24 Липня 2019, 02:01 | Реєстрація | Вхід

Украдені слова

Додав: pole_55 24 Березня 2016 о 16:00 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1913
Матеріал підготував/ла: Ната Коваль | Фото: litcentr, google search


Втомлена Смерть, що змушена більше п’яти років денно й нощно бути у світі людей, переповідає історію, написану у Другу світову війну німецькою дівчинкою на ім’я Лізель Мемінґер. Мала страшенно любить книги, тому не може втриматися і не вкрасти ще один екземплярчик, коли випадає така нагода. А ще вона надзвичайно любить слова, і саме завдяки словам у неї теж народжується книга. 



«Дівчинка. 
У нацистській Німеччині. 
Як доречно ― вона відкривала силу слів»

Маркус Зузак «Крадійка книжок»

Австралійському письменнику Маркусу Зузаку (Markus Zusak) було всього 31, коли вийшов його найзнаменитіший роман «Книжкова злодійка» («The Book Thief», 2006), екранізований у 2013 році режисером Браяном Персівалем. Цей роман перебував понад 230 тижнів у списку «The New York Times Best Seller list». Як австралієць може так винахідливо й реалістично писати про жахіття Другої світової війни, якщо сам він народився 30 років по тому? Напевне, генетичний код, адже батьки Зузака емігрували з Австрії. Батько Зузака був маляром, а матір жила у німецькому містечку, через яке гнали євреїв. Маркус наслухався від батьків багато історій про нацистську Німеччину, бомбардування Мюнхена та тяжкі роки Другої світової, що й спонукало його до написання роману про книжкову злодійку.

Сам Маркус Зузак почав писати досить рано, в 16, а перший роман вийшов у 1999, коли йому було всього 23 і називався він «The Underdog» («Той, що програв»). Написати ж власну книгу автору захотілося після прочитання «Старий і море» Ернеста Хемінгуея та «Що турбує Гілберта Грейпа?» Пітера Хеджеса. Зараз Зузак має на своєму рахунку ще п’ять романів («Fighting Ruben Wolfe», 2001; «I Am The Messenger», 2002; «When Dogs Cry» (Getting the Girl), 2002; «Bridge of Clay», 2010), серед яких «Книжкова злодійка» є найвідомішим його творінням. 

Фото: Тім Бауер

В історії про книжкову злодійку не зовсім традиційний оповідач — Смерть. Ця надприродна істота має лише одну споконвічну роботу — збирати душі померлих і спроваджувати їх у потойбіччя. Смерть, яка є одним із головних героїв цієї оповіді, змусить вас поважати її, та ні в якому разі не боятися. І може навіть наприкінці історії ви будете їй по-людськи співчувати. Її розповіді подекуди надто філософські, і час від часу слова, сказані нею, бувають надто красивими, але все ж таки Смерть це Смерть. Саме від неї (нього?) ми дізнаємося, що «це коротка історія, у якій також ітиметься про: дівчинку; деякі слова; акордеоніста; деяких фанатичних німців; єврейського кулачного бійця; і безліч крадіжок». Вона є не лише  наратором у цьому творі, а й веде бесіду з читачем, часто ставлячи запитання, тим самим перетворюючи читача на учасника описаних подій.

Із книжковою злодійкою, яку звали Лізель Мемінґер, Смерть зустрічалася тричі, і вперше це відбулося дорогою до Мюнхена, коли Смерть прийшла забрати душу Вернера — молодшого брата Лізель. Це був січень 1939 року, дівчинці було 9-ть, усе, що вона запам’ятала, — це потяг, кашель, білий холодний сніг, у якому поховали її шестилітнього брата та матір, що згиналася під тягарем пам’яті про сина. «Мати, дівчинка і труп були впертими і мовчазними» — такими їх уперше побачила Смерть. І тут сталося дивне — Сметь описує, як вона зацікавилася дівчинкою і, довго потім картаючи себе за вчинок, прийшла на похорон її брата: «Кладовище зустріло мене, як друга, і невдовзі я стояв поряд із ними. Я схилив голову» — ми можемо лише здогадуватися, що спонукало Смерть повести себе, як звичайна людина. Напевне, занадто багато було у той час безглуздих смертей.

У день похорону брата, Лізель випадково вкрала першу свою книгу, що називалась «Посібник гробаря»: «Щось чорне і квадратне виднілося посеред снігу. Тільки дівчинка помітила це. Вона схилилась, підняла ту річ і міцно вчепилася в неї пальцями. На обкладинці був сріблястий напис». Із цього чорного прямокутника й починається історія книжкової злодійки, яку розповідає нам Смерть, та це прізвисько дівчинка отримає назавжди лише тоді, коли вкраде книгу свідомо. 

Фото: dikadaily.wordpress.com

Але ми повернемося до нашої кирпатої свашки. В усеможливих легендах і  переказах, давніх малюнках та картинах Смерть зображують скелетом у чорній мантії та з косою («Мені, до речі, подобається уявлення людей про невблаганного женця. Мені подобається коса. Вона розважає мене»), але Маркус Зузак дозволяє Смерті відкрити своє істинне обличчя, яке не відрізняється нічим від людського. Так смерть знайомить нас із собою відразу з перших сторінок книги, аби ми не були надто упередженими щодо неї та її «роботи»: 

«Я не ношу серп чи косу. Чорний балахон з каптуром я надягаю лише тоді, коли холодно. І моє обличчя не має тих черепоподібних рис, які вам так подобається на мене чіпляти. Хочете знати, який мій справжній вигляд? Я вам підкажу. Пошукайте собі дзеркало…»

І хоч Смерть істота надприродна, автор зображає нам її чоловіком («…Я зовсім не страшний. Я зовсім не злий. Я — підсумок»), який втомлюється, який вміє співпереживати і у якого теж є серце («У глибині мого серця, що пульсує темрявою, я знаю. Що не кажіть, йому б це дуже сподобалося. Бачите? Навіть смерть має серце»). Що ж, шматочок правди про Смерть ми з вам вже дізналися, тож надійшла черга дізнатися про Лізель. 

Отож Лізель Мемінґер опинилася недалеко від Мюнхена у видуманому містечку Молькінґ, а її прийомні батьки Губерманни жили у будинку № 33 на вулиці з назвою Хіммель-штрасе. Лізель потрапила на Небесну вулицю (Himmel — нім. Небеса), і саме тут, у підвалі будинку, вона напише свою найцікавішу і найтрагічнішу у світі історію. 

Дівчинка майже нічого не пам’ятала про свого батька, лише ярлик, яким його називали — «комуніст». Лізель завжди вабили таємничі слова з незрозумілим змістом, але що таке «комуніст» вона не мала змоги дізнатися: 

«Комуніст». Пансіони були напхані людьми, кімнати переповненні запитаннями. І це слово. Це дивне слово завжди було десь там, у кутку, воно визирало з темряви. Воно носило костюми, уніформи. Хоч куди б вони подалися, воно було там, щойно згадували її тата. Вона могла вловити його запах, відчути його на смак. А от вимовити чи зрозуміти не могла»

Пані Мемінґер, мати Лізель, вирішла, що не зможе утримувати обидвох дітей у такі скрутні часи, тому й підшукала для них прийомну сім’ю, в якій і опинилася Лізель. Після того вона більше матері й не бачила. Як, напевне, не бачила її і Смерть, адже душу пані Мемінґер, як нам відомо, вона забирати не приходила. 

У ту першу ніч у домі Губерманнів дівчинка сховала під матрасом свій маленький скарб — чорний прямокутник книжки й інколи діставала її, аби просто потримати в руках. Воне ще не знала, що означають срібні літери на обкладинці, чи текст, якого вона торкалася. Їй було все одно, про що ця книга, важливим здавалося лише те, що вона для неї означала. А книга була останнім пунктом, хронотопом порогу, точкою, коли дівчинка востаннє бачила свого брата та матір, і звідки почнеться зовсім інша лінія її життя. Ця книга єдине, що повʼязує її з минулим.

Лізель залишилася сама-самісінька із нічними кошмарами, де знову і знову помирає молодший братик. Але на поміч дівчинці приходить її новий Тато Ганс, чиї срібні очі, доброта і акордеон змушують десятилітню дитину чіплятися за життя. З Татом вона ночами вчилася читати у своїй кімнатці, вдень вони читали у підвалі той же таки «Посібник гробаря». Слова для дівчиники стали чимось більшим, аніж просто літери на папері, вони навчились жити своїм життям, поводились, як люди, і були невід’ємною частиною Лізель. 


«Перша вкрадена книжка: 13 січня 1939 року. Друга вкрадена книжка: 20 квітня 1940 року. Період між крадіжками зазначених книжок: 463 дні» — за цей рік з лишком Лізель Мемінґер пристосувалася до нового міцся і сім’ї Губерманнів, подружилася із сусідським лимонноволосим хлопчиком Руді Штайнером, стала чемпіонкою шкільного двору у важкій вазі, розносила з Мамою Розою білизну по всьому Молькінґу і вивчала слова. Друга крадіжка відкриє малій злодійці джерело подальшого книжкового злодійства, каже нам Смерть. Цей розділ у Зузака називається «Дівчинка, зроблена з пітьми». Спитаєте чому? Бо Лізель далеко від мами і тата у чужій родині, бо її мертвий братик прокрадається щоночі до неї у сни, бо над усіма ними нависає фюрер. Жорстокий час робить своє діло, змушує дівчинку красти їжу, бо хочеться їсти, і красти книги, бо зі слів та текстів зроблений весь світ Лізель, який промовляє лише до неї. 

«Німці любили палити. Крамниці, синагоги, рейхстаги, будинки, особисті речі, вони любили палити вбитих людей і, звісно ж, книжки. Вони були у захваті від гарного багаттяз книжок, а тим, хто був не байдужий до книжок, це давало можливість заволодіти тим виданням, якого б вони нізащо не отримали, якби не багаття. Однією зі схильних до такого була, як ви вже знаєте, худорлява дівчинка на імʼя Лізель Мемінґер. Нехай їй і довелося прочекати аж чотириста шістдесят три дні, воно того вартувало». Дівчинка, створена з темряви, вкраде у вогню і у фюрера «Знизування плечами».

За другою крадіжкою Лізель викрила себе Татові Гансу та дружині бургомістра Ільзі Германн, але вони дівчинки не видали, навпаки. Тато діставав їй книги за самокрутки, а Ільза дозволяла красти книги зі своєї бібліотеки. Якби Ільза Германн не дозволяла Лізель красти книги, хто зна, якою би склалася доля малої книжкової злодійки. Чи написала б тоді вона свою власну?

Наступні дві книги Лізель не вкрала, а отримала як подарунок на Різдво. Вони мали назву «Пес на ім’я Фауст» та «На маякові»

«Дівчинка розгорнула подарунок і знайшла дві невеликі книжки. Першу з  них, «Собака на імʼя Фауст, написав Маттеус Оттлеберґ. Загалом Лізель прочитала її тринадцять разів. с Друга книжка називалася «Маяк», а написала її жінка, Інґрід Ріппінштайн. Ця книжка була трохи довшою, тому Лізель змогла прочитати її лише девʼять разів, і щоразу її старання приносили свої плоди ― вона читала все краще і краще».

Між тим, як Лізель продовжує красти книги, Смерть вдається до філософських роздумів щодо війни, в яку так люблять гратися люди. Як не крути, але вона не може збагнути таких жалюгідних людських почуттів, як ницість, підступність, жадоба, котрі й спонукають до воєн: «Кажуть, війна — найкращий друг смерті, але мушу висловити іншу точку зору. Для мене війна — ніби новий начальник, який вимагає неможливого. Він стоїть за плечем і без упину повторяє те саме: «Виконуй, виконуй». Доводиться докладати ще більше зусиль. Виконувати роботу. А начальник навіть не подяку. Він вимагатиме ще більше». Смерть не розуміє боротьби, бо сама ніколи не боролася, лише спостерігала і виконувала накази. 


В усіх книгах Зузака є боротьба, але у «Крадійці книжок» боротьба існує заради виживання, і часом ця боротьба буває актом слабкості. Лізель бореться з хлопцями на своїй вулиці; Руді бореться з «Гітлерʼюґендом» в особі Франца Дойчера, та з новим лідером молькінґської банди хлопчаків Віктором Хеммелем; Макс бореться у з фюрером, але не може стати переможцем, відчуваючи вину й сором за власну безпомічність; фюрер боретися проти Сталіна; люди боряться одне проти одного, і лише наш надприродний оповідач знає, що всі разом боряться проти Смерті: 

«За усі ці роки я бачив безліч молодих людей, які думають, що йдуть в атаку одні на одних. Насправді ж вони помиляються. Вони йдуть в атаку на мене». І все ж, як і людина, Смерть може побачити прекрасне у розрусі та хаосі: «Дивні вони, ті війни. Повсюди кров і насильство, а ще — історії, які теж нелегко збагнути».

Те, що у країні війна, Молькінґ відчуває кожного дня: і бомбардування, і змучені євреї, що крокують у Дахао концентруватися, і нестача їжі, і «Гітлерʼюґенд», і клієнти Мами Рози, яких кожного дня стає все менше. Інколи з Руді, інколи з Мамою, частіше сама, Лізель ходить Молькінґом і збирає брудну білизну, аби за кілька днів повернути її власникам чисту і попрасовану, ніби збирає людські болі та жалі, аби заспокоїти, дати їм певність у завтрішньому дні. Із постійних клієнтів залишалися тільки Германни, а Лізель і не потрібно було більше, адже саме в їхньому будинку знаходилася заповітна бібліотека. Та вперше дівчинка зайшла до неї через двері, а не через вікно: 

«Книжки були скрізь! Кожна стіна озброїлася вщерть забитими, проте акуратними стелажами книжок. Важко було розгледіти колір стін. Написи розмаїтих форм і розмірів вкривали корінці чорних, червоних, сірих та інших різнобарвних книжок. Одне з найпрекрасніших місць, яке Лізель коли-небудь бачила». 

Ільза Германн точно хотіла частіше бачити у себе Лізель, аби притупити біль втрати єдиного сина. Як думала Лізель, бібліотека у домі Германнів належить бургомістру, та насправді вона належала Ільзі та її сину. Коли мерова дружина запросила Мемінґер до кімнати, вона побачила дівча, одержиме книгами: 

«Скількох книжок вона торкнулася? Скільки з них вона відчула? Вона підійшла до стелажів і знову пробігла рукою корінцями, цього разу набагато повільніше, внутрішньою стороною долоні, так, що її мʼяка шкіра відчувала невеликий хребет кожної книжки. Люстра кидала донизу яскраві смуги світла, і дівчинці здавалося, що це якась магія, щось неймовірне. Декілька разів Лізель ледь не витягла книжку з полиці, але врешті не насмілювалася їх тривожити. Все було занадто бездоганно».


Залшимо Лізель на одинці з її скарбом, і познайомимося з Максом Ванденбурґом, молодим євреєм, ім’я якого тут ще неодноразовов буде згадуватися. Коли смерть починає свою розповідь про Макса, бачимо, як він сидить у тісній кімнатці і мліє від страху. Йому не повинно бути соромно за те, що він боїться, адже Макс єврей, а страх присущий усьому людському роду. Смерть просить читачів не відводити погляд від цього нікудишнього єврея, бо вони все одно не зможуть ніяк йому допомогти, лише вислухати його історію. З однієї темної кімнати Макс переміщається в іншу. І якщо в першій він був на одинці зі своїм страхом, то в другій він з Лізель, Губерманнами і фюрером, тому починає боятися більше не за себе, а за тих, хто поряд. 

Разом із Максом у домі Губерманнів зявляється нова книга, «Mein Kampf»: «Це була третя надзвичайно важлива книжка, що потрапила до Лізель Мемінґер, тільки цього разу вона її не крала». Але це книга швидше не для читання, а для порятунку. Вона рятує Макса, але згодом він сам її вбиває, аби дати життя новій книзі, яка матиме назву «Навислий чоловік». Ванденбурґ цілими днями сидить у підвалі і на сторінках книги боротьби Гітлера пише історію боротьби зі своїми страхами: 

«За той тиждень Макс вирізав декілька сторінок з «Mein Kampf» і замалював їх білою фарбою. Тоді за прищепки підвісив їх до мотузки, натягнутої через цілий підвал. Коли вони висохли, почалася найважча робта. Макс був досить освіченим, але віе аж ніяк не був письменником чи художником. Однак він вигадав потрібні слова і подумки повторяв їх доти, доки доки не зміг розповісти без жодної помилки. Лише тоді він почав писати історію, поериваючи нею папір, що зсутулився і вкрився бульбашками під натиском підсохлої фарби»

У ній єврей розповість історію свого життя до зустрічі з Лізель. Слова фюрера зникнуть, вони вже не матимуть ніякого значенні і не впливатимуть ні на кого більше. Зате слова Макса дістануться прямісінько серця Лізель.


Переховувати єврея у себе в підвалі — це один із найстрашніших вчинків, який могли зробити німці у тогочасній нацистській Німеччині. Це означало постійно перебувати у стані параної, що хтось мож викрити ваші дії і донести куди потрібно. Для єврея — це постійне відчуття вини за те, що небезпека чигає на людей, які його заховали. Спочатку Лізель ставилася до новоприбульця вороже, вона, як і її прийомні батьки, носила в собі тягар невимовленої таємниці. Але згодом Макс із Лізель стануть хорошими друзями: «Якщо Ганса Губерманна і Еріка Ванденбурґа міцно поєднала музика, то Макса і Лізель тримали вкупі безмовні зграї слів». А ще, єврей та дівчинка страждають від нічних кошмарів, але Лізель повинна пережитисмерть брата і прийняти вибір, зроблений її матірю, а Максові потрібно жити далі з його власним вибором, також забувши про втрату рідних. 

Наступною книгою Лізель був «Свистун», це перша вкрадена нею книга із дому Германнів. І не остання. Але вона знаменита тим, що після її викрадення Руді нарогодив Лізель офіційним статусом «книжкового злодія»: «Бувай, Saumensch. — Він посміхнувся. — Гарних снів, крадійка книжок. / Це вперше Лізель нарекли її титулом, і вона не могла приховати, що він їй дуже подобався. Як ми з вами уже знаємо, вона і раніше крала книжки, але наприкінц жовтня 1941 року це її ремесло визнали офіційно. Тієї ночі  Лізель Мемінґер справді стала крадійкою книжок». Із грудних кліток літаків падали бомби і ніхто у той час не мав собі на думці, що красти книги — це злочин. Разом із Руді Штайнером Лізель здійснює невеликі, але значимі акти непокори проти нацистського режиму. Навіть такі маленькі злочини, як крадіжки яблук. І якщо особистою непокорою Лізель була крадіжка книг, то Ганс Губерманн взагалі не підкорявся режимові, бо вкрав і переховував живого єврея. 

А до того, як «Свистун» був викрадений Лізель, вона відпустила на волю слова всередині себе і сказала Ільзі Германн усе як є. А сталось те, що останні клієнти Рози Губерманн — Германни — відмовилися від її послуг. Економія під час війни — бургомістр теж почав економити, тим самим позбавляючи родину Губерманнів хоч і мізерних, але все ж яких-небудь засобів існування. «Рани від слів. / Так, жорстокість цих слів. / Лізель викликала їх з якогось місця, котре було відоме лише їй, і швигонула ними в Ільзу Германн» — дівчинка була зла і надзвичайно жорстока у той момент. Її не можливо було задобрити книгою, «Свистуном», якого вона потім все ж викраде. Зараз їй потрібно викричатися, усвідомлення слів, сказаних нею Ільзі Германн прийде до Лізель трохи пізніше: 

«Вона це зробила. І замовкла. / Її горло спорожніло. Аж до обрію — жодного слова. <…> Після незручної паузи мерова дружина схилилась і підняла книжку. Вона була зранена і розбита, але цього разу — не від усмішки. Лізель бачила це на її обличчі. Кров цівкою витікала їй з носа, скапувала на губи. Її очі заплили від синців. Кровоточили порізи, а на шкірі проявлялися численні рани. Усе це заподіяли слова. Слова Лізель». 

Одним із найцікавіших персонажів є лимонноволосий хлопчисько Руді Штайнер ― кращий друг, однокласник, сусід і співучасник маленьких крадіжок Лізель Мемінґер. Він схиблений на чорношкірому американському спортсменові Джессі Овенсі, чотириразовому чемпіонові Олімпійських ігор 1936 року в Мюнхені за біг, естафету і стрибки в довжину, який осоромив гітлерівську ідею переваги білої раси. А схибленим його вважають тому, що якось Руді вимазався вуглиною і вночі прийшов бігати на міський стадіон стометрівку. Уже в цьому був його маленький виклик фюрерові. Лізель «любила й ненавиділа свого найкращого друга, Руді Штайнера, і це було нормально».

Сам Штайнер-молодший ненавидить ходити на зянняття Гітлерʼюґенду, бо там його постійно «пресує» садист-вожатий Франц Дойчер. Хлопчак навіть не намагається підкорятися нацистському режимові, адже він забере у нього батька і відправить у армію, батькова швейна майстерня пустуватиме і не приноситиме ніякого прибутку. Тому Штайнер завжди допомагає Лізель у її крадіжках: 

«Знаєш, Лізель, я тут трохи подумав. Ніяка ти не крадійка, — і, не давши їй змоги щось відповісти, продовжив. — Та жінка сама тебе впускає. На Бога, вона навіть залишає для тебе печиво. Я думаю, що це не крадійство. Краде армія. Як вони вкрали твого тата і мого». 

«Трьох голих хлопців на холодній підлозі по черзі оглянули. Вони прикривали свою гідність руками і тремтіли, як майбутнє» — після блискучої перемоги на шкільних змаганнях, за Руді приходять гестапівці, аби забрати його у спеціалізовану школу. Але ні Руді, ні його батьки не погоджуються. Хоча потім, коли після бомбардування Хімель-штрассе виживе лише Алекс Штайнер, він буде жалкувати, що вибрав для сина найгіршу долю. Але тим часом Руді виростає хорошим хлопчиком, хоч і бешкетником. «…Але Руді Штайнер не міг стримати посмішку. За кілька років він даруватиме хліб, а не крастиме — ось вам ще один доказ суперечливої людської природи. Трішки добра, трішки зла. Тільки розбавити водою» — Смерть не перестає дивуватися маленьким людям. А особливо тоді, коли Руді з Лізель, як і давніше Ганс, починають кидати на дорогу шматки засохлого хліба перед тим, як там пройде валка евреїв. Лізель же тим часом видивляється у юрбі Макса. Коли ж у ліс під Молькінґом падає збитий англійський літак, Руді кладе до кабіни ще живого авіатора плюшевого ведмедика. Добрий Руді, бідний Руді. 

А ще у цих двох було улюблене слово, яким вони обзивали один одного — «свинючка» — і в цьому не було нічого образлвого, просто взаєморозуміння, і любов, і більш нічого. В усякому разі, Смерті здається, що це дитяча любов: «Saukerl,  — засміялася дівчинка, і, підіймаючи руку, вона була упевнена, що в ту саму мить Руді назвав її Saumensch. Думаю, що це любов — така, яка може бути в одинадцять років». Та й Руді постійно вимагав від Лізель поцілунку, але отримав його у вже схололі губи.  «У багатьох відношеннях забрати такого хлопчика, як Руді, — це просто грабунок: іще стільки життя, ще стільки причин, щоб жити...», думала Смерть і все ж забрала хлопчиська з собою. Тоді стало менше на одне слово у словнику Лізель Мемінґер, бо тепер не було кому називати її свинючкою. 


«Носій снів» — ще одна вкрадена книга: «Повітря наповнилося запахом пилюки і крадійства, і тут Лізель побачила її. / Червона книжка з чорним написом на корінці. «Der Traumträger». «Носій снів»». Цю книгу Лізель викрала спеціально для Макса. І це був той випадок, після якого дівчинка та Макс ще більше зблизилися — 13 нікчемних подарунків, «Носій снів» та «Обтрушувальниця слів» — єврей захворів. Дівчинка не відходила від Ванденбурґа, боялась, що все через сніговика, якого вони ліпили у підвалі. Вона йому безперестанку читала, «це стало її місією. / Вона давала Максові «Носія снів», ніби самі лише слова могли його нагодувати»

Губерманни були стривожені станом Макса і боялися, — якщо він помре, їм буде ще важче із мертвим євреєм, аніж із живим. Тут знову на сцену виходить Смерть і знову дивується людським бажанням жити, бо Макс підсвідомо відсторонився від неї. Він знову боровся. Що ж, це був 1942 рік, у Смерті і без того було багато роботи, тому вона лишила Макса на Губерманнів і Лізель. А вони справилися із похмурими думками і небезпекою пошуку бомбосховищ, і дочекалися. Коли Макс прийшов до тями, Лізель навіть змушена була обізвати Маму Розу «дурною коровою» при вчительці й усьому класі, аби не видати свою радість за одужання єврея. Роза чудово справилася з роллю крикливої матері, за що Лізель була їй безмежно вдячна. Після одужання Макс і почав писати для Лізель книгу «Струшувачка слів», але потрапила вона до дівчинки лише тоді, коли та була цілком готова. 

«Пісню у темряві» Лізель пішла красти у верхню частину міста Молькінґа сама. Не було ніякого Руді і Лізель задоволено крала книгу у цілковитій самоті. А от  «Словник і тезаурус Дудена» помітив найперше Руді і притягнув Лізель до будинку бургомістра. Подарунок від Ільзи Германн був притулений до скла. Вперше тікаючи Лізель помітила у вікні домашньої бібліотеки пані Ільзу, яка їй помахувала рукою. Всередині словника юні крадії знайшли листа. Не хотілося вірити, але вінко, яке постійно залишали відчиненим, було спеціально для книжкової злодійки. Як і цей словник. Далі ми разом з Лізель читатимемо решту крадених книг і перевірятимемо у словнику невідомі досі слова і синоніми до них: 

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 4. Wort  — Слово: значуща одиниця мови / обіцянка / коротке зауваження, твердження чи розмова. Схожі слова: термін, назва, вираз». 


19 вересня 1942 року Лізель знайшла спосіб заспокоювати людей. Під час чергового бомбардування дівчинка відчула Мамине хвилювання на своїй стиснутій до болю долоні, та й у підвалі Фідлерів, який слугував сховищем, наростала гнітюча тиша. Лізель, яка взяла із собою найцінніше — книги — почала читати першу ліпшу. Нею виявився «Свистун»: «Дівчинка не наважувалась підняти голову, але відчувала, як у неї впиваються перелякані очі, а вона витягує і видихає слова. Голос усередині вигравав ноти. Ось, казав він, це твій акордеон. / Шелест від перегортання сторінки розсікав слухачів навпіл. / Лізель читала». Зі своїми книжками у тісному підвальчику книжкова злодійка була спокійна за себе і своїх близьких, їй думалося тоді лише про Макса, що лишився сам-один і може померти у цілковитій самотності: 

«Крадійка книжок бачила лише рух слів — їх тіла, викинуті на папір, затоптані, щоб їй було легше ступати. Чомусь у прогалинах між крапкою і наступною великою літерою вона також бачила Макса. Вона пригадувала, як читала йому, коли він нездужав. Чи він зараз у підвалі, думала вона. Чи, може, знову краде клаптик неба?».

Перепетії у житті Мемінґер, як і її прийомної родини нескінченні. Лізель краде книги і яблука, Ганс роздає євреям хліб і чекає, коли за ним прийде гестапо. Після цього випадку Макс полишив їхній дім, бо Губерманни й так зробили для нього усе, що могли. І гестапо приходить, але картання самого себе завдає Гансу більшого болю, ніж очікуване покарання гестапо: 

«Спершу його карала власна совість. Він картав себе за те, що марно витягнув Макса з підвалу. Лізель бачила татову провину, що лежала біля його тарілки, коли він відмовлявся їсти, чи стояла поряд на мосту через Ампер»

За те, що давав хліб єврею, гестапо відправляє Ганса Губерманна в армію, але не воювати, а рятувати: «Завдання ЛCE — залишатися на поверхні під час атак і гасити пожежі, підпирати стіни будинків, рятувати людей, які потрапили під завали. Незабаром Ганс дізнався, що ця абревіатура мала ще одне розшифрування. Ще в перший день чоловіки його підрозділу пояснили, що насправді це означає «Leichensammler Einheit» — Збирачі Трупів»

Наші герої — Ганс і Смерть — кожен по-своєму допомагають людям: Ганс збирає матеріальне — тіла, які можна поховати й оплакати, а Смерть забирає душі. І війна з кожним днем прибавляє їм роботи: 

«Та найгірше, що було у їхній роботі, — це люди. / Час від часу траплялися такі, що вперто продиралися крізь туман, зазвичай з одним словом на вустах. Вони завжди вигукували імʼя». 


Мама Роза витягла з-під матрацу книгу «Струшувальниця слів». Макс хотів, аби Лізель отримала її тоді, коли буде готова, але вона сказала: «Я думаю, що ти завжди була готова, Лізель. З тієї самої миті, коли зявилася тут, чіпляючись за хвіртку, тобі судилося отримати її». І Лізель поглинуло читання. «Там, звісно ж, було багато спогадів, замальовок і снів, пов’язаних зі Штутґартом, Німеччиною і фюрером. А ще — спогади про Максову сімʼю. Врешті-решт, він не зміг їх оминути. Мусив написати і про них. / А тоді сторінка 117. / На ній власною персоною зʼявляється «струшувачка слів». Макс розповідає про фюрера, який вирішив завоювати світ словами. І фюрер виростив ліс зі слів та знаків, а потім закликав до себе людей і в них заливали слова. Скоро попит на мерзенні слова стрімко зріс і фюреру потрібно було більше людей, аби доглядати за лісами. Робота обтрушувальника слів була не з легких — потрібно було видиратися на самісінький вершок, струшувати, зривати слова і передавати їх на землю. 

«НАЙКРАЩИМИ струшувачами були ті, хто розумів справжню силу слів. Саме вони могли дістатися найвищих гілок. Однією з таких струшувачів була маленька худорлява дівчинка. Вона була найвідомішою струшувачкою в своїй окрузі, тому що знала, якою безсилою може стати людина БЕЗ слів»

Якогось разу робота дівчинки і її старання вразили одного чоловіка, і вони подружились. А коли цей чоловік захворів, обтрушувальниця слів заплакала і одна сьозинка, зроблена із дружби, впала йому на обличчя і стала зернятком (зернятко/слово). Дівчинка посадила зернятко в лісі і з нього виросло величезне дерево. Усі чекали, що скаже на це фюрер. Фюрер наказав зрубати дерево, але сокира не могла йому зашкодити, бо обтрушувальниця слів видерлася на нього і довго-довго не спускалася. Аж поки не прийшов той чоловік. І коли вони обоє злізли з дерева, дерево впало. Дочитавчи цю історію, Лізель точно знала, ким у ній був Макс Ванденбург. 

«Зліва, ніби кістка, випиналася книжка. Її блідим корінцем, наче шрами, тягнулися чорні літери. «Die Letzte Menschliche Fremde» — «Останній людський незнайомець». Книжка тихенько шепотіла, коли дівчинка витягла її з полиці» — коли Лізель пролізла у будинок бургомістра за останньою книгою, що мала дещо дивну назву «Останній людський незнайомець», на столі її чекало різдвяне печиво від Ільзи Германн. Вилізши у вікно, дівчинка не лишила після себе жодних слідів, крім маленьогоко слова «спасибі». Але в кімнату зайшла Ільза і «Їй вже кортіло піти, але не пускав якийсь незрозумілий обовʼязок залишитись. Вона поривалася щось сказати, але потрібних слів було надто багато, вони надто швидко крутилися на язиці. Кілька разів Лізель намагалася їх впіймати, але мерова дружина випередила її» — того дня Ільза Германн не відчувала себе такою самотньою.

Після того, як Лізель читала під завивання бомб і сирен, фрау Гольцапфель попросила дівчинку приходити і читати їй, за що сусідка даватиме Губерманнам каву. Один її син загинув, у іншого з рукою був Сталінград — обох її дітей забере війна, кожного у свій спосіб. А коли був новий наліт і бомбардування, саме Лізель пішла умовляти літню фрау, аби та бігла ховатися з ними у підвал: «..безліч слів і речень вертілися на язиці. Але сьогодні були ще й бомби». І тут Смерть наводить нам варіанти фраз, які могла крикнути Лізель до сусідки, але дівчинці потрібно було вибрати єдину правильну: «Фрау Гольцапфель, нам треба йти / Фрау Гольцапфель, ми помремо, якщо ви не вийдете / У вас є ще один син / Усі чекають на вас / Бомби відірвуть вам голову / Якщо ви не вийдете, я більше не читатиму вам, а це означає, що ви втратите єдиного друга». Книжкова злодійка вибрала останню. Важко сказати, чи вона зробила правильний вибір, принаймні для себе так. 

Розказуючи свою оповідку, Смерть характеризує нам головних героїв із точки свого надприродного зору і керується власними не властивими їй відчуттями. А що як би розповідала Лізель? Як би вона описала своїх героїв? Свинючками? Можна довго думати-гадати, але поки Ільза Германн не подарує дівчинці записник, Лізель не буде розкидатися словами, вона буде їх концентрувати, накопичувати. Наприклад, Руді для неї завжди буде «лимонноволосим хлопчиком», Ганса можна просто назвати «акордеоном», Макса — «боксером», Розу — «картонним голосом», Франца Дойчера — «гітлерюʼґендом», фрау Діллер — «льодяниковою сумішшю», тата — невідомим словом «комуніст». Вона ж, Лізель, назавжди залишиться «книжковою злодійкою». 


Книга «Книжкова злодійка» — це текст у тексті, багато історій в одній книжці, забагато книжок в одній історії. Інтертекстуальність перехлюпує через поля, вщерть заповнені текстом. І слова, і голос. Текст вербалізується у голос. Слова таємні чи явні починають ворушитися, набирають крові й тіла. Вони набувають небачених можливостей і ними постійно рухають: 

«Так, ніби розкрив її долоню, поклав туди слова і знову її закрив», «Слова, кинуті через плече», «…безліч слів і речень вертілися на язиці».  

Якщо мова спрямована від одного індвіда до іншого, то можемо побачити картину, як Руді з Лізель перекидаються словами, наче м’ячиком. Голос теж скидається більше на живу істоту: 

«У неї був голос самогубці, він із брязкотом падав під ноги Лізель», «Перед тим як обоє розійшлися по домівках, голос Руді потягнувся і вручив Лізель правду. Якийсь час вона сиділа у неї на плечі, а кілька думок по тому дісталися її вуха», «Ганс саме збирався поставити якесь очевидне запитання, як у нього за спиною пролунав голос. Він належав вузькому обличчю молодого чоловіка з презирливою посмішкою», «Вона повернулася до вікна і тихесенько прошепотіла крізь щілину. Імʼя шепоту було Руді».

Діалоги також мають важливе значення у цій оповіді, мова яких може проникати набагато глибше, аніж написані слова: 

«Дівчинка:  Розкажи. Що ти бачиш у своїх кошмарах? /  Єврей: …Я бачі себе. Бачу, як озираюся і махаю на прощання. / Дівчинка:  Мені теж сняться кошмари. / Єврей: А що ти бачиш? / Дівчинка: Потяг і мого мертвого братика. / Єврей:  Братика? / Дівчинка: Він помер, коли я їхалв сюди, по дорозі. Дівчинка і єврей разом:  Jа… Так». Також у книзі простежується двомовність (в оригіналі — англійська/німецька), питання чи відповіді повторюються двічі, що додає об’ємності тексту: «Danke, — промовила дівчинка. — Дякую», «Meine Erdapfel, — вигукнув він. — Мої земляні яблука!», «Hals und Beinbruch, Saukerl. Вона пбажала йому зламати шию і ногу».

Не знаю, чи то особливо запав у душу російськомовний переклад «Книжного вора» Нікалая Мезіна, бо читала саме його, про український ще нічого не чулося, але так неприродно і стримано звучали деякі українські варіанти Наталії Гоїн... Наприклад цей: «Вона повернулася до вікна і тихесенько прошепотіла крізь щілину. Імʼя шепоту було Руді» і варіант Мезіна «Лизель вернулась к окну и сквозь щель просунула шепот. Имя шепота было Руди». Або ж «Ее голос, как самоубийца, с лязгом упал под ноги Лизель» і «У неї був голос самогубці, він із брязкотом падав під ноги Лізель» — і хоч не можна порівнювати ці два переклади, не звертаючись до оригіналу, та над текстом ще, вочевидь, потрібно працювати.


У серпні 1943 року Лізель побачила Макса. В Дахау гнали нову партію свіжих вимотаних євреїв і дівчинка з Руді пішла дивитися-вишукувати знайоме обличчя. І побачила його. «Голос завмер усередині і відступив назад. Вона мусила його повернути — сягнути рукою до самого дна. Знову навчитися говорити і вигукнути його імʼя» — Лізель гукнула першою. «Слова, що дівчинка передала єврею. Вони видерлися йому на плечі». Єврей зупинився. «Десь усередині неї ховалися душі слів. Вони видерлися назовні і стали поряд. — Максе, — промовила вона. Він озирнувся, на мить заплющив очі, а дівчинка продовжувала. — Був собі колись один дивний маленький чоловік,  — сказала вона. Її руки вільно повисли по боках, але долоні були стиснуті в кулаки.  — Але була ще й струшувачка слів» — Макс і Лізель стояли посеред юрби, а до них уже біг солдат і замахувався нагайкою. Лізель відкинули двічі. А для Макса це був хороший день, в який можна було і померти. Томі Мюлер і Руді Штайнер допомогли дівчинці піднятися, але «Вона вирвалася з рук його слів і не зважала на людей, що витріщалися на неї по обидва боки дороги. Більшість з них оніміли. Статуї з живими серцями. Ніби випадкові глядачі на останніх етапах марафону. Лізель знову закричала, та її не почули». 

Тоді Мемінґер змушена була розповісти Руді про єврея. І про те, що розказувала єврею про Руді. В той момент дівчинка страшенно хотіла, аби цей бешкетник поцілував її. Сама того не знаючи, вона прощалася з Руді, бо хотіла його дотиків і піддалася би їм. Лізель Мемінґер була зла на увесь світ, тому знову залізла у вікно до будинку Германнів, аби вкотре побувати у щасливому місці. Та цього разу вона не вкрала книгу, а пошматувала її: «Лізель вирвала з книжки сторінку і розірвала її навпіл. Тоді цілий розділ. Незабаром від кижки не лишилося нічого, окрім клаптиків обірваних слів, розкиданих під ногами і навколо неї. Слова. Навіщо їм взагалі існувати? Якби не вони, усього цього б не сталося. Без своїх слів фюрер нічого не вартий. Без них не було б кульгавих в’язнів, не було б потреби втішати і вигадувати всілякі словесні хитрощі, щоб нам від них ставало краще. Яка користь від слів?». Тепер слова стали її прокляттям. Вона порвала «Правила Томмі Гоффмана». Лізель сподівалася, що Ільза десь у домі і поклакала її, але ніхто не гукнув їй у відповідь, деревʼяна підлога не рипіла від кроків, тоді дівчинка заходилася писати листа. Вона вибачалася перед Ільзою за порвану книгу («Просто я була сердита, налякана і хотіла вбити слова»), і придумала собі покарання — ніколи більше не приходити до кімнати з книгами. Прочитавши листа, Ільза Германн принесла Лізель записника, у якому попросила написати свою історію. Відтоді Лізель почала писати. Відтоді не «вбирання» у себе слів, смислів, історій, а продукування, «вивергнення» із себе.

«Вирішивши написати свою історію, вона дивуватиметься, коли саме книжки і слова не просто почали мати якесь значення, а стали для неї всім. Може, тоді, коли вона вперше побачила кімнату, де були цілі стелажі з книжками? Або тоді, коли на Небесній вулиці зʼявився Макс Ванденбурґ із пригорщею страждань і «Mein Kampf» Гітлера? А може, це через читання в бомбосховищі? Чи через останній марш у Дахау? Чи «Струшувачку слів»? Мабуть, точної відповіді, коли і де це сталося, ми з вами так і не отримаємо». 

Але це точно завдяки Ільзі Германн Лізель напише свою книгу «Книжкова злодійка» і відразу ж її загубить у завалах розбомбленої Небесної вулиці. Втрачена книга повернеться до головної героїні лише наприкінці життя, коли Смерть прийде по неї на інший кінець світу. Тому слова «…смерть нікого не чекає, а якщо й чекає, то зазвичай не довго» були сказані точно не про Лізель Мемінґер. Вона писала у підвалі будинку на Хіммель-штрасе, 33, коли усі спали, а бомби почали падати. Останній рядок, записаний нею: «Я ненавиділа слова і любила їх, тож сподіваюся, що склала їх правильно». Живою залишилась тільки Лізель. Її книжку Смерть прихопила з собою. 

Незадовго після бомбардування Лізель зустріла Алекса Штайнера, що повернувся з війни, хоча йому вже не було куди й до кого повертатися. Але у нього була його швейна майстерня, де Штайнеру час від часу допомагала Лізель. У жовтні 1945 року у майстерню зазирнув Макс Ванденбурґ. А потім було довге життя і потому Смерть. Коли вона прийшла до Лізель Мемінґер, то єдине, що вона могла сказати, чим поділитися з крадійкою книжок — «мене переслідують люди».


У рецензіях «The Guardian» цю книгу радять читати тим, кому 13 й більше, і зараховують її до дитячих романів, хоча в Австралії книга була опублікована у дорослій серії. Безперечно, вона залишить чималий слід у дитячій свідомості, але й літературознавцям є над чим тут посидіти, хоча б над словами і голосом.

Матеріал підготувала - Ната Коваль

Література:

  1. Жорнокуй У. В. Багатовекторність концепту смерті у романі «Крадійка книжок» Маркуса Зузака // У. В. Жорнокуй. ― «Young Scientist», № 11 (14), november, 2014. ― С. 133-135. 
  2. Зузак М. Книжный вор // E-reading : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу
  3. Маркус Зузак і його Книжковий злодюжка, Або не такий і чорно-білий світ // Sumno.com: [Електронний ресурс]. ― Режим доступу
  4. Fighting for Their Lives / Sunday Book Review // The New York Times: [Електронний ресурс]. ― Режим доступу
  5. Stealing to Settle a Score With Life / Books // The New York Times: [Електронний ресурс]. ― Режим доступу
  6. The Book Thief / Desert Isle Keeper Review // All About Romance: [Електронний ресурс]. ― Режим доступу

0 коментарів

Залишити коментар

avatar