24 Липня 2019, 01:34 | Реєстрація | Вхід

Джаз з музичної скриньки | Мар’яна Савка «Бостон-джаз»

Додав: pole_55 07 Липня 2015 о 12:56 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1177
Матеріал підготував/ла: Христина Дрогомирецька | Фото: Олександр Ласкін


Завжди було цікаво, що ж там на дні дівочої шафи танцюючої в музичній скринці Коломбіни. Вона - ззовні як витвір мистецтва, обов’язково дерев’яна, нагадує вхід у потойбіччя. Відчиняєш дверцята, намагаєшся ковтнути повітря, бо дух перехопить від розмаїття ароматів, які не під силу створити жодному, найвмілішому парфумеру. 

Квікстеп запаху: троянди, кава, жасмин, Різдво, океан, джаз, «танці на божевільно високих підборах». Ми будемо рухатися уривчасто, ковзатимемо гладкими, атласними поверхнями, відчуваючи приємний трепет всередині, ніби натискаючи правильні точки на тілі, що активують невагомість. 

З дівчачою легкістю написана поетична збірка Мар’яни Савки «Бостон-джаз», з такою легкістю немовби Елла Фіцджеральд веде невимушений діалог з Луї Армстронгом у «Baby, it’s cold outside». Розмови з шафи, розмови про все, покладені на музику. І тут музика просочується з усіх шпарин, бо вона, напевне, - найважливіша. Авторці лишається функція ретранслятора відчуттів та образів, які вона спостерігає з даху неіснуючого будинку, з даху неіснуючого міста. 

Через картинки, через фігури людей, через архітектурні форми в глиб речей, в глиб їх вібрацій, сердечних ударів, в центр нерозщепленого атома. Блискавично змінюючи плани, як героїня Одрі Тоту – Амелі. Зовсім недавно вона знайшла собі притулок на горищі, де «починається небо» проникаючи думками у покриті пилюкою уривки пам’яті: 

десь отут починалося небо
на горищі родинного дому
засівало зірками з малого віконця 
головки дітей 
звідси світ виглядав 
неймовірно великим
я ще навіть не знала 
що насправді він іще більший
але кожен у ньому 
залишає собі
острівець скарбів
припорошених пилом
ще цінніших від того
отут
коліщатка маленького возика
разом із безногою лялькою 
кілька надбитих горняток
заіржавілий рибальський дзвінок
фотоспалахи пам’яті
станційні сигнальні вогні
пролітають повз нас 
залишаючи пасмуги світла
ось уже небо 
яке починалось
на горищі родинного дому

а вже за мить вона у тебе на язиці, повільно розкриває відтінки смаку:

я ваніль
я солодка
усім своїм тілом 
проникаю в уста 
з кожним подихом 
кожним ковтком
я летка
я умію літати
я так би і летіла
як травнева бджола
оповита квітковим пилком
я ваніль
я тебе огортаю
найтоншим з мережив
я беру у полон
цілковито
до грама
всуціль
ти вдихни мене всю
без обмежень
і без застережень
я тобі розкажу
я ваніль
я ваніль
я ваніль

Вона спостерігає за твоїми рухами, адже і там присутня музика: у згинах рук і ніг в алгоритмі щоденних рухів. Візія – зовсім слабка, нагадує пірнання у медитативні ланцюги асоціацій: 

Йому добре за сорок. Чорнявий.
                      Напевне самотній
Він не мачо, хоч зріст у нього тижневий
                                    А втім,
Хто його знає, кому він зготує   сьогодні 
 Варених лобстерів в соусі ніжно-густі.
Може, на ланч він до себе
             запросить кохану.
Або коханого. Нам бо яке до них діло.
Їхні органи. Їхні оргазми. І їхні орани
Нас заводять не більше,
ніж тіло креветки. А тіло –
Воно терпне від музики, що розриває нутро, 
Що так глибоко в жилах,
як рідне столичне метро
Під землею, не те що тутешнє.
                      Я знаю. Я знаю.
Я знесилено в тілі твоїм засинаю.

Чого варте жіноче мовчання – екзальтованої реальності, словників Вебстера, де записані лише зрозумілі жіночій статі неологізми, те, що здавалося б крихітною деталлю, що не розгледіти навіть на долоні. Міфо-поетика жіночих фетишів, закодованих значень ідилічної сакральності, пам’яті озвученої у синкопічних рядках дивиться в акварельному відображення світу у свіжій калюжі романтичні фільми:

знаєш у нас 
не буде нічого окрім 
однієї троянди 
і пляшки вина 
сказав він до неї 
сідаючи поруч на голу дощану підлогу 
однієї троянди і пляшки вина 
чогось більше було би занадто 
...може ще кілька свічок 
додав за хвилину 
...може запаху моря 
і вікна відкрив
...може чорних оливок 
і став цілувати їй очі 
...може трохи овечого сиру 
і став розстібати 
двадцять п’ять перламутрових ґудзиків 
…може меду до чорного хліба 
і торкнувся губами малого наперстка грудей 
і вже далі мовчав 
тільки спрагло ковтав 
її тіла медове вино 
…де ж троянда? 
питала потому вона 
щоразу як він усміхався 
розімліло 
крізь сон 
…де ж троянда? 

Христина Дрогомирецька

0 коментарів

Залишити коментар

avatar