«...Я можу ганяти в Зону двічі на тиждень і маршрутка до колючого дроту стала чимось схожим на похід в магазин за пивом. І немає для мене нічого приємнішого за відчуття самотності серед нічного лісу, в якому давно не живе страх. На нормальних людей покинуті будинки навівають сум, а таких як я - присиплюють і замирюють. Я знайшов тут спокій. Спокій заміської дачі, якої у мене нема…» - пише в своїй книзі письменник.  

- Дійсно, найцінніша порада людині, яка хоче туди проникнути, це дати йому телефон Іванківського РУВД. Правил гри не існує, ось в чому суть нелеґального туризму. Кожен сам вибирає собі метод, як зійти з розуму і як не зійти. І дуже добре, якщо люди, які йдуть туди вперше, не звертатимуть увагу на пафосні поради камуфляжних покемонів, які з ніг до голови вдягаються в сірий піксель, аби ввечері вийти за сиґаретами. 

Я не даю розлогих порад з екіпіювання і не прокладаю маршрути з двох причин: це зайве у художньому творі і друге, найголовніше – я відразу хочу визначити, що категорії штибу «правила гри» не зовсім тут діють. І взагалі найкраще – це нічого про ту Зону не читати і не знати, аби потім піти туди, почуваючись конкістадором, який вперше побачив Теночтілан.

Коли я починав, у 2010-му році, це ще не стало таким мейнстрімом, як за останні пару років і нелеґали дійсно почувалися трошки пережаханими першовідкривачами. Окрім цікавості, головною причиною був збір матеріалу на тему Зони, оскільки у 2009 році я задумав написати роман про Зону, зрозумівши – це збіса екзотичне місце.  Зрештою, він таки вийшов самвидавом, діамантовим тиражом у півсотні примірників і за місяць розійшовся по друзям. Там було про холодний, зимовий Крим і про те, як одного дня в Україні заборонили всі казино, вирішивши їх перенести в Зону. І про те, що з цього вийшло.

- Якщо потрапите туди нелеґально і на кілька днів, вас здивує, як Місто заросло. Це не дуже гарний потенціал для кіно та фотозйомки, але дуже крутий відчуттєвий антураж. Особливо рекомендую другий мікрорайон Міста з його телефонними будками, потоплими у джунглях Амазонії, ваннами, які лишились висіти на деревах з останньої мародерочки і рештою артефактів минувщини, які вже добряче встигли перемішатися з травою та смараґдовими мхами. Там ця плинність, на мою думку, найпоказовіша. Звісно, це якщо говорити про літо. Якщо ж ви хочете похмурого і голого Міста,  то кінець березня або перша половина листопада підійдуть найкраще.

Особливість змін навколишнього середовища передусім для себе ви зафіксуєте в озерцях на дахах і малих березах, під якими нелеґали розкладають свої рясні алкогольні поляни. Особливість змін в тому, що звикаєш до химерного симбіозу сірощів самотнього бетону і розбуялого зеленолистя та вже роздумовуєш замовити собі дизайн квартири у такому стилі. 

Налаштуйте свій внутрішній годинник на три доби, коли вперше йтимете у Прип’ять. Справа навіть не в тому, що за цей час ви зможете повтичити на станцію в golden hour з будинку по Героїв Сталінграду і пройтися по знакомитим місцям, штибу розтрощених карусельок чи басейнів з панорамними, але від того не менш вибитими вікнами. За півтори доби якраз трохи пройде ефект сумбурного сприйняття Міста і ви зможете потроху зростися з рубероїдами, нерухомо втичити на порожні площі, повільно підсмалюючись на сонці і рахувати в небі інверсійні сліди. Приблизно на третій день ви зрозумієте, про що я говорю, зберете наплічний рюкзак і серед хижих темряв незнайомих вулиць потроху почнете намацувати дорогу додому, на вихід, торуючи шлях повз завиваючих на КП собак і уникаючи світла фар на нічних трасах. 

- Перші п’ять разів це був адреналіновий вибух, наступні разів двадцять – це була подія, а далі прийшло розуміння того, що крім фрази «О! Колючка», нічого більше не відбувається. Жодних емоцій. 

Востаннє нахлинуло восени, коли я виводив іноземну знімальну групу, намагався звести шанси відлову до гіпотетичних, переживав вкрай сильно і вивів їх з глухого, густого лісу точно до знаку, який розділяє Київську і Житомирську області. Це було чимось особливим, якщо зважити, що з західний кордон Зони деяких місцях якраз і проходить по лінії кордону Київщини і Житомирщини. 

Я це до чого? Немає ніякої Зони. Зона в наших головах.

- Тема самопоселенців зараз чи не найбільш розкручена серед західноєвропейських кіношників. Всі вони хочуть знімати «бабушказ». Це найтиражованіший образ. Таких людей все меншає, а сюжет з ними за рівнем тиражованості схожий з панорамою реактора ЧАЕС на фоні кинутого Міста.

Нещодавно померла Розалія Іванівна. Одна з найвідоміших самопоселенок. Вона жила неподалік Чорнобиля і її перетворили на атракціон, кожного дня демонструючи її ніби тварину в зоопарку. До неї все приїздили і приїздили, а вона страшенно соромилася того, що в неї немає зубів, писала свої вірші і навряд потребувала стільки уваги з боку сторонніх. 

З одного боку ця людина жила в самотності і ніби в серці відчуження, а з іншого це відчуження постійно, без упину фіксували сотні і сотні туристів. Враження від цього абсурду мабуть такі самі, які були у Бенджаміна Віларда з «Апокаліпсису сьогодні», коли його просили зігнутися під час стрілянини у правильну позу, бо це допоможе оператору.

Якщо вас цікавлять самопоселенці іншого типу, раджу звернути увагу на села Оташів і Теремці, наприклад.

- Катеґорія «потрібність» мені приблизно так само чужа, як і катеґорія «правила гри». Тобто, я йшов туди за враженнями, аби провести  розвідку і написати роман про це місце, а воно мене засмоктало так, що п’ять років я звідти не вилазив і заглянув у кожне вікно на цьому проклятому людьми і Богом шматкові землі. Необхідність фіксування була від початку… але!

Десь через два роки я зрозумів, що перші враження від цього місця – повна туфта. І знищив всі свої записи (зараз я не про роман «Ігорна Зона»). Це був 2012 рік і тоді, одного прекрасного дня, коли я три години дрімав на асфальтовій дорозі села Ямпіль у палкий і спраглий липневий день, я зрозумів, що найцікавіший текст про місце зможе написати та людина, яка там вже довго, яка дійсно відчуває плинність. Яка розрізняє вагу повітря, яке створює правильний кадр. Тільки після того, як мости почали перетворюватися на спини драконів, а зустрічним хатам я роздав імена і вітався зі знайомим деревами, то зрозумів – ось, настав час потроху збирати медитативні ноти, потроху награвати їх і головне – нікуди не поспішати. Зверніть увагу: «Оформляндія» дуже короткий текст. Але писав я його два роки –  потроху, нікуди не поспішаючи. Точно так само, як і не поспішав у кинутих селах, коли днями втичив там в одну точку, пробуючи ухопити те, чого нема і знаходячи щось інше. У світі швидкоплинів та скажених ритмів це важливо - аби текст дійсно трошки світився. І не від радіації.

- В жодному разі! Ретроспектива себе вичерпала ще після «Чорнобильської молитви» Світлани Алексієвич, в кінці 90-х років. Зрештою, це для мене просто нудно.

- У квітні 2016 року видавництво Arthaud, яке є частиною четвертого за величиною видавничого концерну Франції – «Фламаріон», видасть «Оформляндію» друком. Я в цьому не розбирався, але наскільки мені зрозуміло, то видавництво було засноване наприкінці ХIХ сторіччя і є одним з найстаріших у країні. 

Зрештою, мабуть про таке треба питати не у мене, а у видавців. Мені тільки сказали, що офіс Arthaud знаходиться у двадцяти хвилинах пішки від ансамблю Ейфелевої вежі. Це якісь дуже серйозні дядьки, які публікують твори шибайґолів-альпіністів, дослідників та  решту конкістадорів. Зрештою, мені вдвічі від цього приємно, оскільки в «Оформляндія» не є класичним щоденником і форматом «записок». Бо «Оформляндія» – передусім роман. Останнім часом я все більше асоціюю його з текстом «Схід» Анджея Стасюка.

Судячи з усього, у французьких видавців якесь особливе ставлення до «Оформляндії» (робоча французька назва «Protocolistan», як би ржачно це не звучало), оскільки вони навіть грозилися відправити в Зону кореспондента, аби він покатався там на джипі і все добряче зафіксував на свої широкі об’єктиви та довгі витримки. 

Видавці кажуть, що це нетиповий випадок для української літератури, особливо якщо ми говоримо про дебютний роман. Бо якщо хтось і друкує українського автора, то здебільшого у Польщі або Німеччині. Звісно, це наснажує, але потрібно рухатися далі.

- Поки не стану розкривати карти, але скажу, що ця книжка дасть можливість подивитися на звичні речі зовсім під новим кутом. Це буде вже не документальна проза,  а класичний роман. Але знову – невеликий. Я, хоч і працював над ним півтора роки, та не намагався зробити його товстим. Він ледь трохи довший за попередній, але такий об’єм мені видається оптимальним, коли текст стилістично насичений.