28 Березня 2024, 18:20 | Реєстрація | Вхід

Роман Штігер «Улюблений феномен»

Дода_ла: pole_55 12 Лютого 2015 о 12:33 | Категорія: «Часопис Коло» | Перегляди: 4090
Матеріал підготува_ла: Роман Штігер | Зображення: www.litcentr.in.ua


Читання, як на мене, відіграє дуже важливу роль у повсякденному житті кожної людини. Книга – це передовсім нагромадження досвіду і часу автора, чим він щедро ділиться із читачем. Як же приємно відпочивати, до прикладу, літом на морі, а взимку в теплому ліжку, з улюбленою книгою, насолоджуючись різнобарв'ям слів у поєднанні із соковитими сюжетами. Коли заходиш у книжковий магазин чи бібліотеку, важко зразу зорієнтуватись і обрати те чтиво, яке насправді буде поглинати і вбирати в себе із головою. Слово «улюблене», яке супроводжує назву цієї статті, насправді дуже обмежене і монотонне, адже вміщає у себе лиш мої особисті враження і спостереження, якими хочеться поділитись.



Із власного невеликого читацького досвіду хочу написати тут про такий творчий напрямок як «Станіславський феномен». Він зародився в 1988-1994 рр. у місті Станіславові (нині Івано-Франківськ). До речі, це місто має дуже цікаву особливість: його можна цілком реалістично уявити як острів на межі між Україною рівнинною та Україною гірською. Саме у цьому міському згустку рано чи пізно мав з’явитись такий флеш-моб, зі своїми унікальними сенсами, поглядами, тінями й фобіями. Це було своєрідне  формування, де творили і розвивались групи письменників і художників, які у своїх роботах яскраво виражали смак і запах українського постмодерну. До цієї групи письменників входили Юрій Іздрик, Тарас Прохасько, Юрій Андрухович та ін. На мою думку, саме цей триголовий змій найбільше яскраво і гаряче дихає вогнем в сучасній українській літературі. До речі, сам термін «Станіславський феномен» був уперше сформульований Володимиром Єшкілєвим, одним із учасників феномену, під час однієї з мистецьких дискусій 13 червня 1992 року. Цей феномен насправді дав по-справжньому зрозуміти і осмислити, що таке «укрсучліт» і надати цьому якогось певного обрамлення. Це було потужне відлуння звуків, слів і візуального простору різного ґатунку, яке накрило на той час усі культурні осередки. Основними рисами феномену є новації тем і способи викладу, звернення до історичної пам'яті і міфології Галичини й Центральної Європи, серйозна іронія на універсальну проблематику, західноукраїнська мовна стихія. Ці люди дивували усіх чимось таким, чого ще не було, чимось новим: трьохвимірним поглядом назовні і всередину, новою мовою, новими інтонаціями й акцентами. «Станіславський феномен» став школою для багатьох франківських письменників.



Найпершим автором із цього феномену, з яким відбулось моє знайомство, став Тарас Прохасько. Пригадую, що це був рік 2010, коли він з Юрієм Андруховичем  мав спільну зустріч на Львівському форумі видавців, де я почув кілька відрізків із його майбутньої, на той час книги, «БотакЄ». У ній міститься увесь концентрат творчості автора. Раджу усім почитати, якщо не цю книгу, то хоча б його колонки у «Галицькому Кореспонденті», аби хоч трішки відчути увесь кайф. Чим же вразив мене цей колоритний і досить незвичний автор, запитаєте ви? А я відповім так – своєю простотою і свіжою мовою. Величне і насправді щось вартісне ховається передовсім у прозорому, чистому і простому. У його творах багато слів та образів рослинного походження, тварин, гір і якоїсь такої внутрішньої гармонії, яка мимоволі передається читачеві. Його тексти наповнені любов'ю і свіжістю, яку хочеться вдихати у себе і залишати там помирати. Зачитуватись цим автором можна довго, потопати, поглинаючи у себе усі його тембри, інтонації і маршрути.

Наступним, про кого піде мова, буде Юрій Андрухович. Хто цікавиться літературним життям в Україні, той, я думаю,  неодноразово стикався із цим цікавим автором. На його рахунку численні публікації не тільки в українських видання, а й за кордоном. Щодо книг, то тут насправді є куди розігнатись.

Письмо Андруховича наділене і змішане із містикою, йому притаманні різкі зміни поглядів автора, що змушує читача бути напоготові і чекати наступного руху. Також  Андрухович постійно  постійно змішує літературу з музикою. У 2011 році, пригадую, він із польським гуртом «Карбідо» приїздив до Львова, де вони створили спільний перформанс, доповнивши його зображальним мистецтвом, що також є цікавим підходом у донесенні творчості до читача. Юрій Андрухович має власні колонки на ТСН, тому його творчі субстанції можна без проблем спробувати на власний смак. Це один із перших українських сучасних авторів, про кого дізнались і на заході, і за океаном. На мою думку, з книг Андруховича обов'язково потрібно прочитати  «Лексикон інтимних міст», а також поетичну збірку «Листи в Україну».

Я в дитинстві завжди залишав усе найсмачніше насамкінець, тому й зараз останній шматок буде найсоковитішим. Це Юрій Іздрик. За нетривіальним визначенням самого автора, для «Франківського феномена» притаманне прагнення ввібрати в себе всю культуру останніх ста років, двері до якої, ще недавно зачинені (хоч і не щільно), раптом широко відчинилися. Іздрик дуже щирий і сильно закоханий, він зумів відкрити нові двері у світ сучасної поезії і літератури загалом. Він активно спілкується у Фейсбуці і ЖЖ, де можна читати його вірші. Також Юрій Іздрик поєднує музику із поезією – спільно із Грицьком Семенчуком у 2010 році було створено гурт під назвою «DRUMТИАТР»,  який декламує вірші під супровід різноманітних ритмічних композицій. Відбувається дуже цікавий та унікальний синтез. У словах Юрія Іздрика багато любові, терпіння і щирості,  що спонукає по-справжньому  любити поезію.

Роман Штігер



Книгознавчий часопис «КОЛО» – все про книгу, читання, літературу, письменників, читачів, літпроцес та інші контексти. Метою часопису є створення інтелектуальної платформи, де зацікавлені автори та читачі могли б дописувати, читати та дискутувати про літературу. Сторінка часопису у Facebook: http://facebook.com/kolochasopys

0 коментарів

Залишити коментар

avatar