«Роза Вітрів»: обряд ініціації для мрійливих і відкритих
Дода_ла: pole_55 14 Березня 2016 о 14:12 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 2508
Матеріал підготува_ла: Вікторія Рудич | Зображення: litcentr.in.ua, сторінка авторки у Facebook
З кожним роком моє ставлення до української сучасної літератури стає все більш скептичним. І відбувається це якось само собою, я для цього майже нічого не роблю. Просто кілька разів на рік намагаюся прочитати щось, про що всі говорять або ж рукопис когось знайомого. І майже щоразу це знову якесь претензійте, штучне й часто нецікаве чтиво, яке не можеш дочитати й до середини. А тому я вже навіть звикла до того, що не впізнаю імен сучасних письменників і не слідкую за новинками. Крім того, є чимало цікавого й в інших літературах, наприклад, норвезькій.
Але днями зі мною таки стався читацький переворот, якого вже давно не бувало. Мені дали прочитати «Розу Вітрів» Ярослави Литвин зі словами «це найкраще, що зараз є». Таке приходилося чути вже не раз про чиїсь тексти, а тому, мені здалося, що це ще одна занудна повістина з матюками й молодим нахабством. Але книжку взяла. Так до мого щоденного читання норвежців додався текст лауреатки видавництва «Смолоскип» Ярослави Литвин. І якщо чесно, я зовсім не збиралася її читати, але їдучи в поїзді на верхній полиці, саме цю книжку було зручніше тримати, ніж, скажімо, Бйорнстьєрне Бйорнсона, якого вже другий тиждень вожу з собою у торбині.
Першим враженням від «Рози» було: «Це ж Карпа, яка нарешті виписалася!». Нічого не маю проти Карпи, як особи чи бренду, але її тексти мені ще жодного разу не вдавалося дочитати до кінця, хоча філфак навчив читати через силу, але не з кожною книжкою це виходить. Отже, цього разу мені видалося читати повість, яка за стилістикою й наративністю дуже схожа на твори Карпи: така ж жвава, від імені дівчини-бунтарки, яка знову загубилася в мінливому світі й не може вирішити особистих питань. Але читалася вона легко й без звиклих надзусиль, як то часто бувало з укрсучлітом, ще й враховуючи той факт, що світло наших плацкартів лиш ускладнює процес читацького азарту. Що ж такого в цій повістині на 220 сторінок, що на кілька днів притупила мій скептицизм і навіть трохи відновила віру, що хтось таки добре пише серед сучасних прозаїків? Насправді, нічого революційного чи супернового. Звичайна собі історія молодої дівчини-митця, що мала необережність закохатися в інфантильного чоловіка й тим самим змарнувати чималий відрізок життя на драми, відчай і сублімовану творчість. То, напевно, якийсь обряд ініціації для всіх мрійливих та надто відкритих. Бо лише після ось таких Єжи, вони можуть далі ставати тими, ким вони є.
Читаючи текст Ярослави, мені паралельно пригадувався роман норвезької «Карпи» - Вігдіс Йорт, а саме роман «Якби ж то», де розгорталася приблизно та сама історія: він, вона, роки драм, зрад та заспокійливого, нездорове кохання й нова жінка в кінці твору. Звісно, це два різних тексти, про різних жінок: норвежка Іда не переймається щоденними побутовими питаннями житла чи власного утримання, як скажімо, українка Роза, вона живе в іншій країні, іншому просторі й часі і її потреби й запити до світу різняться. Проте обидві вони безнадійно страждають від любові до чоловіка, який не здатен це ані оцінити, ані помітити. І в цьому їхня єдність: і 39-річна Іда, і 24-річна Роза погрузли у вир узалежнених стосунків із чоловіками, у яких «усе складно» і які «не готові до чогось серйозного». Тема стара як світ, якщо чесно, але як і все, кожна авторка переживає її по-своєму. Крім внутрішніх терзань, наша Роза мусить боротися із труднощами, в яких опиняються українські митці: вона талановита, нове слово в сучасному мистецтві, але, наприклад, не має за що жити. Натомість єдина побутова проблема Іди - це лишити дітей з колишнім чоловіком, коли приїжджає чеканий коханець. Вони живуть в різних координатах, але переживають ті самі драми.
Звісна річ, Роза мені ближча до серця, ніж норвежка Іда. Враження, що кожен із нас час до часу був цією Розою: малював чи писав, їздив у гори, страждав через самозакоханих кретинів, працював на безглуздій роботі заради того, щоб просто не сидіти вдома й мати гроші, зривався з місця і їхав туди, куди хотілося. Впевнена, що чимало моїх знайомих і подруг упізнають у собі цю Розу також. І переконана, що й авторка писала про себе. Хоча такі висновки, ніби, заборонено робити, коли читаєш художній твір. Але хіба може бути інакше? Хіба можна написати щирий текст, який читається на одному диханні на другій полиці в плацкарті з жахливим освітленням, не переживши те все описане? Власне, в цьому й полягає мій висновок: поганий текст - це неправдивий текст, це коли автор пише про те, чого не знає, що не пережив сам (фізично чи ментально), можливо, він навіть і хоче те пережити на цьому папері, але воно чомусь частіше не вдається. Натомість добрий текст (яким я і вважаю «Розу Вітрів») - це пережитий текст, часами навіть вистражданий (до речі, авторці треба було аж 6 років, щоб повість потрапила до читачів), це текст, який зачіпає і про який хочеться думати.
Що ж до кінця, то я, так насправді, не знаю, як би мали такі повісті закінчуватися, бо знову повторюся, ніколи не дочитувала укрсучлітівських текстів. Цей текст закінчився так, як і почався - Розою Вітрів, перехрестям доріг, на якому персонаж і читатач стали іншими за кілька днів подій і читання. І тепер вони обоє повинні вибрати свою нову дорогу, якою підуть у інший текст чи інше життя.
Матеріал підготувала – Вікторія Рудич
Ярослава Литвин. Роза Вітрів. – Київ: Смолоскип, 2015