«колись Ульяна читатиме весь світ - не тому, що він модний і "перекладений", - тоді, коли про всіх модних і перекладених давно забудуть. і всі привиди гонзо і бітніків посунуться на своїх полицях, змушені звільнити місце Живому, який не боїться вмирати і не вдає, ніби він вічний, взагалі нічого не вдає»

Світлана Поваляєва

«Він не був обдарованим до грантоїдства, хоча й любив погрожувати, що виїде до Америки і житиме там під мостом. Але, здається, єдиним його закордонним відрядженням був Афганістан, про який Ульян не любив говорити навіть з близькими. Він просто йшов власною дорогою схимника, що ніс свій талант. Мешкав на Позняках в однокімнатній квартирі, де з меблів був тільки продавлений диван та старенький комп’ютер, подарований кимось із друзів. Коли комп’ютер ламався — хтось віддавав йому новий старий комп’ютер. Жив у ситуації вічного безгрошів’я, інколи впроголодь і писав по роману-два на рік,» - характеризує письменника близький друг Ульяна, режисер Мирослав Слабошпицький («Ділянка №33», Голос України, 4.11.2010. -№ 207. - С. 20-21). 

«Лише він міг одночасно носити горде звання лауреата Малої Шевченківської премії й не менш почесний титул першого офіційного українського порнографа. Мені здається, десь так він усе це в собі й поєднував – надзвичайну серйозність і дивовижну легковажність, потребу визнання й цілковиту байдужість до офіціозу, занурення в літературу й якесь демонстративне дистанціювання від неї. На цих суперечностях і неузгодженостях він, мабуть, й існував, це давало йому можливість рухатись уперед, не заганяючи себе в глухі кути». 

«Познайомились 1994-го року. Я тоді працював зав. відділом культури і мистецтва журналу «Україна», Улян приніс кілька новел. Ну, і штука в тому, шо коли один панк приходить в контору, щоб пристроїти там свою писанину й заробити копійку, і бачить, що там сидить інший панк, то це для обох приємна несподіванка. Тож ми відразу знайшли спільну мову, й безвідносно до літератури. І якось відтоді завжди й трималися один одного, а коли вдалося йому вибити квартиру на Позняках – то ще й були майже сусідами. Розказати в двох словах, якою він був людиною, не вийде. Дуже багато всякого було.»

«Олесь Ульяненко був людиною, яка існувала у таких світах, про які більшість з людей не мають зеленого поняття. Він мав вимірів більше, ніж спостерігачі. Тому він усім здавався різним, і звісно, з ним деяким було важко побудувати стосунки. Але були і такі люди, що його розуміли досить добре. Це були якісь зовсім неочікувані люди, переважно чоловіки. Пласкою людину роблять корисливість, страх та заангажованість, Олесь цього всього старанно уникав. Він був настільки волелюбний, що навіть не мав довготривалих звичок, у тому числі і дурних. Він міг вживати що завгодно, але не від чого дійсно не залежав. У нього була воля. Щоправда, примхлива. Тобто коли людина дає слово, це теж може сприйматися як обмеження, і з Олесем такою мовою було краще не спілкуватись. Завжди краще було апелювати до його здорового глузду. Він був дуже рішучий, вмів погасити у собі страх. Казав, що є переконаним пацифістом. Любив тварин, дітей і жінок. 

Писав свої романи у дуже глибокому трансі, йому потрібен був час, щоби повернутися у нормальний стан. Виглядав при цьому жахливо. 

Був екстравертом, дуже комунікабельним. Вважав, що треба робити друзям приємне, витрачати на них гроші, щоби у скрутному становищі вони його підтримали. Але це абсолютно не працювало.»

«Вся епопея із забороною стосується видання КСД. Про це добре знають Юка Гаврилова (яка, власне, і була літагентом Ульяна в КСД) та Женя Чуприна (яка стала його агентом після заборони). Женя досі веде війну проти Юки, звинувачуючи її в тому, що вона пожертвувала Ульяном і книгою заради скандалу, свідомо пішла на загострення. 

12 лютого стало відомо про експертний висновок Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (експерт Варвара Ковальська) щодо книжки Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля»), який визнавав твір порнографічним. Відтак видавництво прийняло рішення вилучити книжку з продажу.»

«Найсмішніше, що заборони книжки, як такої, не було. Якщо коротко: видавництво КСД (Харків) протягом тривалого часу подавало рукописи своїх майбутніх книжок на експертизу в НЕК (здебільшого любовні романи). Навіщо – окреме питання. Переважна більшість українських видавців (що тоді, що тепер) тотально ігнорували цю сумнівну інституцію, але КСД – єдине вітчизняне видавництво, яке виявляє найповнішу законослухняність. У практичному сенсі ці експертизи мало на що впливали, і навіть коли у висновках НЕК висловлював незгоду з чимось чи вказував на «елементи порнографії» у тексті – все це вирішувалось тихо-мирно, й на долі книжок фактично не позначалось. Це по-перше. По-друге, НЕК не мав повноважень щось забороняти – їхня експертна «бамажка» аж ніяк не тотожна вердикту цензора. З іншого боку, сам цей безглуздий висновок надавав можливість автору влаштувати бурю в склянці води, подати його як прецедент втручання держави в сферу мистецтва з якимись каральними намірами. Вирішальним аргументом на користь «війни» стала позиція КСД, яке – внаслідок уже згадуваної паталогічної законослухняності – дуже серйозно поставилося до цього відгуку: аж до того, що призупинили продаж книжки. Але й на цьому етапі про «заборону» не йшлося. Улян не міг розібратися у цій ситуації, яка об’єктивно була йому не вигідна. Він з великою легкістю завжди спалював за собою мости, а щоб побити горшки з видавцем – так про це двічі просить його ніколи не треба було. До того ж, його дуже легко було «накрутити», а тоді біля нього якраз утворилася така «фракція війни», яка вимагала роздути з цього прецеденту великий публічний конфлікт. Інша річ, що він не міг ним скористатися на свою користь – він ніколи не був «трибуном», оратором і «краснобаєм», щоб просиджувати штани в телеефірах і полум’яно триндіти проти цензури. Водночас, Улян завжди переоцінював значення піару, і був переконаний, що внаслідок цього скандалу його книжка вмить стане мега-бестселером. Усі ці ілюзії швидко розвіялися, і він залишився, за суттю, біля розбитого корита, як і завжди.»

«Відповідно до отриманого висновку №33Е від 02.02.2009р. Національної експертної ради України з питань захисту суспільної моралі щодо твору «Жінка його мрії» […] твір визначено порнографічною продукцією, обіг  якої в Україні заборонено (ст. 6 Закону). Приймаючи до уваги вищенаведене, Підприємство вимушено зупинити продаж книги, та проведення її презентації, яку було заплановано на 13.02. 2009 року». [PDF документу]

«У книгарні «Є» ми обговорювали цю ситуацію публічно, розбиралися з комісією, з видавництвом, там журнал «ШО» вирішив матеріально підтримати Олеся, профінансувати юридичну допомогу. Мені головне було підтримати Уляна в цих обставинах, котрі самі собою виглядали щонайменше дивними.»

"Заборонена книга в Є", 13 лютого 2009 | Фото - sumno.com

«Моя позиція така, що заборону підстроїла колишній літературний агент Олеся Юка Гаврилова. Комісія їй заважала як літагентці, котра головним чином займалась Іреною Карпою. Мало хто знає, що перша українська книга, яку заборонила НЕК, було «Перламутрове порно». Так ось, готуючи до видання книгу «Жінка його мрії», Юка, таємно від Ульяненка, зробила ряд дій, які призвели до негативного експертного висновку щодо цієї книги. Ідея була очевидно така, щоби комісія зламала на Олесеві зуби, а він при цьому пропиарився, і на ньому пропиарилася Юка. Але вона погано володіла ситуацією як щодо Ульяненка, так і щодо НЕК. Влізла у дуже погану гру.

Отримавши негативний експертний висновок від НЕК, видавництво КСД направило листи Юці і Ульяненку з екземплярами цього висновку і висловлюванням доброї волі, щоби владнати ситуацію. Отримавши свій лист раніше від Ульяненка, Юка одразу, не сказавши йому нічого, віддала документи Михайлу Бриниху і той, знов-таки не проінформувавши Олеся, оприлюднив їх на «Телекритиці». Таким чином Олесь дізнався про заборону його книги, вже коли розгорівся скандал, за день до презентації. У «Телекритиці» було написано, що презентація відмінилася – це Бриних з Юкою так собі вирішили. Але про презентацію у книгарні «Є» домовлялась я, тоді його піар-менеджер, і ми з Олесем вирішили проводити акцію. Нам з ним довелося скасовувати інформацію, що презентації не буде. Ну і була така собі вакханалія. Ми на презентацію позвали виступати музичний гурт, етно-лаунж, я розпланувала, як це все буде відбуватися, люди були запрошені не для того, щоби говорити про свободу слова. Треба зауважити, що Олесь любив традиційні презентації – позвати відомих людей, щоби вони виходили на сцену і говорили теплі слова, якщо пощастить знайти спонсора, щоби в кінці фуршет був. Звісно, ця схема зруйнувалась. Деякі особливо зайняті люди полізли виступати до музикантів. Бо у них не було часу. Ведучу – Ларису Денисенко – якось відсторонили і почали самі хазяйнувати на сцені, лізли усі, хто хотів – говорили якусь маячню. Ледь самому Ульяненку дали слово. Це була п’ятниця, 13, і враження залишилось найнеприємніше.» 

«Це була доволі стандартна презентація, за винятком посиленого пафосу більшості промов. Щодо "боротьби": усі причетні до цієї справи розуміли її причини і смисл по-своєму. Улян мислив такими категоріями: треба послати нахуй підарасів і вижать з цієї поєбєні побільше бабла. А коли зрозумів, що послати нахуй – це запросто і проходить на ура, але категорично суперечить мотиву бабла, то вже було трохи запізно.»

«Справа в тому, що ми  видали «Жінку» вже трохи пізніше всіх цих справ із забороною книжки. Єдине, що ми у зв'язку з цим зробили - це демонстративно замінили «анус» на «вухо» в єдиному, здається, конкретному «штрафному» випадку, який був вказаний нацкоморой. Власне, Ульян сам його замінив, сказавши, мовляв, «о, так краще» - навіть не знаю, щиро чи заради стьобу. 

Я був знайомий з Олесем Ульяненко недовго і не можу назвати себе його другом. Ми спілкувалися наживо лише кілька разів – у справах і на презентаціях. Ясно, що він був дуже втішеним з того, що вдалося проламати видавничий бойкот, який стався після скандалу з «Жінкою його мрії». Наше новостворене видавництво, «Треант» (воно проіснувало лише кілька років), вирішило почати з більш легкої для сприйняття його книжки, «Там, де Південь». А тоді вже ми перевидали «Жінку», цей містичний нелінійний і кінематографічно побудований трилер. Олесь справляв сильне враження – враження сильної, неординарної людини з якимось неймовірним досвідом. Говорив він іноді ніби якимось шифром – шматками метафор, образів, які вигадував на ходу; причому частини такої конструкції були перемішані та розкидані в часі. Він нічого не пояснював, ти сам мусив зуміти «зібрати» ці пазли, і тоді вони складалися у велику і глибоку картину. Коли я зрозумів цю манеру, то волів бути присутнім на його інтерв’ю, щоби в разі непорозуміння спробувати «перекласти», бо насправді ці його метафори були яскравими та нестандартними. У його мисленні, як і на письмі, була ще одна унікальна особливість – він вмів шляхом зміни ракурсів, планів, сцен монтувати сюжет ніби в якомусь багатовимірному просторі. Іноді мені здавалося, що він весь час змушений в свою чергу «перекладати» те, що будує чи «знімає», як кіно, в цьому просторі, на лінійну, покручену, мішану, повільну та неповоротку людську мову. Так він пише, і коли читачу вдається налаштуватися на цю його манеру, на сторінках книги раптом вибухає сюрреалістична чітка та якась космічна голограма. Приблизно те саме відбувалося і в живому спілкуванні з ним.»

Фото з презентації Книги Олеся Ульяненка «Там, де Південь» в книгарні «Є», 1 грудня 2008

На фото, зліва-направо: Завен Баблоян, Олесь Ульяненко, Євгенія Чуприна

«У Олеся були, очевидно, якісь свої відносини зі спецслужбами, у сенсі, що він відчував велику небезпеку, припускаю, пов’язану з романом «Знак Саваофа» та критикою РПЦ. Втім я би не здивувалась, якби там були якісь спроби схилити до співпраці, бо його шантажували подробицями його перебування у війську. Він воював в Афганістані  і Югославії, і звідти втік, порушивши умови контракту. Можна зрозуміти, що така людина – колишній десантник, снайпер, напівпрофесійний боксер, при тому геніальний письменник і симпатяга – досить привабливий об’єкт вербовки. Його переконали, що це, якщо спливе, матиме великі наслідки. Втім Ульяненко був людиною абсолютно некерованою, волелюбною, і примусити його до чогось було неможливо. Можна було добитися, щоби він на щось погодився, але це нічого у подальшому не давало. Так що цю заборону книги він сприйняв як початок кінця, тобто, що його приберуть. Зрештою так і вийшло. Хоча зв'язок між забороною книги і смертю письменника для мене точно не встановлений. Олесь зрештою почав думати, що інтрига з НЕК – це окрема історія, яка просто додалася до його обставин життя.  Ймовірно, його би все рівно вбили.»