Віан народився 1920 року, у сім’ї середнього класу у Віль-д’Авре, що на околицях Парижу. Він був хворобливою дитиною і передбачав, що помре до сорока. Так і сталося, Віан дожив до 39 років, померши від серцевого нападу, саме в ту мить, коли висловлював критичні ремарки на прем’єрі фільму в театрі Marbeuf (стрічка була екранізацією роману Віана «Я прийду плюнути на ваші могили»). У нього було довге блідо-жовте обличчя, наче у зайця, що припало б до душі Пікассо, прижмурені очі та гострій ніс, яким можна було б відкрити замо́к. Та саме його рот з пухкими губами видавав його: Віан навчався на інженера, але джаз був його релігією, труба — його інструментом, Дюк Еллінґтон — хрещеним батьком його доньки. З початком окупації Віан грав повсюди в Парижі. Пізніше він поступово проник у кав’ярню «Два маґо» (Les Deux Magots), місце зустрічі культурної еліти, зокрема Жана-Поля Сартра та Симони де Бовуар, хоча екзистенціалізм був Віану зовсім чужим. Для Віана саме буття було суттю, а не небуття. Він був надзвичайно продуктивним, працюючи над поезією, п’єсами, рецензіями, радіопрограмами, піснями та романами. Його мозок завжди щось готував, і це не дивно. «Візьмімо для прикладу Шекспіра, — написав він в журналі Jazz Hot. — Він помер дуже давно. Прогнив уже до кісток... Але ж погляньте на його п’єси, вони живі, тож вуаля».

Роман, що ліг в основу фільму Мішеля Ґондрі, через декілька десятиліть після смерті Віана став одним з найпопулярніших творів у французькій літературі. Ця книжка все ще є своєрідним ритуалом переходу французьких підлітків у доросле життя, як і «Ловець у житі» для американців. Французькою книга називається L’Écume des Jours, ця назва, як зазначив Даніель Галперн в журналі «Нью-Йоркер» у 2006 році, дослівно означає «Піна днів» або «Шумовиння днів», але перекладалася англійською і як «Накип марень», «Піна напівпритомності», так і, за піснею Дюка Еллінґтона, «Настрій індиґо». Проблема перекладу творів Віана не закінчується перекладом їх назв. Його книжки кишать грою слів: каламбурами, оксиморонами, неологізмами і всім, чим завгодно.

Хай там як, сюжет «Шумовиння днів» є простим. Колен, товариський і заможний ледар, живе у мирній галюциногенній версії нашого світу. Щоб спустити воду, він просвердлює отвір у ванній так, що вода ллється у квартири поверхом нижче, кімнати в яких постійно переміщуються. Колен має піаноктейль, неймовірний пристрій, що змішує коктейлі, коли на ньому грати. Кожна клавіша прив’язана до певного алкогольного напою. Окрім того, Колен живе у місті, де підземні тунелі сполучені з пташниками, «а ще були там розсадники для горобців та горобеняче цвірінькання» (переклад Петра Таращука). Усе в житті Колена пливе своєю чергою, та це не задовольняє його, він прагне кохання. У всіх воно є. Його повірник та кухар, Ніколя, зустрічається з модною панянкою Ісідою, а його найкращий друг Шик — з Алізою, жінкою, яку він зустрів на лекції свого ідола — філософа Жана-Соля Партра. На вечірці в Ісіди Колен зустрічає Хлою, яку вирізняють «червоні губи, каштанове волосся, безтурботна та весела посмішка та сукня, що ніяк не доповнювала ансамбль». Вони танцюють. Поспіхом одружуються. Пізніше Хлоя захворіла. У її легенях з’явилась водяна лілія. Колен витрачає всі кошти на лікування, яке зводиться до того, щоб Хлоя повсякчас була оточена свіжими квітами, але фантазія кольору солодощів доволі швидко стає дуже темною.

Робота над «Шумовинням днів» закінчилася весною 1946 року. Того літа, одразу після того, як Сартр завершив робити виписки з рукопису у свій літературний журнал Les Temps Modernes, Жан д’Алюїн, молодий видавець, який намагався справити на всіх значне враження від самого початку, попросив Віана принести йому щось насправді колоритне, варте бути хітом. Віан відправився на пляж на початку серпня. Пройшло два тижні і він вручив видавцю «Я прийду плюнути на ваші могили», який, як він зауважив, був перекладом роману Вернона Саллівана, темношкірого американського автора, чиї роботи ніколи не публікувались. Як зазначає Віан, Вернон Салліван писав занадто чесно про расові питання, щоб бути надрукованим у Сполучених Штатах. Лі Андерсон, головний герой роману, світлошкірий мулат, залишає дім після того, як його брата лінчували за те, що його бачили з білою жінкою. Він переїжджає у нове місто, де його приймають за білого, і проводить свій час за тим, що п’є віскі, грає на гітарі та спить з кортежем веселих, надзвичайно довірливих дівчат; це може здатись дивним, але він навіть управляє місцевою книгарнею. Щоб помститися за брата, він спокушає, а потім і вбиває пару багатих білих сестер. (У торжественно викривленій манері Віан віддав належне д’Альюіну, назвавши одну з них Жан.)

Роман «Я прийду плюнути на ваші могили» зробив Віана відомим, хоча буде справедливо зазначити, що художня цінність не була основною причиною успіху. На початку 1947 року лідер правого крила групи моралістів подав у суд на автора книжки за її непристойність — перший позов такого роду з часу публікації «Мадам Боварі» майже століттям раніше — таким чином, постало питання про особу автора. Згодом, через два місяці, була знайдена копія «Я прийду плюнути на ваші могили» поруч з тілом задушеної жінки в готелі Монпарнас, з уривком, де Лі Андерсон душить одну із сестер і потім злягається з її обв’язаним тілом. Книжка розійшлась накладом у п’ятсот тисяч примірників.

Те, що «Шумовиння днів» написане тією ж людиною, яка стояла за «Я прийду плюнути на ваші могили», є доволі різким дисонансом. А усвідомивши, що між написанням двох творів пройшло лише декілька місяців, ми можемо лише знизувати плечима та процитувати Вітмена про внутрішню множинність у собі або ж зробити висновок про шизофренію. Уявіть собі, що працюючи над «Маленьким принцом» Антуан де Сент-Екзюпері розважався оновленням твору «120 днів Содому» Маркіза де Сада, і саме тоді ви зрозумієте, якою разючою є різниця між Віаном, який створив піаноктейль, та Віаном, герой якого, поміж іншого, зґвалтував жінку, що знепритомніла у ванні, та насилував дитину. У «Шумовинні днів» любов між Хлоєю та Коленом починається на губах і закінчується талією: «Колен нахилився до неї і став обережно цілувати її, наче тендітну квітку» (переклад Петра Таращука). Натомість Лі проводить час мацаючи, штовхаючи, кусаючи та огидно лижучи, і його не стримували ознаки опору. І будучи готовим повісити її, як каже у фіналі Віан про свого героя, «його пах сміховинно випирав» у останньому жесті, яким він знущався зі своїх переслідувачів.

Віан, як і Салліван, не цікавився вільнодумною французькою гламурністю романів Маркіза де Сада з їхніми покоївками, підвішеними до канделябрів, та оргіями між принцесами та монахинями. Лі походить з Америки куль, бурбону та лайки, країни, що змальовувалася у романах, які затопили Францію після Другої світової війни та одразу ж закріпилися в національній уяві. 1945 року Марсель Дюамель заснував торгову марку Série Noir для того, щоб публікувати переклади брутальних американських трилерів, назавжди змінивши французьку культуру тим, що, серед інших, представив їй Реймонда Чендлера та Дешилла  Ґемметта. Післявоєнна Франція, як казав Джеймз Болдуін у своєму есе про Віана, яке потрапило у його книжку «Диявол знаходить заняття», «напружено, навіть з жахом цікавилася американцями», своїми визволителями, які тепер сиділи в їхніх кафе та неквапливо ходили їхніми бульварами, п’ючи, сміючись та розмовляючи з ротами, повними їжі. Віан знав, як підігріти цю цікавість. «Якщо ми у Франції прагнемо більше ориґінальності, — писав він у передмові до «Я прийду плюнути на ваші могили», підписаній його власним іменем, —  не відчувається ніякої тривоги в тому, щоб безсоромно експлуатувати формулу, яка довела свою вартісність».

Америка, яку Віан уявляв у «Я прийду плюнути на ваші могили», є кричущим мультфільмом, а мультфільми є способом збагнути правду. Болдуін знайшов у книжці «той гнів та біль, який Віан (майже сам) зміг почути в чорних музикантах-американцях у барах, пивних та підвалах Парижа тих років». Американські солдати-переможці, самопроголошені герої віанового Парижа, могли розповісти одну історію про свою країну. Віан знав достатньо, щоб почути іншу.

Цим він мені нагадує одного зі своїх сучасників, італійського письменника Курціо Малапарте та його незвичайний роман «Шкіра» (перевиданий минулого року New York Review Books), який зв’язує оповіді американських солдатів, що окупували Неаполь після того, як вигнали звідти німців у 1943 році. На відміну від Парижа, Неаполь був зруйнований під час війни. Його бомбили сильніше, аніж будь-яке інше італійське місто, спершу Німеччина, а тоді союзники, і злиденність та анархічний відчай, який описує Малапарт, є найправдоподібнішим описом пекла, аніж будь-що з того, що я читала. Змарнілі жінки вешталися у провулках, де вони продавали дітей будь-кому, хто купить їх: два долари за хлопчиків і три за дівчинку. Батьки змушували своїх незайманих доньок відкривати ноги перед чергами відвідувачів, які платили. Сморід трупів висів по вулицях, поки повії пихкали до солдатів. Через це все прогулюються американці, привітно дивлючись на хаос, від якого вони, вочевидь, прийшли визволити місто, відіграючи роль великодушних визволителів. «Ніхто у цьому світі, окрім американців, не може іти з такою невимушеною ґраційною посмішкою cеред людей, які є брудні, голодні та нещасливі», — писав Малапарт. «Це не ознака нечутливості, це ознака оптимізму і в той же час невинності». Як і Віан, Малапарт був зачарований американцями, їх непохитною вірою у власну доброту, їх щасливою байдужістю до біди. Малапарт витончено уїдливо називає їх «найбайдужішими людьми на землі». Американці посміхаються над його зруйнованим містом і Малапарт посміхається у відповідь, щоб показати їм звої зогнилі зуби.

«Шумовиння днів» часто вважається квінтесенційно післявоєнною книжкою, сповненою відчуття одурманеної магічної свободи, яка наповнила Париж після того, як визволення поклало край найгіршим рокам злиднів. Завдяки новому виданню, що з’явилося у шістдесятих, книжка стала улюбленим твором серед революційних студентів-бунтарів 1968-ого року, які наклали власну утопічну мету на аполітичний сюрреалізм Віана. Читаючи «Шумовиння днів», я, однак, думала про німецьку окупацію Парижа, яка тривала від червня 1940 року до серпня 1944. Віан поступив на інженерний факультет 1939 року, у віці 19 років, і навчався в неокупованій зоні, але після випуску, у 1942, він повернувся до Парижа. Я зателефонувала Алістеру Ролзу, досліднику Віана з Університету Ньюкасла, в Австралії, для того, щоб спробувати краще розібратися в тому, звідки походив Віан. Чи ця людина, яка так різко відчувала несправедливість у Сполучених Штатах, справді провела роки війни, граючи на трубі по всьому Парижу, поки тисячі парижан вели на смерть? «Вважалося, та й сьогодні вважається, що Віан проіґнорував війну», — сказав мені Ролз. «Люди кажуть, що для Віана війна практично не відбувалася».

Але ж, напевне, таки відбувалася, бо війна зачепила кожного в тому місті, навіть якщо жахи війни там були менш очевидними, ніж у Неаполі. У другій частині «Шумовиння днів», коли здоров’я Хлої погіршується, світ, в якому вона та Колен живуть, починає відображати їх відчай. Вікна їхньої квартири покриваються кіптявою, не даючи світлу проникати всередину, а сама квартира починає зменшуватися, стіни оточують їх чимраз тісніше з відчуттям клаустрофобії так, що вони ледь можуть поворухнутися. Мені це здавалося нічим іншим, як одним із сюрреалістичних штрихів Віана, доки я не прочитала «Коли темрява зійшла на Париж», нову історію (яка вийшла цього місяця) Рональда Розботтома про місто під німецьким правлінням, і коли дійшла до розділу під назвою «Звужені життя». Знову і знову, як пише Розботтом у своїх дослідженнях про життя парижан у часи війни, він знаходив описи того, як «фізичний та психологічний простір, здавалося, чимраз більше звужувався, ставав тісніший». Через ув’язнення, обмеження пересування, переповненість, брак їжі та ресурсів, зимовий холод та нещадну нудьгу, місто «ніби стягалося, оточувало життя парижан, поки тривала окупація». Якщо говорити про страждання у часи війни, це може і здатися тривіальним, однак страждання не завжди можуть порівнюватися, особливо для тих, хто страждає. Чотири роки ув’язнення, комендантської години, наглядів, механічного страху, чотири роки є тривалим періодом відчуття, що стіни довкола вас стискаються.

Віан був фантастом, але, як це часто буває, його найкращими винаходами стали ті, які ковзають поверхнею реальності. Речі у «Шумовинні днів», які здаються винятковими нам чи кільком студентам-ідеалістам, що гуртувалися у 1968 році під Віановим гаслом «Sous les pavés, la plage!» («Під бруківкою пляж!»), могли, зрештою, зовсім і не бути такими винятковими. Наприкінці роману Колен, нещасний та виснажений, отримує роботу посильного, який ходить від дверей до дверей та приносить погані новини. «Йому за це добре платили, і його керівництво було ним задоволене», — пише Віан, хоча всюди, куди він ходив, його зустрічали з лайкою. Одного дня він дивиться у свій список і бачить у ньому власне ім’я. Хлоя помре наступного дня. І справді, це в дусі фантаста, у кого ж ще може бути така робота? Але зовсім не так з області фантастики це здавалося парижанинові, який знав потенційне значення стуку у двері та імені в списку.

Коли Віан завершив «Шумовиння днів», він його підписав та поставив дату: Мемфіс, 8 березня 1946 року, та Девенпорт, 10 березня. (Це мав бути Девенпорт, Айова, місто народження Бікса Бейдербека, тромбоніста, яким Віан захоплювався). Вступ він датував 10-м березня, Новий Орлеан; ніякі закони фізики не можуть завадити людині, яка подорожує своїм розумом, бути одночасно у двох місцях.