Марина Єщенко «Їх було дванадцять…»
Дода_ла: pole_55 24 Травня 2016 о 10:32 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 2132
Матеріал підготува_ла: Марина Єщенко | Зображення: архіви угруповання «Свідки Слова»
Рецензія на антологію «12» [12. Антологія прози літературного угруповання «Свідки Слова» / упоряд. С. І. Демчука. — К. : Український письменник, 2016. — 240 с.]
Кожне порядне літературне угруповання, яке проіснувало понад рік і не зважилося розпастися, мусить задекларувати серйозність намірів у маніфесті й у виході антології. Угруповання «Свідки Слова» впоралося з обома завданнями.
З маніфесту зрозуміло, що найбільше зусиль члени угруповання витратили на створення назви, і окрім вибору як процесу, вони все ж встигли заявити про себе під геть різноманітними назвами. Тематика, яку має охопити їхня проза, теж заявлена неабияк широко: «Ми сповіщаємо Словом про людські вади і чесноти, жагу і снагу, любов і ненависть, злочин і кару, хвіст і гриву, вгини і вигини, Крим і Рим, смертеіснування й життєсмерть, задля порятунку собі подібних від згубної омани». І якщо тема злочину і кари аж ніяк не нова в літературі, то хвіст і грива – неоране поле для творчих пошуків. Так відразу й не збагнеш, куди можуть ці пошуки загнати – в неофройдистські нетрі чи екзистенціальні стайні.
Найперш впадає у вічі той факт, що твори 12 авторів аж ніяк не пов’язані між собою ні тематикою, ні стилем, ні жанрово, ні географічно. Сергій Демчук, Сергій Одаренко, Євген Спірін, Іванка Урда тяжіють до неореалістичної прози, Микита Григоров вдається до містичної (якщо не рахувати несподіваного подарунка долі – «Вінницьких вражень», які важко видати за художню прозу, швидше це публіцистичний нарис). Роман Батькович наводить чудовий приклад альтернативної історії, Марія Косян – психологічного (психоделічного, а подекуди й психіатричного?!) різновиду оповідання. Детектив помічаємо у творчому доробку Володимира Старченка, фантастичне оповідання в Маргарити Варзар. Однак автори не намагаються визначитися з жанром і працювати на ділянці, чітко окресленій відповідними жанровими законами, а руйнують шаблони й продовжують пошуки. Тому подекуди один автор може презентувати кілька оповідань у геть різних стильових манерах. Цілком як герой твору Сергія Одаренка «Гіркий жовтень», що встиг скрізь попрацювати і навіть втомитися змінювати професії.
Окрім жанрового різноманіття помітною видається географічна свобода. Герої оповідань не обмежені в просторі місцем проживання своїх авторів. Так із Демчуком подорожуємо по визволених від окупації східних регіонах, в Одаренка спостерігаємо типовий Київ, в Урди – Львів, в Григорова – Вінницю. Батькович описує життя типових американців, а Косян українців відправляє на відпочинок у далеку Африку, адже лише в безмежних пісках, як видається авторці, герої можуть виявити свою справжню сутність. У деяких творах неможливо однозначно визначити локації, проте іншомовні імена й невластиві читачеві атрибути життя вказують на неукраїнськість героїв й їхнього місця проживання. Найбільш вдало це вдається Володимиру Старченку, Роману Батьковичу й Микиті Григорову.
Окрім, на перший погляд, відсутньої єдності між творами, зібраними під однією обкладинкою, під час прочитання відчуваються певні інтертекстуальні натяки на те, що ці автори існують в одному літературному просторі. Так, Одаренко не оминає можливості у своєму оповідання іронічно підмітити, що його герой читає в електричці оповідання Сергія Демчука. У Марії Косян в оповіданні «Чорні цитрини» неодноразово згадується, що в голові головної героїні, яка має психологічні відхилення, живе 12 апостолів. Так навіть можна запідозрити, чи часом 12 авторів цієї антології (як-не-як, Свідки Слова!) не вигадка самої Марії? Однак на презентації майже всі учасники літугрупування були присутні особисто, тож такий варіант відразу відпадає.
Цікавим в антології є символьний рівень, особливо, коли певні знаки виявляються в кількох творах різних авторів. Так, в оповіданні Іванки Урди «Троянди для мами» головна героїня відразу ж купує шість червоних троянд, ідучи на цвинтар до мами. Чим найперш ставить у незручне становище меркантильних продавчинь квіток, що встигли ледве не побитися за першу вранішню клієнтку. В оповіданні Володимира Старченка «Грегова зрада» три квітки для коханки так легко позбуваються однієї зайвої, що читач не встигає збагнути, чи йому шкода головного героя, чи він його зневажає, та й взагалі, що відбувається. Уже згаданий вище цвинтар також виступає в ролі певного символу, що кочує з твору в твір. В Іванки Урди це місце, де дівчина Зорька усвідомлювала, що вона лишилася в цьому світі одна, хоч, на противагу передбачень сторожа, вона й не спилася. В Олега Полоза («Органіст») цвинтар – це лиш перехід в інший стан, адже доки сонце відбиває від чорного могильного каменя світло, яке потрапляє через церковне вікно на клавіші органу – людина продовжує жити. Герої Одаренка, втікаючи від проблем з міста в село, ненароком потрапляють на цвинтар і констатують, що «мертвих на хуторі на порядок більше за живих, кілька поколінь усе ж таки…». Фотограф з оповідання «Дорогою на Схід» Демчука з однаковою беземоційністю фотографує як голубів на площі біля Леніна в Слов’янську і на Леніні в Краматорську, так і могили – свіжі й часто безіменні, що розросталися з нечуваною швидкістю. Втім смерть – одна з ключових тем цієї збірки. Що насправді й не дивно, адже молодих ця тема подекуди приваблює більше, ніж бувалих письменників. Вони в цьому вбачають певну романтику. А от щодо ліричності як романтичного атрибуту, то вона в антології досить скупа, і практично обмежується настроєвими пасажами Микити Григорова («Ти стояла на перехресті – чорна подряпина на полотні зими» («Садівниця»); «…риси її, побачені одного разу, назавжди залишали шрами на очній сітківці і вже не можна було дивитися на світ інакше, окрім як крізь її крихкий силует» («Сіль озера»). Звісно, сюди можна зарахувати й «Басові партії» Іванки Урди, де за одну ніч молоді люди, в перервах між розпиванням алкоголю, встигають закохатися, утворити любовний трикутник, приревнувати одне одного до всіх і всього, зруйнувати любовний трикутник і це все доповнює геть трешова кінцівка. Здавалося б, оповідання – цілковита романтика й наївність, але як уважніше зазирнути в текст – прочитується своєрідний жіночий цинізм, що в цьому тексті узагалі видається чужорідним тілом: «Щоправда, аж такою красунею вона не була, мабуть, через те і вибрала інтелект. Хоч чимось треба ж брати тих мужиків за яйця».
Втім майже всі твори цієї антології помережані нездоровим настояним цинізмом, що, варто визнати, здебільшого має сюжетне виправдання. «Опівночі поверталися до готелю й чули, як десь за містом лунають вибухи. Я відчув як у середині здійнялася хвиля адреналіну. Це було так, ніби настала ніч і я повз Панаса крадуся до її ліжка» – відповідного тону задає перше оповідання в збірці – «Дорогою на Схід» Демчука. Проте для літератури це аж ніяк не новий прийом. В драмі «Маячня удвох» Йонеско чоловік з дружиною під канонади вибухів примудряються сперечатися про те, чи равлик і черепаха – одна тварина. Матінка Кураж з однойменної п’єси Брехта досить комфортно живе під вистрілами і не дорожить нічим, навіть життям своїх дітей. Однак у Демчука сюжет водночас і простіший, і безглуздіший: головний герой, не надто метикуватий журналіст, погоджується їхати у відрядження на звільнені території з єдиною метою – переспати зі своєю напарницею – досвідченою журналісткою Далею. Практично усі події, зруйновані міста, цвинтарі, Леніни, інтерв’ю, вибухи минають на тлі цього єдиного бажання. Війна, смерть, горе – усього лиш шанс для журналіста-нездари вирватися з полону своєї сім’ї і втілити примітивну недалеку мрію.
Попри цинізм, про який уже було скільки написано, головною темою у багатьох творах, як це не дивно, можна назвати тему добра і зла. Втім не у класичному вияві, де так легко можна розмежувати хороших і поганих героїв, щоб за перших вболівати, а на їхніх кривдників посилати хмарки праведного гніву. В оповіданні Романа Батьковича «Янгол з Кручі самогубців» ця тема найбільш виразно звучить: головний герой – дід – рятує навіжених, що мають бажання злетіти сторч головою з кручі через нещасливе кохання та інші мільйони аргументованих причин для самовбивства. Однак чи добро він чинить, чи, можливо, інколи варто дати копняка потенційному Ікару? У Марії Косян у творі «Спрага» тема набуває біблійного звучання, що прочитується найперше в іменах героїв-братів – Карп і Авилко – неприхованій алюзії на Каїна й Авеля. У Володимира Старченка лихий вчинок набуває рис акту милосердя («Остання роль Мадлен Краус»), а в Олега Полоза вбивство невинного немовляти з ракурсу історії розглядається як порятунок світу («І прочинилися двері…»). Несподівано ця тема розкривається у фантастичному оповіданні Маргарити Варзар «Брак № 138», де розповідається про нове покоління роботів, яке через програмну помилку спромоглося на неможливе – запозичити лише людям властиві риси – почуття. Таким чином надмірна доброта господарки домашнього робота призводить до нечуваних наслідків, адже її підопічний, робот № 138, свої дії підпорядковує відчуттям, і коли ті підказують йому, що пані Софії загрожує небезпека – зважується на вбивство.
Незважаючи на ледь помітні подібності в текстах 12 авторів, їхні твори здебільшого різні, і це робить антологію водночас як більш привабливою для читача, бо ж кожен точно щось знайде собі до смаку, так і більш загадковою й непередбачуваною, а ризикувати сучасний читач любить не завжди. Втім, ця збірка – лиш певний зріз у творчості літугрупування, декларація власного існування в літературному просторі. Згодом про більшість із них говоритимуть як про самостійних повноцінних авторів. І приводи уже є: Марія Косян нещодавно дебютувала з романом «Коли в місті N дощить», а Сергій Демчук презентував разом з антологією «Свідків слова» власну першу книжку «Тіні на сходах». І в контексті літературного угрупування як певного явища в сучасній українській літературі, пригадалися клуби, описані в творах авторів антології. У Маргарити Варзар персонажі з оповідання «Мансарда чоловіка в циліндрі» помирають під час прочитання книжки і потрапляють до клубу мерців-читачів, натомість в «Гіркому жовтні» Сергія Одаренка головний герой протягом усього твору боїться здати аналіз крові, щоб не втрапити до клубу хворих на ВІЛ. Тож наостанок «Свідкам слова» хотілося б побажати творчого розвитку, а усім нам, якщо на те буде вибір між цими двома клубами – втрапити до першого.
Марина Єщенко