інсайдерським чик-літом?!

Змальовування неврозів нашого часу — в цьому ДіБіСі особливо майстерний. У нього незмінно на тлі історії прочитується травматичне батьківство-дитинство; FOMO, яке штовхає до смерті або до нестримного життя; страх цієї-таки смерті і страх життя водночас; тиск суспільства, яке вимагає бути щасливим, активним і залученим або вдавати, що ти такий; страх перед технологіями і їхня розкіш та неуникність; щурячі перегони соціальних устроїв; зіткнення різних світів: багатого і бідного, живого і мертвого, інтелектуального і маскультового, посередностей-гвинтиків-системи і вразливих індивідуалістів. 

Його книжки завжди залишають такий післясмак, як похмілля у випадковому готельному номері неподалік від дому після єднання сонячних м’ячиків всередині наших скелетів, що загораються після бурхливих ночей з незнайомцем, з яким у тебе 100 % епізодичне влучання, спільна партія в дартс з мішенню на грудній клітці.

Герої вигукують «воу!» і «ю-у-ух!», а ти наважуєшся взяти їх за руку і не відпускаєш до самого кінця — зі співчуття, підтримки і миттєвої легкої близькості. 

Цей досвід читання допомагає усім нам не розчинитися у своєму щоденному житті, де ми використовуємо телефони і зв’язок як кротовини, намагаючись не мати справи з чимось близьким чи несприятливим довше за секунду. У світі, де ця практика риття кротовин за допомогою пристроїв усіма схвалюється як позитивна річ. Налагодження зв’язків. У світі, де пристрої змінили основні алгоритми в людському мозку. І їх також схвалюють як позитивні. Як прогрес. І можливо, вони такими і є — поки всі причетні мають котрийсь із цих пристроїв. І поки всі ті пристрої ловлять сигнал. 

Але іноді сигнал корисно вимикати. 

Дисконектніться і зануртеся!