Коли достатньо, скажи: «Стоп!»
Дода_ла: pole_55 12 Жовтня 2015 о 13:04 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 2087
Матеріал підготува_ла: Ганна Улюра | Зображення: Ната Коваль, Олександр Заклецький
Вано Крюґер. Вертеп на Куренівці. Київ: Смолоскип, 2015. 80 с.
Ганна Улюра
Є такі вірші, непроявлені (іншого слова не доберу). Читач таких поезій скоро зрозуміє, що поет хотів сказати. Трішки згодом – нащо він це говорить. Але не завжди знатиме, як він це сказав. І надалі житиме (щасливо, що вже тут), не підозрюючи: останнє якраз найголовніше.
«Вертеп на Куренівці» Вано Крюґера в цьому сенсі – повний реверс, він про те найголовніше. Культуру форму ми, люди грамотні еге ж, пеленгуємо зльоту. А далі залишаємося один на один із самими питаннями. Що саме визначило вибір цієї форми? Матеріал? Інтенція? Зміст? Стан?.. Ще які є варіанти?
«Погляд краси». Рефрен: «бджола у короні / мураха в короні / сніжинка в короні / кристал у короні / вогонь у короні», він розділяє чотири нерівнозначні частини твору. Мурашник біля будинку, якому випаде згоріти. Стільник бджолиного воску, який перероблять на церковну свічу, що її спіткає та ж доля, що й будинок. Засклені вікна – те, що залишить після себе пожежа. Мине зима, все втрачене відтворить саме себе. І тільки тут-і-зараз «паж-чоловічок / дивиться нетерпляче / як повільно згорає в печі дитина…».
Вірш, який можеш переказати, ти начебто повинен розуміти. Тим більше, що «Погляд краси» (попри потужне, ба афектоване нашарування відсилок від романтиків до декадентів) – твір дещо емоційно відсторонений, просодично і ритмічно прозорий. Повтор він і є повтор – трохи агресивний, як всяка тавтологія; трохи символічний, як всяке подвоєння… От тільки завдяки цій позірній просторі центральні образи віршу навіть не нарощуються – нагнітаються. І це не так образ в результаті, як образ-рух (я не вигадую слова по ходу, є таке дельозівське поняття).
Фото - Олександр Заклецький
Дитина, яка згоріла у печі (атанор?) під нетерплячим поглядом пажа-чоловічка, поверне нас на початок вірша, щоб продемонструвати: ми маємо тут справу з описом алхімічної процедури. Роздуми про знищену красу на тлі швидкоплинної природи, побоювання про майбуття випаленої землі – очевидний сюжет. Запліднення в значенні «творення» – сюжет скритий.
Звернемо принаймні на те, що «корона» є алхімічним символом на позначення досконалості, що її досягли метали, а також символом повернення у цих процесах удосконалення. Маємо побачити у трьох частинах віршах послідовний опис алхімічних реакцій: зміни через фіксацію («їх ще не торкався вогонь»), злиття через розчинення («в церкві із дерева воску торкнеться вогонь»), злиття через примноження («і те, і те пройшло вже горнило вогню»). А «дитина», до речі, – це «філософський камінь» у таблиці алхімічних символів.
Бджола, мураха, сніжинка, кристал, вогонь – апріорі непарні, кожне по своєму, створіння. Від бджоли – сталого символу незайманості, готової до запліднення, до сніжинки, яка унікальна навіть в оточенні собі подібних, і вогню – одночасної стихії творення і руйнації. Алхімічні процеси, щоб бути результативними (корона!) потребують симетрії і парності, тобто взаємодії, котра розуміється якнайширше. Процеси перетворення в художніх світах Крюґера довершені лише за умов граничної унікальності, очуження, усамітнення – такий собі «святий кіборг» (це з іншого твору уже).
Подвоєння, якого потребує взаємодія елементів у процесах творення, тут доступне виключно «культурній формі»: дістаємо його не на рівні образу, а на рівні ритму і композиції вірша. Повтори, повернення до вихідної точки, надлишкове наголошення кожного образу і кожної думки – замість монтажу.
Така реальність не те що абсурдна і навіть не ігрова/маніпулятивна. Вона обґрунтована і нарочито інтелектуальна. Сповнена травестійними, гротескними, деформованими предметами (метелики і павуки Крюґера нікуди не поділися – є вони і тут). Не фокус, але мутація – вона буквально алхімічна за своєю природою. Щоб перейти до чогось наступного, тут треба перетворити/переробити/опрацювати щось наявне. Зафіксувати і так модифікувати форму поточного моменту.
Це тільки один із віршів збірника. І магістральна натомість його концепція. Класичний парадокс Творця і Створіння, котре має претензії до свого Творця, тут знімається, вирішується через повну анігіляцію проблеми: Створення відчужене від Творця і потребує його тільки як видовища. Світ «Вертепу» гармонійний: поки структура взаємодії між двома елементами зберігається, немає жодного значення, до якого з них ти пристанеш.
Фото - Олександр Заклецький
Як подивитися на словник «Вертепу», то побачимо: домінує група слів на позначення частин обличчя – рот, очі, лоб, голова і пов’язані з цими органами мімічні дії: сміятися, дивитися, говорити, бачити, цілувати, слідкувати. Не тіло, тільки обличчя, бо де тіло – там умирання. Друга група – вогонь палає і сонце сліпить, такі собі агресивні і майже непідконтрольні акти творіння. Хіба що закрити очі і посміхнутися: «Куди тобі змагатися з ним, Дівчинко-пандо… / Ти дивишся у свої дзеркальця, / Всесвіт існує між ними, / Май мужність, заплющ їх – Хай він зникне»... Навіть не код, а фрагменти коду.
Демонстративно обмежений набір «слів-сигналів», щось побачив – і воно тієї ж миті стало частиною тексту (це попередження, як захочеться колись назвати Крюґера якимсь неосимволістом чи постконцептуалістом). Із цих віршів до нас промовляє спостерігач, чиє обличчя звернене до сонця; він фіксує початок світу і не має наміру втручатися у його справи. Такий собі вуайєризм за привілеєм того, хто пришов сюди раніше за нас. (Як звучить дещо інфантильно, то так і має бути; хороша така недорозвиненість – провідна інтонація цієї поезії).
метелик підлітає до вогнюсідає біля вогнюі дивиться
А тепер звернемо на назву збірника. Він же, зокрема, про Різдво і про відмінність його від народження. Тож сонце, яке перетворюється на дзеркало, «що на нього можна було дивитися / не сліпнучи», не має дивувати: саме так може відрізнити себе від світу навколо новонароджена дитина. (У збірнику, зокрема, є щонайменш два твори, які побудовані за описом лаканівської «стадії дзеркала», точніше: за перетворенням психоаналітичного концепту на метафору – «З.В.Т.Х.Й.З.М.», «Пасторалї сотворенїя…»).
Спостерігача з «Вертепу» можна було б, використовуючи слідом за ерудованим поетом лаканівські поняття як метафори, назвати Третім, Великий Інший себто. Якби-то лише світи Крюґера містили необхідну до нього «ідеальну пару» Суб’єкта і Об’єкта. Тут же лише самотність – з Третього починається, ним все і закінчується: «Як самотність Б-жа до творіння / Як самотність Б-жа після творіння», «Як кість з якої все почалося». Хворобливого страху бути побаченим у того-хто-спостерігає тут немає і бути не може. І як наслідок такої самодостатності: «Ми всі віримо в власне непорочне зачаття», бо очевидно маємо на те підстави: «Лише він перетворює кров на сім’я. / Лише вона перетворює сім’я на кров». Це якраз та зона, де звернені до нас слова спостерігача з «Вертепу» є максимально переконливими.
Крюґер у «Вертепі» передусім свідомий кореляції «інерція мислення – інерція письма», отож уникає другого, щоб уникнути першого (маю віру, що свідомо). Поетика цього збірника на диво однорідна, але презентує вона свою однорідність як задачу. Можна навіть (почасти) уявити собі певну чудернацьку посилку. Автор не намагається прибрати зі своїх віршів випадкові чи суперечливі асоціації, а натомість акцентує на них. Так він дає підстави для будь-якого випадкового або суперечливого прочитання свого твору. Така на позір «ускладнена» авторська манера у випадку «Вертепу» не приховує повідомлення, навпаки – пояснює його знову і знову, і знову, і знову. Дуже хочеться Крюґеру бути почутим, позаяк Я в його поезії усвідомлює «себе» і «Іншого» виключно через опис світу, а не стану.
Фото - Олександр Заклецький
Жест і ситуація – ресурси, звідки береться форма у «Вертепі» (через ці поняття не так часто описують поетичні твори, приберігаючи їх для драматургії; тим більше скажуть вони нам у випадку Крюґера про перформативний характер його поезії). Ритміка його віршів дуже розкута: за рахунок метафоній/звукових повторів, внутрішніх рим, чергування в межах одного твору різних поетичних розмірів. І уже згаданих рефренів: повторене тут слово кожен раз має нове значення – так само як жодна подія не відбувається в його вірші знову; ну, власне тому, що уже відбулася. Точно так само працює і внутрішня рима, тільки з повністю протилежною метою. (От тут припущу, що внутрішня римовка у віршах «Вертепу» – штука спонтанна). Вона виникає будь-де як спорадичні співзвуччя – передбачити відтак, де закінчиться рядок не можна. На звуковому рівні тут твориться відчуття тривоги і нестабільності. Передвістити розвиток подій у такий спосіб озвученому світі нереально складно – вони від волі спостерігача не залежать.
У місці, де очікуємо побачити досвід, бачимо мову – але те, що бачимо, не стає між тим менш пливким, невловним, двозначним… Хочете поговорити про різницю між стилем і манерою та про умови, коли одне переходить в інше? – Я не хочу.
«Вертеп на Куренівці» – чергова (з урахуванням «нульової», вона, здається, є третьою – нічого у цього поета просто не буває) концептуальна (в цьому і не сумнівайтеся) збірка Вано Крюґера. Читаючи її, варто скористатися порадою Кафки: «Починаючи з певного моменту повернення стає неможливим. Це і є мить, яку треба досягнути». У випадку «Вертепу» ця вимога сягнути точки неповернення задана автоматично: тут або йди до кінця, або зупинися на самому початку.
Циклізація, нарочитість письма, пафос та іронія (дивне поєднання, але яке є) і необов’язкові контексти – збірник цей твориться з розрахунком на найрізноманітніші потрактування, жодне з яких не може вважатися за правильне або пріоритетне (якщо дослухатися до голосу того, хто до нас із цієї книжки промовляє). Ця раптом-повна-свобода-для-інтерпретації вводить читача до художнього простору «Вертепу». На правах заручника здебільшого… Коли насолодитеся такою свободою достатньо, вимагайте зупинки.
Ганна Улюра