19 Жовтня 2019, 05:23 | Реєстрація | Вхід

Мірек Боднар: «цю нестачу звичайне читання не замінить»

Додав: pole_55 19 Серпня 2015 о 15:42 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 2167
Матеріал підготував/ла: Діана Клочко | Фото: Книга «Хороші вірші, погані вірші», Євген Самборський


Коли на мою поштову скриньку приходять переклади для премії Metaphora, я мимовільно, ще до пересилання експертам і перевірки усіх формальних відповідностей умовам конкурсу, відмічаю своє перше враження від перших кількох абзаців (якщо есеї) чи строф (поетичних). Ближче до фінальної дати таких «відміток» стає стільки, що починаю їх перебирати за принципом «а що ж вразило найбільше?». Переклади Мірека Боднара у цій грі з фрагментами запам`ятались чистотою інтонації, якоюсь майже хірургічною вивіреністю пауз, точністю розділових знаків, архітектонікою пустот при густині малюнка емоційних ліній.

Не здивувалась, що рішення журі було майже одностайним. Та чомусь мені здалось тоді, що він має за спиною значний перекладацький досвід, однак при живій розмові (коли вручала конверт із грошовою винагородою) виявилось, що все не так. Що нове покоління має геть інші «опорні точки» для перекладацького старту, що «перекладацька школа», та й ширше – приналежність до літературної традиції, можуть і не бути чимось важливим, коли до поетичного дару додається ще й перекладацьке бажання.

Хоча одна традиція тут не порушена: в сучасній Україні поет так часто і так вдало переплітає сильний авторський голос із перекладацьким досвідом, що інколи складно розрізнити, що на що впливає. Інколи мені здається, що цей струм «чужого» у «власному» і є найзагадковішим методом входження українців у світове. Особливо, якщо поет перекладає ще й із кількох мов, як от Мірек.
Діана Клочко


— Коли Ви зрозуміли, що Вам кортить займатися перекладами поезії?

— Три з половиною роки тому, на початку 2012 року. І навіть не знаю, з чим це було пов'язано. Можливо, з тим, що я розлучився напередодні з дружиною і з'явилося багато вільного часу. Той період, початок 2012 року і взагалі весь 2012 рік, видався для мене якийсь дуже продуктивний. Окрім того, що я безперервно писав вірші, я ще почав багато перекладати. Очевидно, ніяк не міг виговоритися. Така цікава ситуація. З одного боку, я писав і писав власні вірші, а з іншого, я відчув, що мені цього недостатньо, зрозумів, що мені бракує чужої поетики, і цю нестачу звичайне читання не замінить. Як писав Сергій Жадан, така трудова терапія — не маєш власних слів для порозуміння зі світом, переклади чужі, вони теж підійдуть.

— Чому були обрані такі різні мови як польська і англійська?

— Це дві мови, які я знаю найкраще. Крім того, ті поети, які мене цікавлять, яких я люблю найбільше, писали чи пишуть якраз польською і англійською — Воячек, Задура, Свєтліцький, Подсядло, Джефферс, О'Гара, Моррісон, Корсо, Ферлінґетті, Снайдер. Але є ще такі, наприклад, як Целан і Лотреамон, яких би дуже хотілося перекласти. Та навряд чи у мене колись з'явиться бажання братися ще за німецьку чи французьку. Зрештою перекладати Целана після Петра Рихла мені видається зайвим. А от на українського Лотреамона я чекаю з нетерпінням.

— Чи є ще інші мови, з яких Ви перекладаєте?

— Ні, тільки польська і англійська.

— Скільки було перекладів, що Ви їх знищили як непридатні взагалі?

— Здається, жодного, якщо не брати до уваги якісь підліткові переклади текстів груп «The Doors», «Pink Floyd» і «Nirvana». Я ніколи не беруся за те, що не зможу осилити. А якщо вже за щось беруся, то доводжу його до кінця, інколи багато разів переробляючи і редаґуючи. Інша справа, що кінцевий результат все одно не завжди може подобатися і сумніви можуть мучити ще якийсь час, але, трохи перефразовуючи Данила Кіша, вони є двигуном сучасного мистецтва.


— Чи були поети (або окремі поезії), які виявилися для Вас занадто складними чи й навіть неперекладними взагалі?

—Такими, щоб зовсім неперекладними, то ні. Були окремі вірші, над якими я працював (щоб не сказати «мучився») не один день, але то було таке приємне страждання, така млосна знемога, що в кінці дарували мало не саторі — о так, я таки зумів.

— Як Ви обираєте поетів, де, власне, їх знаходите?

— Якщо бути точним, то тих поетів, яких я перекладав, є всього шість — поляки Рафал Воячек, Марцін Свєтліцький, Яцек Подсядло та американці Робінсон Джефферс, Джим Моррісон, Ґері Снайдер. (Якщо не брати до уваги, що я ще перекладав тексти пісень Єна Кертіса і Ніка Кейва.) Це ті поети, з якими я познайомився ще в підлітковому віці, кілька перекладів яких було доступно українською мовою і трохи більше російською. Тож тут не можна сказати, що я відкриваю для української мови якихось зовсім незнаних поетів. З іншого боку, тих українських перекладів, зокрема для мене, все одно є надто мало. Про тих, кого ще хочу перекласти, теж не можна сказати, що їх перекладів немає українською. Це Аллен Ґінзберґ, Ґреґорі Корсо, Девід Герберт Лоуренс, Френк О'Гара, Лоуренс Ферлінґетті. Просто хочеться, щоб їх українською мовою було більше.

— Чи є у Вас спокуса використати щось із перекладів у власній поезії?

— Така спокуса виникає постійно. І не можу сказати, що я їй надто опираюся. Колись Тарас Прохасько у «Іншому форматі» запитував Юрка Андруховича про те, чи є його (Юркові) нові вірші спробою писати подібно, як це роблять американські поети. Юрко відповів, що так, і тут нема чого приховувати, і навів слова Богдана Задури — навіщо постійно наголошувати на наслідуванні чи копіюванні, це ніяке не наслідування. Просто раптом відкриваєш для себе щось чуже для того, щоби зробити це надбанням власної культури.


— Ви серйозно займаєтесь перекладами Джима Моррісона. Вивчаєте його творчість взагалі чи лише поетику?

— Я переклав увесь корпус текстів Моррісона, що існує офіційно, а саме — його збірку «Боги та нові істоти», видану за життя, і дві посмертні збірки — «Пустеля» і «Американська ніч». Окрім того, коли я працював над перекладом, я читав ориґінальні американські та британські розвідки про творчість і поетику Моррісона. Не кажучи вже про те, що дивився всі, які існують, документальні та художні фільми про «The Doors» і Моррісона та фільми, до виробництва яких долучився і сам Джим. Чи це серйозно? Гадаю, що так.

— Власні поезії Ви читаєте, а переклади?

— Власні вірші я перестав читати на публіку близько року назад і не маю жодного бажання до того повертатися. А от переклади читати ще не доводилося, тож тепер вже й не знаю, чи переносити відразу (в сенсі — огиду) до читання своїх власних віршів на читання перекладів. Подивимося.

— Кому довіряєте редаґування своїх поетичних перекладів?

— Своїй подрузі Христині Михайлюк, з якою ми заснували власне видавництво «П'яний корабель». Знаю, що вона така ж сама прискіплива і вимоглива до кожного слова та побудови речень, як і я, тож довіряю їй повністю. Буває, ми з нею на підвищених тонах сперечаємося про якісь нюанси перекладу, але зазвичай я погоджуюся з нею і пристаю на її виправлення та пропозиції. Це те, що стосується перекладів з англійської. А от про свої польські переклади я ще ні з ким серйозно не говорив, але хочу віддати їх на вичитку Юрію Завадському. Також для мене дуже важливим є те, щоб текст вичитав і український редактор. І тут я найбільше довіряю Ярославові Довгану, якого вважаю своїм учителем мови.


— Якою буде стратегія Вашого видавництва — поезія перекладна? проза? сучасна поезія?

— Перш за все це буде перекладна поезія. Декадентська, якщо одним словом. Збираємося видавати всяких бунтарів, нероб, алкоголіків, наркоманів, самогубців і божевільних. Таких як Франсуа Війон, Жерар де Нерваль, Лотреамон, Артюр Рембо, Антонен Арто, Ґоттфрід Бенн, Вацлав Грабе, Алехандра Писарник, Леопольдо Марія Панеро. А там далі, можливо, візьмемося і за сучасну українську марґінальну поезію та прозу.

— Чи вважаєте Ви себе частинкою «станіславського феномену», в сенсі франківського літературного контексту?

 — Певною мірою так. Хоча сказати, що я продовжую якісь там традиції «станіславського феномену», буде смішно. Просто мені пощастило народитися і жити в Івано-Франківську, з його курортною розслабленістю і присутністю одних з найкращих в Україні письменників. Це так, якби в якомусь, умовно кажучи, Баден-Бадені жили та писали Роберт Вальзер, Герман Гессе, Бертольд Брехт, Макс Фріш і їх би називали «баден-баденським феноменом», а потім там би народився і жив якийсь, умовно кажучи, Крістіан Крахт і його би запитали, чи почуває він себе частинкою того феномену. Що би він мав на це відповісти?

— Чи любите Ви «мандрувати» в літературі (й поезії) іншого часу?

— Я вже колись десь казав, що для мене найближчою і найріднішою є література двадцятого століття. І я дуже мало читав того, що написано поза ним. Але є речі, які оминути просто неможливо і в які я пірнаю з головою — Гомер, Овідій, Катулл, Данте, Бокаччо. Отоді це справжня мандрівка крізь століття.
Розмовляла - Діана Клочко
У публікації використано елементи ілюстрацій Євгена Самборського до книги Мірека Боднара «Хороші вірші, погані вірші»

0 коментарів

Залишити коментар

avatar