Іван Кулінський — письменник, редактор, книжковий дизайнер. 

Автор книжок поезій та короткої прози «Ми народилися сьогодні» (2003), «Наступна станція Нове Життя» (2007), «Ненаповнювачі» (2010), «Автобіографія» (2012). 

Все почалося з лінощів. Я дуже ледача людина, особливо допоки щось не почну і не захоплюся процесом. Отже, після останньої книжки, «Автобіографії», я тривалий час взагалі нічого не писав, відбріхуючись тим, що мене нібито дістали всі ці чорненькі вертляві літери. Та й видання книги — справа непроста, і, як на наш час, надто невдячна. У моєму розумінні це виглядає так: письменник працює над письмом, маючи літературного агента, вірніше, агентку, гарну, розумну, завзяту, хорошу подругу, з якою можна напитися в дим і яка не буде дивуватися тому, що в тебе, раптом, дірка у  шкарпетці. Ну, от як ти, Полю. Далі їхня історія залежить від таланту й талану. Для письменника — видання-перевидання й купа малолітніх читачок, які просять набазґрати підпис на винних етикетках і оголених цицьках. Успішний і такий, що приносить велике задоволення, культурний бізнес у його агентки. Або алкоголізм, засрана кімнатка і третьої свіжості сусідка, якій письменник читає серед ночі свою писанину, аби заповнити задушливу порожнечу. І агентка, котра радіє з того, що вчасно його послала, коли випадково бачить на полиці книжкового запилюжену книгу десятирічної давнини, яку не прибрали геть тільки тому, що зовсім про неї забули. 

У нас же натепер все якось так: розуміючи, що сучасне книговидання в Україні перебуває не те що на задвір’ях культури й бізнесу, — воно радше валяється десь під бордюром (поребриком), — письменники на найрізноманітніших майданчиках вистрибують одне поперед одного, мовби молоді півні, що до ладу не вміють ні битися, ні відмовлятися від бійки. Вони хапаються за все, що трапиться під руку, тільки щоби попіаритися у примарній надії вибитися із безвісті: телебачення, інтернет, політика, випадкові сцени; їхнє безглузде самозвеличення, їхні взаємні, одне на одного, рецензії і вся їхня веремія довкола, як вони кажуть, літпроцесу, забавляє мене, але й засмучує. У деяких з них бракує гідності, іншим просто аж надто хочеться стати відомим, почутим. Утім, і серед цих людей, хвала небесам, є дуже непогані автори. Менше з тим. 

Отже, видавши у двох молодих видавництвах дві свої крайні книжечки, я, не маючи смаку дратися, як більшість, вгору по горизонтальній запльованій підлозі, й не маючи літагентки, вирішив узагалі не писати — принаймні, на папері, в голові ж-бо письмо триває увесь час. Але мене час до часу кудись кликали, я там щось пив, щось читав, траплялося, знайомився з достойними й дивовижними людьми, деякі з яких казали мені різні приємності й натякали, а то й наполягали, що їм потрібно щось моє нове. 

Тож, зважаючи на свої лінощі й переважний ідіотизм у нашому книговидавництві, я подумав: потрібно зробити книгу-сайт, який би наповнювався, коли мені заманеться, й мав би який-небудь зворотній зв’язок. Зрештою, дякувати моєму другові, Максові Бєднову, чудовому фронт-енд девелоперу, вийшов прикольний зручний сайт, який однаково підходить і для настольного компа, і для будь-якого маленького тачскріна. Така безкоштовна універсальність, погодься, для звичайних електронних книжок — майже недосяжна. 

Єдиний недолік цієї книги для мене — вона не пахне, як паперова. Зате її зручно укладати: віршики, які я туди додаю, мені дійсно смакують. А якщо що — можна якусь із склянок і вилити геть, себто потерти.

Онлайн-книга «30 пляшок» - вірш «Самогон»

Концепт виник раніше за сайт, спочатку це мала бути паперова книга найменшим накладом — тільки для найближчих друзів. Я вирішив так: потрібно загадати собі якусь тему, визначити приблизну кількість текстів, і все засяє й затанцює. Тож десь по моєму тридцятиріччю, точніше, третього дня, після похмілля, я прокинувся і подумав: про що я зараз хотів би писати найбільше? Всі ці дівки, міста, моря, гори, коханнячка, смерть. Намагання упредметнити оте важливе, про яке навіть не з небом, — тільки з нічним повітрям і поговориш. Більш-менш успішні намагання. Ні, чорт забирай, не те. Про бухло. Вірніше, про усілякі дивні дива, які трапляються зі мною повсякчас, коли я п’яний і щасливий, або нещасний, або просто п’яний. Це не мають бути оди бухлу як такому, це радше пісні про життя, про його світлий бік, про буття в побуті і нічим не зумовлені, нічому не підвладні любов зі щастям та іншими солодощами й соліннями. Тож вирішено було писати про бухло. «30 пляшок», о! — я ляснув у долоні, відкрив редактор, відкоркував першу. Гадалося, вип’ю тридцять і напишу тридцять. Виглядало нескладно. Зрештою минув рік, і скільки я цього року випив, відомо лише небесам. Гадаю, потрібно лічити бочками. Плідний такий трапився рік, угу. Ще й політика, яку я завжди оминав, сама прийшла в моє життя, як і в життя всіх нас, і почала мене, разом з моєю країною, жорстоко грати. А текстів натепер всього сім чи вісім. Ну але кожен з них для мене — рідний, друг.

Онлайн-книга «30 пляшок» - вірш «Каберне»

Натепер розвиток полягає у наповненні, тобто у нових текстах, які я вирішую викладати. На сайті є зворотній зв’язок — тож нехай всі почуваються вільними ним користатися. Я читаю всі повідомлення. Якщо хтось хоче зі мною перетнутися, випити, поговорити чи помовчати (що краще) — з радістю. Якщо комусь захочеться запросити мене взяти участь у якійсь події — подумаю, чи це мені в кайф, і можу погодитися. Якщо запропонують видавати паперову версію — із задоволенням понюхаю готову книжечку. Одного тільки можете мені не писати, бо пораджу запхнути — нотацій стосовно пропаганди алкоголю і способу життя й мислення. 

Спочатку ще було бажання зробити архівний розділ із усіма текстами, усілякими фотками та іншим мотлохом, але згодом ідея перетворити онлайн-книгу на банальний персональний сайт зникла. 

Можливо, текстів буде більше, аніж тридцять — ну то й добре. У будь-якому разі, я з певного моменту став достатньо обережно поводитися з будь-якою творчою, культурною, соціальною чи бізнес-активністю, тож розвиток подій дуже залежить від людей, які мене оточують. Далеко не на кожну пропозицію я пристану. Зрештою, вся моя творчість у її стосунках із соціумом зараз виходить з того, що мені геть не залежить на славі, яка, хоч і є напозір привабливою, насправді означає купу малоцікавого головняка. Звичайно, хочеться, щоб те, що проймає мене самого, захоплювало когось іще, але це бажання по відношенню до своїх книжечок не надто сильніше від такого ж стосовно інших, які мене впирають. У мене є мої слова, мої пляшечки, мої гори й моря, моя любов і смерть. Цього ніхто не забере, щастя від цього ніщо не посилить.

Онлайн-книга «30 пляшок» - вірш «777»

Кожен вірш із книжки — цікава історія. Іноді недоказана. Загалом, багато письменників говорять, що у житті вони — нормальні люди. Деяким я у цьому вірю, їхні тексти, як правило, мені не смакують. Деяким — тексти яких западають в душу — ні. Я з тих, чиє життя часто дуже залежить від творчості. Близьким від цього буває важкувато, але нічо-нічо. Наприклад, віршик «світле» описує одну з моїх численних спонтанних поїздок до Одеси, коли у певний момент я розумів, що не поїхати саме зараз саме туди — неможливо. Віршик «джин» є маленькою частиною спільної історії штибу хемінгуеївського «Райського саду» (його я, до речі, прочитав значно пізніше), яка подарувала мені багато відчайдушно щасливого часу, через яку я розлучився з першою дружиною і завдяки якій маю тепер справжню близьку подругу, з якою можна майже про все. Іноді тексти обростають історіями вже після їхнього написання.

Онлайн-книга «30 пляшок» - вірш «Джин»

Алкоголь для мене — одне з найчудовіших надбань людства, як-от музика чи література. Не буду пояснювати, чому. Хто розуміє, той розуміє. Бухельце, звісно, як і все інше, приховує певну небезпеку. 

У мене були періоди аж надто палкого кохання із пляшкою, які зрештою закінчувалися моральним виснаженням. Були такі самі й із жінками, і з мистецтвом. Виходити з такого сухим із води не всім і не завжди таланить. Мені — вдається, принаймні поки що. 

Я не вважаю алкоголь чимось більш небезпечним, аніж, наприклад, ходіння до бібліотеки. Поясню. Гадаю, людина, яка має в голові й серці щось більш глибоке, ніж телесеріальне борсання у побуті, повинна справитися із певною підступністю бухла. Звісно, спивалися і непрості, й великі. Це був їхній вихід, не гірший за інші. Коли всередині себе втрачено все — як казав Лесь, «тагда нада воду слівать». Коли всередині нічого вже нема (або й не було) — пофіг, п’єш ти чи ні, колешся ти чи підвішуєш себе на гаках до стелі. Ти ніхто, тебе не існує.

Коли ж ти маєш у серці те, від чого воно вміє стискатися солодко й щемко, ти відкорковуєш пляшку, люблячи, наливаєш радісно, а п’єш на добро. Ти дивишся у нічне, ранкове, опівденне чи вечірнє повітря, воно наповнюється тобою, а ти ним, і починає точитися цікава, пристрасна бесіда, й вічність, вбрана по-домашньому, знімає один капець і відганяє капосну смерть у дальший куток.