19 Лютого 2019, 09:26 | Реєстрація | Вхід

Артем Чапай: «В мене на письменництво є дві-три години зранку»

Додав: pole_55 02 Листопада 2015 о 14:49 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 1724
Матеріал підготував/ла: Ірина Клімчук | Фото: fathersclub.com.ua


Український журналіст і письменник Артем Чапай наразі випустив нову книгу, роботу над якою поєднував із батьківством. Вже п’ять місяців як він пішов у декретну відпустку і займається вихованням двох синів. Своїми думками про батьківство, виховання дітей і не тільки, Артем Чапай поділився з нами в інтерв’ю.  



Як при такому активному соціальному житті ви наважились усе залишити на деякий час та піти у декретну відпустку?
Ми з жінкою давно планували, що коли молодший син, Омелько, буде більш-менш незалежний від матері у плані, що мине час грудного вигодовування, ми поміняємося. Простіше йти у відпустку по одному року кожному. Адже якщо бути в декреті надто довго — а у випадку двох дітей виходить три-чотири роки — то жінка повністю випадає з життя. 

Мені подобається бути з дітьми, але коли Оксана їздила на тиджень у Берлін на конференцію, я залишився один. Отут-то ти розумієш, що це за рутина. Якщо жити так роками, то реально починаєш деградувати. Я розумію багатьох жінок, які пішли з роботи та виховували двох-трьох дітей — як потім їм важко повернутись до роботи. А от рік – це в самий раз. 

А активне соціальне життя, про яке ви питаєте – це ж не якесь абсолютне благо. У мене було відчуття, що цього соціального життя стало забагато. Іноді бракувало можливості побути лише зі своїми. Навіть зараз, особливо коли діти сплять, а я вдома сам – я ціную ці моменти. Занадто вже активним було життя в останній рік. Весь рік я проїздив по відрядженнях, писав репортажі, вимушений був спілкуватися з такою кількістю людей, що цього стало забагато. Так що я був морально готовий відмовитися від такої соціальної активності.

До того ж, стало страшно. Минулого року я не раз їздив у зону АТО. Двічі потрапляв у небезпечні ситуації. Вперше, на самому початку АТО – потрапив у полон, але це якось не дуже вплинуло  на мене. Звичайно, було страшно в той момент, але через місяць "відійшов”. Таке сприймаєш як випадковість і продовжуєш працювати. А от удруге вийшло навпаки: спершу ніби й нічого, а потім починаєш боятися. Я поїхав до Краматорська й абсолютно випадково в мирному місті потрапив під обстріл "Торнадо”, вже в лютому 2015. Спочатку не встиг злякатись, але вже через місяць-півтора почалася параноя: два небезпечних для життя випадки за рік — це якось забагато. Рано чи пізно можна ж і нарватися… Ця параноя прискорила мій планований вихід у декрет місяці на три. Я мав іти, коли Омелькові буде рік — пішов, коли йому було дев’ять місяців.

Зараз я трохи працюю, але по відрядженням не їзжу. Я ж у журналістику, через Майдан і війну, прийшов із письменства — у письменство й повертаюся. Це більш передбачувана робота. За певним графіком сідаєш і скільки часу на день можеш виділити, стільки виділяєш.

Фото - fathersclub.com.ua

То у вас є певний графік, за яким ви живете, суміщаючи письменництво та виховання дітей?
Ми домовилися, що в мене на письменництво є дві-три години зранку. Коли молодший син перший раз за день спить, Оксана з ним гуляє й читає, а я пишу. Ну а далі я цілий день сижу з ним, а вона вже робить усе, що їй треба. Зараз, із двома дітьми, важче. Я розумію, що коли був один син – це взагалі була лафа. З одним усе дуже легко організувати. Із двома важче, в першу чергу через різні графіки сну. Колись із жінкою порівнювли: із двома дітьми водночас — це як коли їдеш по автобану на швидкості 130км/год, ніби нічого важкого, але постійно напружена увага. Старший поліз на високу гірку, молодший водночас плаче, бо треба поміняти памперс...

А щоб при цьому встигати й працювати, потрібне поєднання жорсткої самодисципліни з одного боку, а з іншого – партнерських відносин. Як тільки ми починаємо рахувати, «хто кому Рабінович», хто кому винен ці 15 хвилин роботи — ніхто нічого не встигає. У житті ж немає такого, що я працюю чітко з девятої до дванадцятої, а далі Оксана. Малі можуть захворіти, в гості хтось приїжджає, ще купа всього може статись — і в результаті доводиться мінятися. Тому-то потрібне партнерство, можливість підстраховувати одне одного. 

А з іншого боку — як тільки послаблюєш самодисципліну, взагалі ніхріна не встигаєш. Наприклад, я закінчив книжку і думав працювати над наступною, але тут починається: два дні до Оксаниного дедлайну, тобто я відмовляюся від свого часу; потім вона на тиждень поїхала в Берлін, потім їхати до бабусь, далі ще щось — і виходить, що вже декілька тижнів нічого не робиш. Словом, потрібне і те, й інше: і самодисципліна, і взяємовиручка між партнерами.  

Як узагалі відреагували друзі, знайомі, родичі на те, що ви пішли в декрет?
Я в принципі і з першою дитиною був типу «мама-папа», вже всі звикли. На роботі ж я посилався на Макса Левіна, це фотограф, який теж пішов у декрет. Взагалі, ми, інтелігенція, не в такому середовищі, де погано сприймається, що батько сидить з дитиною. Просто я бачив, коли  «роботяги», «пролетарії» казали: «Да что это за мужик — с ребенком?!». Але це зовсім інший суспільний прошарок, ти з ними стикаєшся рідше. В нашому ж прошарку – це навпаки добре сприймається. Мене скоріше дивує сам факт, що якщо чоловік пішов в декрет – це сенсація! А як жінки в декреті?

У нормальній країні — умовно кажучи, в якійсь Швеції — на те, що чоловік у декреті, не звертали б увагу. Там, якщо я не помиляюся, декретна відпустка у принципі дається порівну обом з батьків. А у нас це поки що рідкість. У нас суспільство досить традиційне, на жаль. Не настільки, як, скажімо, на Сході — але і до Європи нам ще, як там у Подерв’янського.


А якщо згадати ваше дитинство, хто більше займався вашим вихованням? Чи вплинула модель виховання на ваше батьківство? 
Ну, зараз інше покоління, все по-іншому. Почну з того, що ми живемо окремо від своїх батьків, тому що зараз є як фінансова можливість, так і структурна можливість знімати квартиру. В моєму радянському дитинстві, поки не отримали квартиру мої батьки, ми 8 років чи 10… здається, 10 років жили у квартирі бабусі й дідуся. Відповідно, все складалось інакше. І бабуся допомагала, і мама ходила на роботу позмінно. Вона спеціально взяла позмінну роботу, до речі, пожертвувавши своєю кар’єрою, щоб приділяти увагу дітям — нас у сім’ї було четверо. В результаті, за пять років до пенсії, під час приватизації Ахметовим Укртелекому, маму скоротили, адже вона залишилась рядовим працівником, хоча була єдиною в їхньому підрозділі з вищою освітою, могла би стати начальником, якби не пожертвувала цим заради дітей. Бо ж начальник – це з 9.00 до 18.00, як мінімум.

А батько щодня ходив на роботу, відповідно, у нас виходив досить традиційний розподіл: мама – більше відповідає за емоційне, а тато – за інтелектуальне. 

Фото - Odessa Crisis Media Center

А чи вплинуло виховання в дитинстві на вибір професії журналіста?
Можливо, зіграло роль якесь фрейдистське протистояння з батьком. В мене ж батьки обоє інженери і, не пам’ятаю з якого приводу, але досі згадую, що тато колись сказав: «Ти ж не хочеш бути якимось там журналістішкою чи пісатєлішкою?” типу що гуманітарії порівняно з технарями – це «секонд клас». Я таке зараз бачу у програмістів і назвав для себе "техноснобізм”.

Але конкретно журналістом я не збирався бути, насправді. Хоча до гуманітарних напрямків мене завжди тягнуло. Спочатку я був перекладачем, а вчився взагалі на філософії. Журналістом став, коли втратив роботу перекладача. Випадково пішов журналістом і мене затягнуло. Бо це як раз був 2004 рік, тоді було цікаво, й мені сподобалося. 

А взагалі з дитинства любили читати? До чого тягнулися більше?
Та постійно читав. Мама стверджує, що років з 11 я відокремився від трьох молодших братів і заглибився у книжки.

Чи потрібно з дитинства прививати любов до читання?
Ну, це запитання, яке передбачає очевидну відповідь :) 

Нашому старшому, Устиму, три роки, і у нас уже повні полички дитячих книжок. 
Між іншим: ми не створюємо протистояння між книжками та комп’ютером. Одне іншому ніяк не заважає. Інша річ, що відео для дітей — як наркотик, ми це бачимо по старшому. Ми з жінкою визначили, що відео він буде дивитися тільки перед сном, не більше встановленого часу. Спочатку це було 15 хвилин, зараз більше.

І чому ми не проти відео, зараз поясню. Наш старший син — типу «поїздового маньяку», любить усе, що пов’язано з поїздами. Він якось знайшов собі відео англійською мовою, де поїзд учить рахувати. Нам, батькам, мультик не подобався, здавався надто трешевим. Але потім малий почав рахувати по-англійськи. Зараз він по-англійськи вміє рахувати краще, ніж по-українськи. Так що комп’ютер – це не обов’язково погано. 

А з приводу книжок, у нас у дитячій є книжкова поличка, на ній близько 100 книжок. Але дітям, здається, багато не треба. Як дво-трирічна дитина любить книжки? Вона бере одну книгу, облюбовує і читає місяць. Ти можеш за день її десять разів прочитати йому, а наступного дня ще і ще. Наприклад, є книга «Видавництва Старого Лева» про кота Сплета і Різдво. Ми Устиму цю книжку подарували якраз на Новий рік, і його вразила рекурсія: Устим розпаковує на Новий рік подаруночок, а там книга про те, як кіт на Новий рік отримує подаруночок.

Перші три місяці тільки і читали цю книгу по колу. Мене вже нудило, а Устим: "Давай ще раз”.

Ну а з меншим — не знаю як буде. Йому зараз цікаво хіба що картинки подивитись і погризти книжку. Тож йому даємо тільки картонні.

А взагалі, як Ви вважаєте, як книга в дитинстві впливає на подальший розвиток дитини, на загальний розвиток , чи є якийсь вплив, чи поті воно помітно у житті?
Досить очевидно, що той, хто в дитинстві багато читає, потім має вищій освітній рівень.

Фото - fathersclub.com.ua

Зараз є дуже багато методик навчання читання. Деякі батьки починають з двох років вивчати літери з дітьми, а деякі залишають це на вихователів дитячих садочків чи на вчителів молодшої школи. А як ви вважаєте, хто має вчити дітей читати та коли?
Наш старший, Устим, букви спонтанно вивчає з двох років, бо букви — скрізь навколо. Він завжди сам запитує: «Що це таке? Це яка буква?», тому ми цим не переймаємося.

Ще така штука: він бачить, що батьки постійно читають. Якщо будеш змушувати дитину читати, а сам не будеш цього робити — думаю, нічого з цього не вийде. Між іншим, я з цієї ж причини почав займатися спортом, щоб нікому не читати моралей. Просто дитина дивиться, що ти робиш, і старається повторювати, це просто інстинкт.

Так само і з читанням. Він бачить, що ти читаєш, бо у книжках багато цікавого — тоді і сам почне читати.

Що ж до методик. Я думаю, батьки не будуть навчати дітей за певними методиками, адже для цього батькам треба ставати професійними педагогами. Батьки передусім мають просто жити з дітьми, давати їм емоційне почуття безпеки. А функції педагога я не можу перебирати на себе. Ну добре, я вивчу методику, як навчити дитину читати — а потім що? Мені треба вивчити методику, як, наприклад, брати логарифми? Я вже сам не пам’ятаю, як їх брати. І хіба я повинен усе знати? Батьківство – це ж не професія, це життя. Ти не повинен бути професійним батьком чи професійною матір’ю.

Зараз результати чисельних досліджень, серед яких і результати GFK, показують, що кількість активних читачів знижується. Як гадаєте, що на це впливає?
(перепитує) Справді читають менше? Незважаючи на читалки? Це друковані книжки рахуються чи все разом?

А соціальні мережі як читання не рахуються? Тоді логічно: по собі знаю, як засядеш у Facebook –  потім оп-па! Де подівся час? Я через це, до речі, стараюсь обходитися на прогулянках, поки молодший спить, без інтернету. У мене є читалка, без інтернету. Малий спить по три-чотири години на день, переважно на вулиці. От і читаю. Однією рукою везеш коляску, в іншій читалка. З книгою важче, необхідно дві руки, щоб перегортати сторінки на ходу. А тут зручно – клац і все.


Що б Ви порадили батькам, які вважають, що читати дітям не потрібно, як і подавати приклад?
Не думаю, що так серйозно хтось вважає. Просто забивають. Або, якщо самі батьки вже перестали читати і дитина це бачить — тоді як не переконуй дитину, що потрібно читати, вона не буде цього робити, мені так здається. Я, наприклад, чому багато читав? Бо в мене батько, так би мовити, «радянський інтелектуал». Інженер, але інженери в радянський час були доволі інтелектуальними людьми, і мене завжди вражала його загальна ерудованість. Хотілось,  як сину, «бути крутішим за батька», це нормальне явище. Так, мабуть, і почав багато читати. А якщо б я бачив, що мій батько приходить з роботи, задирає ноги, втикає в телевізор і п’є пиво? Я б навряд чи дуже захотів читати...

Очевидно, що як би ти дітей не переконував — вони ж не дурні, вони ж бачать, що ти сам робиш… Що ти сам робиш – це і є добре, а не те, що ти їм розказуєш.

Розмовляла - Ірина Клімчук 

0 коментарів

Залишити коментар

avatar