Духовний санскрит Маріанни Кіяновської «373»
Дода_ла: pole_55 06 Квітня 2015 о 14:38 | Категорія: «Огляди, рецензії» | Перегляди: 1945
Матеріал підготува_ла: Христина Дрогомирецька | Зображення: www.agrafkastudio.com
373 вірші квесту думками Маріанни Кіяновської – соло імпровізованої молитви на чорно-білому роялі, де кожна клавіша - гіперпосилання до тої мудрості, яку ще продовжують зберігати книги. Ця молитва – не посил у космос, а щось сакральне та втаємничене, зашифроване у кожному рядку, таке відсторонено-буттєве, але, попри це, знаходить відголосок у кожному, так, ніби одвічна істина. Кип’яча вода, пара, те, що перебуває над рельсами звичайного, сюрреальне, неначе бачиш з середини ріст живої матерії у лоні матері. Те, що гіперчутливе, при зіткненні з реальністю втрачає свій вишуканий шлейф, обпікає. Тільки слова, і нічого більше, але їх поєднання творять особливий сорт молитви. Тут слово має свій суб’єктивно-містифікаторське наповнення, воно з’являється із нікуди, з печерної темряви, і розростається, спочатку болячим для очей світлом, так ніби перші рядки Біблії торкаються ледь-чутно вух: «1Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог. 2 3 Богом було воно споконвіку. 3 Ним повстало все, і ніщо, що повстало, не повстало без нього. 4 У ньому було життя, і життя було світло людей. 5 І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява.» охоплює вас, загортає у шовк відчуттів, схожі властивості має хіба музика – субстанція незрима, провокуюча емоції.
Збірка поезій має духовних вимірів зокрема: християнство і поганство, смерть і любов. Духовні виміри - не ординарні, оскільки поетеса поєднує християнство, яке має монотеїстичну основу, та античність, як зразок політеїзму. Цікавим є те, що християнство, у неї має свою перцепцію, свою основу віри, її ідіостиль не обмежується поетичними рядками, вона інтерпретує своє бачення в усі сфери існування, перекладає, "interpret", бо слова поета - це нова мова, своєрідне есперанто, авторська мова. Тому це звучання, голос має свій медовий присмак, свій особливий евристично створений символ віри:
«Я сьома сама. Наді мною – світила світів.І краплі дощу – не зупинені і недожиті.Я стигла, як магма, і я випромінюю спів,Сповільнено й вільно читаючи знаки санскритів.У мовах таємних – остання, як дар, голизна.Жага кришталева присутності як печалі.Я сьома сама, після мене ввірветься струна –І трісне, мов плато, тло. Й опанують скрижалі».
Цікаво поєднуються концепти «життя та смерті». Життя у Маріанни Кіяновської зображене через любов. І не важливо, чи ця любов має своє матеріальне продовження. Але не у тому форматі, як ми звикли її сприймати, з її матеріальним вираженням, через стосунки чоловіка та жінки. У цьому випадку, авторка змальовує її з різних перспектив, але завжди переносячи фокус уваги на її божественне походження:
«Ти триваєш в мені, ти судинно триваєш в мені,Неосудно, як щось неозванне, неназване, може.Проминають піщини в пісках, ніби ночі і дні,Й безнастанно в мені озивається – наше і Боже,Пам'ять тіла і пам'ять іще чогось – хвилі? Ріки?Мезозой ачи Юрський період у нагості глини?Я віддал би дещицю світу за дотик руки.Я віддала би світ – за ріку. Але всю до краплини.»
Смерть у Маріанни зображається як щось логічне, що приходить на завершення, вона виринає з гущі подій, це водночас і фізіологічний і духовний процес, як складова частина людини, вода, що висихає, перетворюється в пару. Життя продовжується, триває, і краса світу не меркне:
«Смерть, з якої почнуся, в яку упаду,Не зупинить дерев у моєму саду,Чорно-біло-червоних, крислатих,Над якими так легко літати,Щебетати, хотіти…чи я це? Чия?В цьому досвіді світу – твоя-нічия.Чорно-біло-червона птиця –Між відлунь, у яких не спиниться»
Поетеса веде діалог не лише з якоюсь вищою, творчою силою, а з людьми, які її оточують, старається дати характеристику кожному, через метафори, порівняння, алюзії, аналогії.
Не відомо, чи Маріана Кіяновська таким чином намагається відшукати втрачений рай, то розкодовуючи, то загодовуючи дійсність. Вона будує свій духовний Едем, але годі чекати опису буйного квіту цього куточка. Вона дуже тонко, неначе павутиною, прошиває свою картину, але ця краса особлива, прихована. Речі не мають відображень, лише в їхніх тінях серед полудня можна побачити імпресіоністичні мазки. Цей Едем – гіпертекстуальний, де у кожному дереві - дріада, в міфічному скафандрі то Вільяма Блейка, то в приреченості Альбера Камю, як прадавня мова, що звучить зсередини.
Христина Дрогомирецька
В матеріалі використано фотографії Творчої майстерні «Аґрафка», www.agrafkastudio.com