24 Липня 2019, 01:36 | Реєстрація | Вхід

Де тиша стоїть як огонь

Додав: pole_55 18 Серпня 2015 о 17:13 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1232
Матеріал підготував/ла: Ганна Улюра | Фото: Оксана Гаджий, Alisa Achramovič


Олена Степаненко. Четверта радість. Тернопіль: Крок, 2014. 90 с.

Ця книжка пройшла майже непоміченою. Багатьом текстам, виданим болісного, безкінечного і надшвидкого 2014-го, не пощастило. Ось-як «Четвертій радості» Олени Степаненко. І в цьому випадку неувага до книжки – окремий прояв загальної світової несправедливості… Чи не спробувати покращити світ в межах окремо взятого літпроцесу? 

Поетична мова (не плутати б постійно з мовою поезії) мусить бути розкутою і строкатою, розслабленою і пливкою, але водночас з тим – гранично рухомою і відкритою. Без того поезії – біда. При тому є автори (їх не буває багато), чия поетична мова – попри свою динаміку і відкритість до експериментів – вирізняється чіткими стилістичними особливостями. Їхні текти не можна сплутати з ніякими іншими, такі вірші можна «вгадати» з одної строфи, ба з одного рядка. Вони мають виразне привабливе обличчя. Такою є поезія Степаненко. «Четверта радість» –  четверта (логічно!) поетична збірка авторки – це підтверджує.

Насамперед книжка привертає увагу одним дещо парадоксальним і напрочуд дієвим поєднанням – воно простежується і на рівні мови, і на рівні змістів. Кожен із фрагментів збірника, кожне висловлювання, зрештою, кожен вірш співвідноситься з іншими фрагментами, висловлюваннями, віршами як система, що поєднує акцентовану амнезію і підкреслену нездатність забувати. Так само вони поєднуються з реальністю – поетичною реальністю і позахудожньою. Кожна з таких частинок нібито сама по собі, а водночас є вказівкою на своє складне «культурне» і «причинно-наслідкове» походження. 

І не ясно насправді, який компонент важливіший – пам’ятати чи забувати, позаяк обидва процеси і незворотні тут, і принципово нерезультативні: «Але нічого не зміниться – лише білість і тиша, / білість і тиша всередині й навкруги». Точніше, за їхню результативність відповідає не людина: «І лише там нагорі / чиясь велика рука підносить до вуха маленьку мушлю / Землі». Принаймні не на та людина, яка говорить до нас у віршах «Четвертої радості».    

фото - Alisa Achramovič, 2015

Триптих «Інша вість про радість»; він так чи інакше дав назву збірці і відкриває її – куди вже чіткіший призив вважати на нього. Насичений біблійними алюзіями і ремінісценціями (та й «Вість» тут, здається, функціонує  в значені «Євангеліє») цей триптих призиває Слово, волхвує і ворожить на Слові. Його рефрен: «де буде сказане Слово? де буде сказане Слово?». І умова, за яких воно прозвучить: «і ви же самі – причастя / що спалить ваших катів».  Не минути і попередження: «бо хтось прагне почути / саме від тебе / Слово». Так, не спонуку, саме попередження. І зверніть на перехід від «Тих» до «Тебе». І нарешті фінал – «Ягня». В ньому головна метафора кочує від суб’єкта до суб’єкта: серце, німе мов ягня, зміниться на «мою душу» при дорозі, яку молять Господа підняти, щоб стати відтак цими ягнятами, «які більше не знають ніж знають» і за яких, а не з якими уже, молить до Господа ця здіймана його волею душа. Підсумує, до речі, книжку  вірш «Ти ж нам усе, о Господи, прости…», в якому та, що говорить, молитиметься разом із тими, за кого говорить. Але поки що… «Де тиша стоїть як вогонь» – завершення триптиху, що починався був з «благословення неба над нами»… Ой леле, чи дивилася ти, прекрасна, значення слова «радість»?…  

Ок, визначимо вірш Степаненко як гетероморфний – своєрідний гібрид римованої і неримованої поезії. Що нам це дасть? Вірш, який не містить зламів і розривів, гладенький і прозорий здебільшого ніц  не повідомляє. Тут важить інше: маємо справу з гранично індивідуалізованим ритмом, отож із відповідним свідомо інтимізованим змістом, який не протистоїть натомість спільності культурного досвіду, а якраз до нього відсилає. 

Граматика і ритміка фрази заслужили у «Четвертій радості» на ретельну, спеціальну і специфічну авторську увагу. Фраза Степаненко в’язка, протяжна, спокуслива; є в ній (даруйте красівості) сонорна вишуканість. Кому пощастило чути поетку наживо, той мав змогу оцінити, як елегантно ритмічна асиметрія її текстів підтримується ще і модуляціями голосу. Про близькість творів Степаненко до поетики фольклорних замовлянь говорять здебільшого через це.

Маємо на увазі і повертаємося до триптиха. Тут – від «Явності» до «Ягня» – відбувається цілеспрямоване «нарощування вірша», яке зрештою сягає у фіналі твердого ритмічного складу, пропорційної строфи, багатих метафор. Цей рух: від анестезії вірша до повнозвуччя, і він супроводжується поступовою «втратою» суб’єкта висловлювання. Кожний ритмічний зрив «мовцем» переживається як особиста мікротравма. Закільцьована подія: той, хто говорить, щось подолав в собі, аби вийти до нової перепони і нового інтонаційного бар’єру. Щоб говорити далі, зараз йому треба змінитися; і переродитися повністю – щоб бути почутим. Не про радість той вірш, не про радість, про вість... Така собі неохристиянська (страшенно вона скидається до неоязичницьку) метафізика мови Степаненко є її способом бути почутою.       
  
Травма, яку переживає герой/героїня Степаненко, часто апелює до конкретного – впізнаваного – історичного казусу. Але цю подію він/вона подає як стан свідомості, що триває і не може вийти за межі болісного наче-спогаду, нібито-пригадування. І тоді від нього/неї, бува, нічого у вірші не залишається, окрім особового займенника. Як-от у «Любові», що залишає знаки «слідами протекторів на спині», або у локалізованому історично і подієво «ніжний ідеш Хрещатиком».  

ніжний ідеш Хрещатиком мінним полем
інколи по слідах розквітають криваві маки
віднайди нас на цих роботах у цих сувоях – 
імена наші – Тобі ж все одно ну а нам – пріятно…

Цей досвід забути немає жодної можливості, він потребує бути усвідомленим. Цей досвід несила пам’ятати: це було не  з нами, такого з нами не мусило бути. Голос, який звучить у «Хрещатику», означає розрив з Я-у-минулому і неспроможність існування цього Я у теперішньому. Тому і завершується вірш «Твоїм бестіарієм» – схованкою, спробою уберегти себе раз-і-назавжди-данного. Очевидно намарно: «із даху зірвалися зерна про- / ростаючи мене набіло». 

фото - Оксана Гаджій, 2014

Новий досвід – нова мова; і чим ближчою до поточного моменту є подія, яка означила новий досвід, тим менше існує способів про неї говорити.    

Тут, в поезії Олени Степаненко, чимало перегуків із іншими творами, але складається при цьому враження тексту інтимного, чи не щоденникового. Авторка «Четвертої радості» не уникає поетичного індукування і переспіву: знайдеться місце всьому – від зайців діда Мазая і човнів Харона до непрямих цитат із колег по актуальному літпроцесу. В моменти, коли у вірші Степаненко «удирається» чужий текст, її лексика стає свідомо звуженою. Не самоцінна ця інтертекстуальна акція, а щось типу творення образу інтимної мови, як це буває у мантрі, замовлянні і, зрештою, у молитві. Так, наче перед поеткою постає завдання відібрати максимально чесні, не заяложені слова з усіх доступних і вкласти в них довіру до слухача. Її поетична мова принципово незавершена відтак, вона процес, а не результат.  

Писати так, наче все уже було кимсь написане (так, зрештою, і є). Але збирати чужі слова і образи, щоб вони відбивати твої власні переживання (лише це і варто поезії кінець-кінцем). Проте питання, хто з нами говорить у творах Степаненко – не таке просте, а «зборка» ця у неї – складна, вишукана і часом напрочуд дражлива. 

Її твори здебільшого – вірші персонажні. Її героїні (це жінка говорить завжди, тут-то можна бути певним) – не так біографічні люди, як досвіди авторства, яке чинить максимально персоналізований опір середовищу. А середовище це натомість за природою своєю і в ідеалі не терпить жодних імпульсів/сигналів з-поза нього. Чим би таке «обмежене» силове поле не було – простором книжок чи простором Книги. У такий спосіб твориться відвертість – на межі: вона от-от і викличе незручність між співрозмовниками. Втім, межа  ж таки чітка і наявна: спільного досвіду з тієї, хто тут говорить, не достатньо, щоб кожній/кожному зі співрозмовників осягнути те, що знаєш сам про себе. 

Вірш «Бабуня Віра», він принципово автобіографічний. Оленице, до якої звертається з життєвими настановами мудра Віра і яка снить мертву бабуню, говорить далебі про себе: «А плакати більше й не хотілось – / ніби тихо-тихо – а чути, /як липа довкола квітне». І про те, про що бабуня, розповідаючи про взаємний зв'язок і вплив людей і речей, прямо не повідомляє: що будь-яке зближення містить у собі потенціал відчуження. Неможливо точно упевнитися, де тут Я, а де Ти, де людина, а де річ, і хто зрештою ці Я і Ти, хто річ, хто людина: «А ти собі тішся, Оленице – / знайдеться і для тебе гостинчик». І головне у такий спосіб актуалізоване питання: чи може очуднене (тобто банальне-наче, але побачене вперше-либонь) бути піднесеним? чи лише за таких умов воно ним і буде?.. Такий підхід змушує не просто на мить зжитися з персонажами її поезії, а віднайти у власному досвіді схожі почуття.

Про вірші Степаненко хочеться говорити пишномовно і пафосно: вони є і місцем творення смислів, і процедурою істини. Та не помилитися по суті. Але схибити за формою. Сама її поезія такій патетичній риториці чинить супротив, вона «доступна» і дуже-дуже «своя».    

Ганна Улюра

0 коментарів

Залишити коментар

avatar