«Глінтвейн дорогою на Говерлу» Василя Карп’юка: Максимум – дотики
Дода_ла: pole_55 02 Листопада 2017 о 12:23 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 2842
Матеріал підготува_ла: Наталія Лебединцева | Зображення: Видавництво «Дискурсус»
Книжка: Василь Карп’юк. Глінтвейн дорогою на Говерлу. Брустурів: Дискурсус, 2017. 128 с.
«Глінтвейн дорогою на Говерлу» – вже третя (якщо рахувати разом із віршами для дітей) поетична збірка Василя Карп’юка. Однак говорити про якісь світоглядні зміни, тематичні трансформації, засвідчені текстами знаки дорослішання абощо наразі не випадає. Бо випадає говорити навпаки. Ліричний герой цієї збірки видається дещо молодшим чи, принаймні, менш досвідченим за її біографічного автора.
З книжки до нас говорить юнак, який шукає красивих відповідей на прості запитання. В результаті знаходить окремо красу і окремо – відповіді. Без запитань.
Пам’ятаєте таку шкільну забавку – «анкети» в грубих зошитах: твій улюблений предмет? твій улюблений актор? твоя улюблена порода собак? твій найкращий друг?.. Так от. Його улюблений час доби – світанок. Улюблений напій – теплий чай (або кава). Улюблений колір – білий (а радше – прозорий, колір світла). Улюблений рух – дотик. Він відверто сентиментальний у своєму коханні, вразливий у своїй самотності, обережний у вірі та щирий у спогадах. Він не хоче дорослішати.
І він знає, що пише вірші.
Саме з цього пункту і починаються непорозуміння.
Втім, непорозуміння то авторські чи читацькі – окреме питання. Бо якщо «цей струмок / набагато могутніший за вірш про нього», то навіщо писати про це вірш? Якщо «слово, як хліб і не можна об’їдатися», то для чого такі розлогі сентенції про голодних псів, заблукалих їжачків, температурний режим, смажену картоплю з оселедцем, роздавлених комашок на кухні, футбол і вболівальників, принцип концептуального прибирання оселі, виставку прикарпатського живопису, погоду і неспокій? Для чого так багато слів? Відповідь звучить переконливо: «бо дощ так є. і вірш так є». І по всьому.
Поетичні візії Карп’юка виглядають на юнацький щоденник, у якому чуттєві досвіди чергуються з наївними одкровеннями та побутовими спостереженнями за життям. А щира відвертість – із підлітковим протестним блазнюванням. Я б визначила цей формат як споглядальне віршування-занотовування. Таке невимушене нотування значимих (для ліричного Я значимих, звісно) миттєвостей буття в сучасній німецькій літературі називають Alltagslyrik, поезія повсякдення. Це явище пов’язане з поняттям «нової суб’єктивності». Йдеться там про спосіб протиставити особистий досвід митця масовій культурі, пропаганді й тотальній уніфікації. У «Глінтвейні дорогою на Говерлу» віршописання повсякденного є радше способом картографування власної емоційної пам’яті.
Слова тут дають можливість оприявнювати відсутнє, фіксувати важливі моменти життя, у яких зберігається «найближче – те, чого ніколи не дістати з діжі дитинства». Не саме життя – воно до ословлення не надається в принципі – лише його сліди і дотики, означені через відлуння смаків, запахів і ситуативних сентенцій:
вибігаєш на вулицю, п’єш дощ, миєшся під дощем,розводиш вино. воно стає все більше прозорим
і, врешті, зникає.
на траві, як град, лежить хліб, манна чи манка.
трава під тягарем
відчуває своє призначення. навіть трава! а ти не знаєш…
Манка – це смак дитинства, хліб у поєднанні з вином – смак причастя. Нібито все зрозуміло. Але ще ж є і смак розчавлених комашок-самогубців у роті – смак переступу. Не приймаєш причастя повністю – разом із усвідомленням смерті як необхідного зла, намагаєшся відтак обирати між добром і злом (марно), отже, скоюєш гріх неприйняття. Не розумієшся на смаках вина і сирів – байдуже, французьких чи вавилонських (буквально – не маєш мови, аби порозумітися), отже, не мусиш брати на себе відповідальність. Бо причастя – це тягар відповідальності за принесену заради тебе добровільну жертву. Тому розбавляєш вино дощем, розчиняєшся в дощі, стаєш прозорим – залишаєшся дитиною. Невинною, але й несвідомою власного призначення (саме тому і невинною, зрештою). Бо призначення – це теж відповідальність. Історія, яка починається манною небесною, завершується важкою спокутою. А тобі наразі «бракує досвіду». Це вірш про ініціацію, так. Або відмову від неї.
І це тільки один вірш зі збірки.
Балансувати на межі вже-осмисленого (дорослого, з усвідомленням причин і наслідків), але ще-дитячого (читай – щирого й довірливого, сказати б, неспокушеного розчаруванням) погляду на світ не так просто. Є великий ризик впасти в банальне моралізаторство. Чи просто – в банальне. І насправді, в «Глінтвейні дорогою на Говерлу» усілякі «небо твоїх очей», «цукор твоїх уст», «хвилі твого волосся», «квітка твоєї посмішки», «яблука твоїх перс» фігурують у достатній кількості. Та є в цих зужитих метафорах щось таке щемно-наївне, схоже на дитяче подивування від осягнення давно відомих істин і відкриття можливості безкінечно «множити сутності» через мову, через повторення тих самих слів і смислів. Щось таке, над чим не хочеться іронізувати.
якраз та мить коли в переході з ночі в деньстають видимими ангелизелені – з крильцями листківблакитні – з крильцями небапрозорі – з крильцями сліз
Світанок – це момент, у якому час стоншується, і крізь нього проступають глибші виміри буття. Чи не з того потойбіччя на нас віє вранішньою прохолодою, яка робить погляд уважнішим? (Чудова кінестетична метафора, до речі). Тоді й уміння бачити янголів тут – не наївна уява дитини, а мудрість «просвітленого» дорослого. Та при цьому янголи Карп’юка так схожі на мультяшних ельфів – барвистих і трепетних духів природи (як у «Дюймовочці», пам’ятаєте?). Вони так просто й невимушено проступають крізь листя дерев і прозоре повітря, що мимоволі переймаєшся беззастережністю автора, його відвертою простодушністю.
Але. Що більш сумлінно поетичні рядки фіксують (нібито) спонтанні реакції, (нібито) випадкові асоціації, то більше ця позірна невимушеність впадає у вічі й, відтак, втрачає на довірі. Бо так не буває. Бо ми дорослі люди. Бо це надто схоже на спробу заховатися за пустотливою безтурботністю дитинства й зворушливою недосвідченістю юності. (Образ «святої простоти» – дуже дієвий спосіб маніпуляції, до речі). Це схоже на втечу.
І чи не тому, власне, «так хочеться з кимось поговорити, щоб себе не чути?».
А ще весь цей наїв підважується зумисною раціоналізацією відчуттів, постійною грайливою рефлексією не лише над своїми переживаннями, а й над процесом віршування цих переживань. Поет бідкається, що його «стосунки з мовою» є надто хисткими, аби писати про стосунки з коханою. Розпачливо-радісно констатує неспроможність передати реальні відчуття словами, хай і дуже поетичними, бо «якої ще треба літератури / коли розквітли / перші кульбаби». Сам себе безжально критикує:
захотілося заримувати якусь лірику,але це вже зайве.…хіба небо заплаче.вже цього досить — «заплаче»! що за епітети?!вже давно не плаче!
Навіть чесно попереджає: «не слухайте моїх слів / бо вони дурні». І так само чесно продовжує розповідати нам історії про те, як пишуться вірші.
Такою ж раціонально виваженою щирістю відрізняється і структура «Глінтвейну…». Збірку поділено на чотири нерівнозначні розділи, які окреслюють, відповідно, чотири домінанти художнього світу Карп’юка: серце (тобто, кохання), думки (різноманітні фрагменти життєвого досвіду), душа (релігійний досвід і приватні «розмови» з Богом), гори («мала» батьківщина автора і його «місце сили»). У кожному з цих, сказати б, рівнів буття існують свої правила гри.
Серце. Ритми кохання тут пульсують на межі обережних доторків і сентиментальних звірянь. Перманентний діалог героя зі своєю коханою розгортається за принципом «імпульс-реакція». Вона є плинною субстанцією (вода – твоя сестра) з красивим мовчазним тілом, він – закоханий у її тіло романтик. Її присутність наповнює його теплом і ніжністю, відсутність – холодом і болем. Він хоче перетворити її на вірш, але отримує «в сухому підсумку» лише слова – зворушливий «спів поетської душі».
Думки. Життя героя складається з різноманітних побутових ситуацій, які стають приводом до розмислів про все на світі. Смак теплого чаю під час хвороби, який повертає в дитинство; раптово відкрита о шостій ранку краса світу, якою нема з ким поділитися; Святий Миколай у камуфляжі; порожній осінній настрій; білий «красивий» сніг; недоречні дрібнички та прикрі невідповідності – все це вбудовується у формат «побутової медитації», неспішного й розміреного вишукування лаконічних зерен мудрості серед марноти світу.
Душа. Цікавий досвід неофіта, який поступово відкриває для себе справжню, істинну суть церковних таїнств. Стан духовної екзальтації, що в ньому людина переживає глибинні релігійні смисли, не можна відтворити словами – лише засвідчити. Наприклад, у формі молитви або притчі. Повчальні історії (притчі) у виконанні Карп’юка залишають більше питань, аніж відповідей, втім, як і має бути. Інтимна розмова з Богом (молитва) натомість відкриває однозначні смисли і прагнення, чим зраджує один із найбільших страхів автора: «так добре бути Твоїм дитям. / так боляче бути Твоїм Сином». Це межа, за якою починається надто особисте – примирення з абсолютом і його прийняття (а відтак – привласнення).
Гори. Останній розділ сприймається дещо інакше, ніж три попередні. Тут головний герой відходить на другий план і замість нього починає говорити сам простір. Гори відлунюють голосами горян, їхньою живою мовою, сумлінно затранскрибованою, та їхніми буденними клопотами, так само сумлінно піднесеними до рівня філософських узагальнень. Це особистий космос поета, його сакральна територія дитинства, яка існує за законами міфологічного часу, тобто завжди і кожної миті, в кожному моменті буття.
Завершує збірку вірш, який і дав їй назву. Тут, власне, не лише сходяться, а й чітко проговорюються основні поетичні стратегії книжки – споглядальність, сакралізація особистого минулого, надлишковість мови (якою легше говорити, ніж думати), зосередженість на процесі рефлексії відчуттів, лаконічні філософські узагальнення. Процес сходження на Говерлу важливий саме як процес, і єдиний значимий досвід у ньому – миттєві безпосередні відчуття, дбайливо складені в «діжу» спогадів і запечатані словом. «Найближче» пізнається на смак і дотик, його можна назвати, запам’ятати і навіть записати віршем, але не повторити. Так само можна зійти на гору, дістатися самої вершини, але лише один раз, бо «далі дороги нема / як і сенсу вертати назад». Що залишається? Багато порожніх сторінок зі ще не написаними віршами. І дитинство, яке не минає.
на небі такий місяць-місяцьдовкола такі зорі-зорістою під ними як мала дитиназ відкритим ротом
Базова емоція збірки й абсолютно свідома інтенція автора – зберегти в собі дитину. Кажуть, чоловікам це вдається краще.
Наталія Лебединцева