Олексій: Найкраще, мабуть, приймала публіка в Рівному, але там презентації завжди проходять кайфово – народ жвавий, підготовлений. Здивувало, що на Закарпатті – в Ужгороді та Мукачевому – суттєво вирізнявся середній вік присутніх на зустрічах. Там приходили старші люди, ніж в інших містах.  Ну і підтвердилися очікування, що найголодніші до літератури та супутніх розмов люди живуть на Сході. У Слов'янську, Краматорську та Дружківці презентації були просто убойні. Практично весь час виникали дискусії щодо ситуації в країні, бо у нас з Вікою тексти безпосередньо торкаються того, що зараз відбувається  в головах українців. Але все було в рамках пристойності, без скандалів. Варто сказати, що на Сході дискусії були найгарячішими, ми там, здається, власне про книги говорили десь третину від загального часу, решта була за «вільним мікрофоном». Бо катаклізм відбувається дуже близько, і людей це турбує найбільше. До речі, на Закарпатті, у найвіддаленішому від Сходу куточку, тема Донбасу не підіймалася взагалі. Там у деяких персонажів ще вистачало часу і сил на суто літературознавчий аналіз текстів. Так що одразу видно, кого всі ці проблеми гребуть менше, а кого більше.

Вікторія: Якщо дивитися на такий об’єктивний показник як продажі книжки – а мені, як людині з бізнес-середовища, хочеться чогось об’єктивного – виходить, що найкраще приймали в невеликих містах, особливо на Сході. З іншого боку, це імовірно пов’язано з меншою пропозицією культурних подій та книжкових новинок у цих містах. А взагалі я всюди почувалася як удома. Хотілося говорити – і нам з людьми, і людям з нами. У Краматорську, наприклад, навіть після завершення презентації до мене підійшли двоє зовсім ще молодих хлопців і довго розпитували, що я думаю про Європу, європейськість тощо. Що здивувало? Хіба що те, що в Слов’янську до нас на презентацію прийшов хлопець у формі Правого Сектору – чомусь саме цього я не очікувала. Але, очевидно, дарма. І насправді було багато важливого і емоційного – всюди. Але саме за такими розмовами я і їхала в цей тур, тому це все не дивувало, лише радувало.

Олексій: Важко виділити місто, де приймали найгірше –  всюди була адекватна публіка, всюди цікавилися, всюди розмовляли. Але, якщо говорити про саму організацію подій, найменш комфортно презентувалося в Умані. Думаю, це можна списати на недосвідченість організатора та відсутність адекватних локацій для презентації.

Вікторія: Найменше моїх книжок купили у моєму рідному Львові. Ну але це очікувано і можливо, навіть добрий знак, бо у Львові також із деяких запитань було зрозуміло, що книжку вже читали – очевидно, перше видання. І ще розмова у Львові була більш спокійною, гладенькою. А мені вже тепер здається, що має бути активна дискусія, може, навіть суперечка. Починаючи з Краматорська я запропонувала формат живої розмови – більш наближений до того, до чого я звикла, проводячи тренінги в IT. Ми одразу коротко розповідали кожен про себе, про те, чому ми приїхали, про що можемо розповісти, і просили долучатися до розмови, одразу говорити, якщо хтось не згоден із нашими думками. Ну і ми з Олексієм часом ставили одне одному складні й доволі гострі запитання. Одне слово, поганих презентацій не було – були більш і менш бурхливі.

Олексій: Та яке там нафіг відомим автором. Але щось таки помінялося – принаймні, перестали питати «Ти хто такий взагалі?». Ну, майже перестали. Стали питати про серйозніші речі, хоча це якраз не дивно – в серйозні часи живемо, чого вже там. А стосовно організації –  все на десять голів вище, ніж було 5 років тому. Не всюди, звісно, але прогрес дуже помітний. Навіть у невеликих містах є мінімум двоє-троє людей, які готові займатися організацією. І це суперово, бо дозволяє глибше вгризатись і вести підривну інтелектуальну діяльність навіть у, здавалось би, Богом забутих містечках. Якщо пройтися по містах, то, наприклад, в Херсоні є Женя Вирлич – молодець, енергійна, вміла, з купою амбіцій та планів. У Кривому Розі Ірка Роік працює над цим уже кілька років, і в місті, яке мало чим відрізняється від моєї рідної Макіївки, вдалося напрацювати немаленьку цільову аудиторію, а стратегічно це дуже важливе місто. В Бучачі все дуже в порядку, думаю, тамтешній Літературний центр імені Аґнона про себе ще заявить по-серйозному. Взагалі складається враження, що найближчим часом відбудеться перерозподіл сил, і монополія кількох центрів може припинитися не тільки в політиці, а і в культурному житті. Бо цільової аудиторії - поле непахане. У Києві і Львові люди вже обіжралися тими івентами, а в містах, які досі були другорядними на культурній мапі, нарешті з'явилися ті, хто хоче і вміє щось робити у своєму місті. 

Вікторія: Розумієш, я дуже давно мріяла туди, на Схід, повернутися. Звісно, це я повернулася не зовсім – не зовсім у ті місця, бо там, де я бувала до війни, зараз лінія розмежування або окупація. Але все одно це неймовірно для мене важливо приїхати на Донеччину – саме для мене. Я, до речі, на презентаціях на Сході чесно казала: напевно, для мене важливіше говорити з вами, ніж для вас зі мною. Я взагалі вірю, що багато українців зі Сходом подумки говорить – так, як ми подумки говоримо з коханими, які нас образили чи просто покинули. А організатори і аудиторія там неймовірні. Коли є купка ентузіастів посеред байдужості і мовчання – такі люди завжди вражають. І «Вільна хата» в Краматорську, і «Теплиця» в Слов’янську, і бібліотека імені Чехова в Дружківці – це такі яскраві оази. І ми ж їздили ще на початку зими – все уже сіре в місті, а ти заходиш, бачиш яскраві кольори й усміхнені обличчя – і розумієш, що назва «Теплиця» неймовірно підходить для всіх таких волонтерських і культурних осередків. І ще я дуже рада, що відбулася незапланована зустріч у Дружківці. Про цю зустріч ми домовилися за день донеї, в Краматорську. Нам сказали: як це ви за цілий день лише до Слов’янська заїдете – їдьте ще до Дружківки. І ми поїхали. Там ми говорили в основному зі студентами – зі студентами курсів української мови та зі студентами коледжу (вони зараз вчаться на програмістів, тож ми були дуже раді бачити одне одного і ще, сподіваюсь, продовжимо наше знайомство, вже в освітніх ІТ-проектах). Ми підозрювали, що студенти коледжу прийшли не зовсім добровільно, а замість останньої пари, і, відповідно, вони не були налаштовані почути щось цікаве, але в результаті купували книжки, активно ставили запитання і дуже раділи віршам Олексія. Здається, ми таким чином зробили маленьке і дуже потрібне диво: принаймні кілька молодих людей на Сході зрозуміли, що українська література – це круто. Якби такі дива траплялись щодня... Але, може, так і буде скоро – бо організатори там чудові.

Олексій: У мене враження від цієї частини туру подвійні. З одного боку, виглядає так, що поза зникненням Леніна з головних площ, там нічого не помінялося. Активних проукраїнських людей, як і раніше, небагато, але в них самих стався ключовий перелом. Повністю вивітрився з голів принцип «хати з краю», і вони, як це виглядає, готові всі свої сили віддавати за ідею, якою живуть. Після Майдану з’явилося усвідомлення, що навіть від однієї людини щось залежить, а невелика групка вже може вирішувати серйозне завдання. Тому вони постійно у внутрішній напрузі, вони голодні, вони виношують плани, шукають діалогу. І це справжній кайф – сперечатися з ними

Те, що у двох важливих містах, у Краматорську та Слов’янську, з’явилися заклади типу «Теплиці» та «Вільної хати» – це просто бомба. Це те, чого не вистачало Донбасу – організованих платформ для незалежної креативної молоді. Зараз модні військові порівняння, і от, якщо раніше проштовхування української культури на Донеччині можна було порівняти із рукопашною, коли зі стану противника вихоплюєш по одному бійцю, то  тепер, сука, з’явилися блок-пости, а на них – справжні озброєні вояки.

Вікторія: Зараз і в усій різноманітності? Знаєш, якби ти запитала просто, чи потрібно говорити – я би впевнено відповіла: так. Прагнення порозумітися, тобто говорити і чути – взагалі, напевно, святе прагнення. Хоча і юродивих вважають святими... Тому зараз і в усій різноманітності? Коли нас лише намагалися розсварити, коли ми сварилися, коли ми отримали перші синці – діалог був можливий і дуже потрібний. Але він не відбувся. Зараз, після того, як між нами смерть, війна не зупинилася, полонені не звільнені – ніхто вже нікого не чує. Це як просити поговорити двох людей, які одне одному відрізали по нозі, і їм ще лише джгути накладають (я вже не кажу, хто взагалі винен у конфлікті, хоча це якраз теж дуже важливо). Люди в такий момент про помсту думають, про те, що таке пробачити неможливо – ніколи. Але якщо хтось може говорити, стікаючи кров’ю, нехай говорить. Можливо, Сергій Жадан може.  Хоча думаю, у тому випадку з Заславською ішлося не про справжній діалог. Йшлося радше про демонстрацію нашого прагнення до діалогу і його ефективності, яка комусь чомусь була потрібна. Не знаючи деталей, судити про це не варто. Взагалі, я не вважаю, що маю право про все це судити. Коли точилися всі суперечки в соцмережах, я мовчала, і, мені здається, коли не знаєш всього, найкраще промовчати й трохи більше довіряти своїм. А ось звертатися до окупованих територій треба. Потрібний меседж від держави про те, що ми не кидаємо своїх, що ми з тими, хто вважає себе українськими громадянами, де б вони зараз не перебували.

Олексій: Мені здається, неможливий цей діалог, на превеликий жаль. І тим більше вважаю зайвими спроби діалогу з персонажами типу Заславської, які не є репрезентантами суспільної думки окупованих територій. Ну, але Сергій, в контексті останніх років і месіанства, яке наскрізь просвічує його вірші, не міг не спробувати, за що йому в принципі респект. Але, власне, в цьому і проблема – за майже два роки не з'явилося жодної адекватної персони, яка би репрезентувала ідеї і думки людей, що проживають на окупованих територіях. Нічого окрім пропагандистських штампів чи загальних речей типу або «нас обдурили», або «блокада – це негуманно», не чути. З одного боку – є чітка лінія поведінки і пропозиції. З іншого – спроби пристосуватися, які міняються щотижня. Який діалог може відбутися в таких умовах?

А взагалі, Франко ще сто з гаком років тому окреслив одним рядком всю нашу національну ідею і бажане ставлення до життя: лупати сю скалу. Звільнені міста зараз мають контраст, вони побачили і невизнані республіки, і Україну, привабливіше для більшості виглядає Україна. Треба працювати з людьми. Недарма ж на Схід зараз їздить стільки діячів культури –  це больові точки на тілі «русского міра». Ще два роки тому позиції цього русского міра здавались непохитними, а тепер уже – з якого боку поглянути.  Так що треба працювати, пахати і фігачити – хто що вміє.

Вікторія: Гм, ну особисто мені як автору всього достатньо. Можливо, в мене просто надто скромні (чи адекватні?) очікування, чи щастить і на критиків, і на медіа. А загалом, звісно, хотілося б, аби книжки обговорювалися на телебаченні в прайм-тайм, аби були літературні огляди в найбільших виданнях, аби премії з незалежним журі й президентом на врученні, як ось в Польщі на премії Віслави Шимборської, аби тиражі сучасної української літератури мали ще один нулик в кінці (краще три). Але це не мені як автору чогось бракує – це країні давно бракує адекватної гуманітарної політики. Саме тому письменники зараз мають їхати в бронежилетах туди, куди вони давно мали «прийти» своїми книжками – через медії, освіту, систему бібліотек. 

Олексій: Дуже не вистачає хорошої критики: відгуки на тексти в основному або якісь розмазані, або занадто позитивні, що мене зазвичай пригнічує. Ну, і якщо по-чесному, хочеться, аби існував зв'язок між сучасною літературою та кіновиробництвом. Хотілось би побачити екранізованими свої тексти і тексти колег.

Олексій: Стосовно цих нібито скандальних текстів Тетяни можу сказати лише одне. Найцікавіше було спостерігати за реакцією згаданих авторів та читати коментарі на їхніх сторінках у соцмережах. Прикро було спостерігати, що люди не зовсім готові бачити негативні відгуки у свій бік, незалежно від того, аргументовані вони чи ні. Я особисто вважаю, що як  фахової критики, так і подібних текстів-рефлексій має бути побільше, щоб загартовувати авторам нерви та яйця. Тим, хто образився, нагадаю, що критики загнали на той світ не одного письменника, і ваша неврівноваженість відбивається в першу чергу на вашому здоров'ї. Так що – бережіть здоров'я і не бійтеся заглядати на темний бік.