24 Січня 2020, 19:44 | Реєстрація | Вхід

Сергій Жадан «Нам, як ніколи, потрібно триматися разом»

Додав_ла: pole_55 09 Лютого 2015 о 09:44 | Категорія: «Інтерв'ю» | Перегляди: 2012
Матеріал підготував_ла: Тетяна Майборода | Фото: Ната Коваль


До редакції порталу «Litcentr» потрапило інтерв'ю з Сергієм Жаданом, що було зроблене в рамках проекту «Точка неповернення» (Книжковий Арсенал, 8-9 квітня 2014 р.). 

Пройшов майже рік з сумнозвісних подій на Грушевського - у середині січня в центрі Києва почалися сутички протестувальників з силовиками і пролилася перша кров. Пік протистояння припав на 18-21 лютого, коли правоохоронці почали масово застосовувати проти учасників протесту вогнепальну зброю... Тож пропонуємо згадати, як то було й відчувалося, глянути, як з плином часу мінялися думки, враження та ставлення до цих подій.



Сергію, сьогодні ми з тобою будемо говорити про Євромайдан, але мені не хотілося б говорити про політику, адже хочеться поговорити про емоції, про твою громадянську позицію. Тому розкажи, будь ласка, з чого починався твій Майдан, а також безпосередньо Харківський Євромайдан, про твою участь у Київському Євромайдані, які емоції на той час у тобі переважали? Хто в цих умовах в тобі переважав більше: письменник, громадянин чи просто людина?
   С. Ж.: - Особисто мій Майдан почався з Парижа. Я прилетів туди на презентацію свого роману «Ворошиловград» (переклад французькою – прим. авт.) і саме цього дня стало відомо, що Україна офіційно відмовляється від підписання асоціації з ЄС. Увесь наступний тиждень я слідкував за подіями в Україні по інтернету, слідкував за початком виступів, за так званим студентським Майданом і я добре пам’ятаю той момент, коли ми сиділи вже у Вроцлаві на перекладацькому семінарі і у нас була така довга розмова з президентом польського ПЕН-клубу Адамом Поморським. Я йому говорив, що от як добре, що є нове покоління українців – студенти, які роблять нову революцію, і що ми їм не потрібні, ми зайві, ми для них старі обличчя і в принципі, ми їм заважаємо. Тому дуже добре, що вони самі організувалися і самі все це будуть робити. Але Адам мене, натомість, переконував, що це зовсім не так, що я помиляюся, що без нас вони все одно нічого не зроблять. І тому нам усім потрібно брати в цих подіях якомога активнішу участь. Ми з ним довго на цю тему дискутували, але я все-таки залишився при своїй думці, я був переконаний, що все буде добре, і коли, я повернувся в Харків – це було дослівно напередодні першого розгону Майдану, ми з друзями домовилися про зустріч і я пішов з ними на наш Майдан. Це була якась акція, був перформанс на площі Свободи перед приміщенням Обласної держадміністрації. Там було тоді чоловік двісті, можливо, триста – не більше. Я щось там говорив, читав, виступав і, власне, вночі стався цей розгін у Києві й зранку почав готуватися харківський Майдан. У неділю – це було 1 грудня, на скільки я пам’ятаю, вийшов перший мільйон у Києві, а в нас теж було дуже багато людей. Доволі багато, як на Харків, тобто десь кілька тисяч – чи то п’ять, чи то шість, я так думаю, не більше. З одного боку – це ніби ніщо порівняно з мільйоном людей чи навіть кількома сотнями тисяч, які вийшли в Києві, але з іншого боку, враховуючи регіональну специфіку – це доволі багато, тому що востаннє на якісь великі мітинги у Харкові збиралися під час Помаранчевої революції.  Після того в нас активно змінювалося соціальне поле і політичне також, зачищався інформаційний простір і було просто вичавлено традицію громадянської активності. І тут раптом все це починає відновлюватися, відтворюватися і, власне, ми з друзями, однодумцями, почали робити наш харківський Євромайдан. Він у нас був щоденний, хоча ми й не залишалися там постійно. Збиралися ми під пам’ятником Шевченку в будні та вихідні, кількість людей була приблизно одна й та ж сама – у вихідні їх було більше, в будні дні – менше, і ясна річ, що наш харківський Євромайдан був скоріше як такий собі мобілізаційний пункт. Ми збиралися не так зі сподіванням на те, що можна буде змінити владу в Харкові, як з тим, щоби висловити свою підтримку і солідарність Києву. Я думаю, що через наш Майдан пройшло багато тисяч харків’ян, які їхали потім на Київ, фінансові суми, які ми передавали туди ж, також якісь речі та ресурси. Так це все тривало до 23 лютого. 

Я знаю, що ви з місцевими музикантами записали диск з революційними піснями. Розкажи трохи про цей запис, як проходила підготовка до реалізації цього задуму.
   С. Ж.: - Все було трішки не так. Ми робили спочатку багато мистецьких акцій, загалом планували і робили цей наш Майдан як такий якийсь культурно-мистецький, гуманітарний майданчик, власне, він у нас був набагато пацифістичніший, ніж Майдан у Києві, тому що ми розуміли, що ми знаходимося в активній меншості й відчували постійний тиск з боку влади і будь-яка провокація з нашого боку могла дуже печально закінчитися. І тому ми максимально акцентували увагу саме на мистецькій складовій. Запрошували багатьох письменників, музикантів. Зокрема до нас приїздили Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Ірена Карпа, Андрій Кокотюха, брати Капранови, Сашко Ірванець, музичний гурт «Гайдамаки», «Умка» з Москви. Ну і також ми дійсно випустили два диски. Перший диск називається «Рок за зміни». Туди увійшли треки багатьох харківських музикантів, здається, більше двадцяти треків, при чому, деякі музиканти не приходили безпосередньо на Майдан, але з тих чи інших причин висловили підтримку і дали свої треки – той-таки Сергій Бабкін, «Оркестр ЧЕ», Захар Май. Ми його презентували, давали численні концерти. А другий диск називається «Рок за соборність», ми видали його якраз до Дня соборності України, але презентувати, на жаль, вже не встигли, бо саме в ці дні у Києві почалося більш жорстке протистояння і стало зрозуміло, що час суто мирних протестів закінчився і все це набуває дещо іншого звучання. 

Так чи інакше, ми всі були втягнуті в це і в кожного є якісь найяскравіші епізоди, які запам’яталися найбільше. От, наприклад, поети Паша Коробчук з Дімою Лазуткіним 19 січня були на передовій на Грушевського – вони там і коктейлі Молотова кидали, і від світло-шумових гранат постраждали, а найдраматичніші моменти революції за твоєї безпосередньої участі припали саме на 1 березня. Про це потім багато писали різні українські та іноземні видання, зокрема, Нью-Йоркер. Розкажи мені, будь ласка, які саме почуття тебе охоплювали, коли ти знаходився в Харківській ОДА.
   С. Ж.: - Які емоції, коли я там знаходився? Емоції стурбованості, тому що я, в принципі, переймався тим, щоби вивести звідти людей. Мені здавалося очевидним, що там сидіти не треба, я розумів, що готується велика провокація, і про це були повідомлення, але, на жаль, мене не послухали. Ну які ще емоції? Це й була головна емоція. Я розумів, що знаходитися там – трішки авантюрно, але попри це, я не міг залишити друзів та знайомих, тому що відчував певну відповідальність і мені здавалося неправильним, знаючи, що буде дуже погано, залишити їх всіх і піти звідти. 

Коли ви туди йшли, ви підозрювали, що події можуть розгорнутися саме по такому сценарію?
   С. Ж.: - Ні, в такі моменти важко що-небудь прогнозувати, тим більше, коли ми туди вперше зайшли – це були одні обставини. Нас туди запросили представники обладміністрації просто для розмови, щоби розпочати діалог. А в наступні дні там з’явилося багато людей, яких туди не запрошували і які там залишилися в інші дні. Особисто я намагався там координувати різні ділянки роботи, налагоджувати контакти з людьми з так званого Антимайдану. Кожного дня це було щось інакше. Ситуація мінялася, в принципі, цей тиждень був надзвичайно насичений, в ньому вмістилося дуже багато різних подій, різних облич і дуже багато різних тем та історій, багато з яких я й до сьогодні не до кінця розумію. У мене й надалі є багато питань до деяких людей та структур. 

Ти мені в грудні писав в одному з листів, що не плануєш найближчим часом приїжджати до Києва, тому що на харківському Євромайдані людей набагато менше, ніж у нас, але все-таки 6 грудня ви з «Собаками в Космосі» дали концерт в Бочці на Подолі в рамках фестивалю ска-музики, а перед цим відбувся ваш виступ на сцені київського Майдану. Скажи, будь ласка, кілька слів про цей вечір.
   С. Ж.: - Я, насправді, був не лише на київському Майдані. Я був також на донецькому Майдані, ми з Собаками теж там виступали, це був кінець грудня. Там було доволі жорстко, тому що все-таки ставлення до майданівців там негативне і агресивне з боку місцевої влади. А потім вже в лютому я був на кіровоградському, дніпропетровському, львівському та чернівецькому Євромаданах (в рамках всеукраїнського турне в підтримку нової книги «Месопотамія» - прим. авт.). Себто я такий собі євромайданівський турист (сміється – прим. авт.). 



Як мінялися думки, враження, відчуття та твоє ставлення до всіх цих подій протягом цих трьох з половиною місяців – з листопада по березень?
   С. Ж.: - Думки мінялися залежно від того, як розвивалися події, звісно ж. Коли в Києві 1 грудня вийшов цей величезний мітинг і відбили Майдан, захопили КМДА, я думаю, що багато в кого було відчуття ейфорії, було передчуття того, що перемога дуже близька і надзвичайно реальна, що можна вже тепер валити владу і доволі легко та безкровно позбутися цього режиму. Потім, коли цього не сталося, коли стало очевидним, що опозиційні політики просто не встигають за Майданом, за громадянським суспільством, відверто заважають йому, в якийсь момент наступило таке навіть не розчарування, а просто певний скепсис. Це відчувалося десь в середині-кінці грудня, коли не зрозуміло було в принципі, для чого стояти, яка існує перспектива, який можливий результат всього цього настане. Був якийсь такий доволі важкий час. Потім в січні, коли почалася активна фаза протистояння, все це викликало, знову ж-таки, багато різних емоцій – від потреби якось до цього долучитися до відчуття того, що ми всі, все суспільство заходить за якусь таку межу, з-за якої вже не буде повернення. Себто ми переступаємо через певні речі і далі нам усім разом доведеться за все це відповідати. Фактично так воно все зараз і відбувається. Сьогодні, скажімо, після того, як змінилася влада, як впав режим Януковича і прийшли до влади оці нові старі люди і коли завершилася фактично активна фаза революції, мене страшенно дратує риторика майже чотиримісячної давнини. Мені здається, що ці люди, які сьогодні й далі продовжують кричати «Слава Україні, героям слава!», не розуміють, що трішки змінилася ситуація, що фактично половина суспільства – та половина, яка не підтримувала Майдан, яка на нього не виходила, сьогодні фактично опинилася в тій ситуації, в якій ми були три місяці тому і це потрібно розуміти, це дуже важливо, тому що якщо цього не розуміти, то це фактично глухий кут. Це відсутність компромісу, відсутність консенсусу, відсутність порозуміння. Тому мені здається, що зараз найперше, що потрібно українському суспільству, це не відчуття тріумфу й перемоги, не зловтіха і не намагання якомога швидше і якомога жорстокіше покарати тих, кого ми вважаємо винними, а все-таки найважливішою є спроба порозумітися. Ситуація та люди різко змінилися за ці місяці. Все змінилося. Змінився розклад сил, змінилася постановка питання, змінилися проблеми і потрібно якомога швидше переналаштовуватися. Я знову був не так давно на нашому харківському Євромайдані і це було дуже дивне відчуття, ніби ти потрапив на три місяці назад: ті самі гасла, ті самі промовці, та сама риторика, ті самі якісь претензії вже не зрозуміло кому. Це попри те, що ми всі – люди, які стояли на Євромайдані, сьогодні частково відповідальні за все, що відбулося. Бо цих людей, які сьогодні є при владі, їх привели до влади саме ми. І не розуміти цього чи робити вигляд, що це не так – нечесно і неправильно. 

А як взагалі зараз змінилася ситуація в Харкові? Буквально нещодавно всі засоби масової інформації були всіяні тривожними новинами, що там знову погроми, вкотре захопили Харківську ОДА, сепаратисти розгулюють по місту і погрожують проукраїнськи налаштованим протестувальникам. Мені писала редакторка з Нью-Йорка Кора Шварц, що вона бачила це все в новинах і це її просто вжахнуло. Наразі там усе стабілізувалося чи ще й досі в підвішеному стані?
    С. Ж.: - Поки все більш-менш стабілізувалося, наскільки я розумію, сепаратистів із ОДА вибили, при чому, доволі жорстко, але на мою думку, справедливо й заслужено після того, що вони вчора там творили – двічі розігнали мирний мітинг, і з цими людьми зараз вести якісь перемовини і говорити про якусь демократію – це просто нонсенс. Це люди, які свідомо йдуть на провокації і створення конфлікту. На скільки я знаю, від них зачистили приміщення, але як будуть розвиватися події далі – побачимо. Та я сподіваюся на те, що ситуація все-таки буде стабілізуватися, тому що за моїми суб’єктивними спостереженнями Харків – все-таки спокійний регіон, в якому сепаратистські настрої є маргінальними і вони там просто не мають широкої підтримки. 

Тобто, по суті, все роздуває телебачення?
   С. Ж.: - Все роздуває і телебачення, при чому, не наше, все роздувають і люди, які засилаються сюди в якості резидентів, але частково це підтримують представники певних громадських і політичних сил, які все-таки є на Сході України, які виступають за федералізацію, за від’єднання України і приєднання до Росії і так далі. Вони є і хай вони маргінальні, але вони існують і небезпека в цьому проступає очевидна, тому що захоплення ОДА і масове побиття людей в центрі міста на очах міліції свідчить про те, що ігнорувати їх і не помічати – це справді просто небезпечно і злочинно. 


Сергію, в тебе є тексти декількарічної давнини, які зараз в ході революції стали дуже актуальними і навіть в певному сенсі пророчими. Що ти думаєш з цього приводу? Український письменник, та й письменник загалом як такий може виступати таким собі медіумом, резонатором хвиль, які літають в повітрі? Чи тексти можуть виступати пророцтвом?
   С. Ж.: - Та ну ні, пророцтвом ні. Говорити, що це пророцтво було б занадто голосно. Більшість речей, насправді, не так важко передбачити. Я ще в листопаді в одному з інтерв’ю сказав, що на нас цілком можливо найближчим часом чекають суспільні виступи і масовий громадянський спротив. Більшість людей, які тоді це чули, поставилися до моїх слів доволі скептично і не надто звертали на це увагу, хоча мені здавалося, що це більш ніж очевидно. У країні склалася революційна ситуація і те, що немає якихось зовнішніх її ознак, насправді, нічого не значить. Тому що набагато важливіше відчувати настрій всередині суспільства, цього живого організму, ніж дивитися, як зростає кількість мітингувальників.

Ти колись сказав, що в країні починають панувати праві настрої і це не дуже добре. А як ти бачиш це зараз?
   С. Ж.: - Та ні, мені здається, що правий рух, його ідеологія теж доволі маргінальна попри те, що у нас в парламенті є права партія, що активізувався Правий сектор, я не думаю, що це дуже поширилося на громадську і суспільну активність. Все-таки мені здається, що українці – це не нація радикалів, а більш помірковані і толерантні люди, тож навряд чи тут права ідея має якісь великі перспективи. 

Ну і не можу не запитати тебе про Крим. Як ти бачиш цю ситуацію, як це все може розрулитися і як це вплине на подальшу ситуацію в Україні? Як на твою думку ця революція відіб’ється найближчим часом на нашому майбутньому?
   С. Ж.: - Мені важко щось прогнозувати і робити якісь передбачення того, що буде в Криму. Я, в принципі, не зовсім знаю і не зовсім розумію справжні, реальні настрої кримчан. Мені здається, що великою мірою все буде залежати саме від цього, себто як самі кримчани будуть відчувати себе в оцих-от політичних, соціальних та економічних умовах, в нових територіальних обмеженнях. Подивимося, як все буде. А в Україні, я переконаний, якщо не буде зовнішньої агресії, все буде добре. Спочатку буде доволі важко, але сподіваюся, що все розрулиться і вирулиться на якусь якісно нову ситуацію. Тому що так чи інакше вся ця революція – це наш, можливо, останній шанс врятувати цю країну. Останній шанс з цієї території зробити країну як таку. На скільки нам це вдасться? Великою мірою на сьогодні все залежить тільки від нас. 


Як ти думаєш, інтеграція з Європою – це добре чи погано насправді? Принаймні на даному етапі? 
   С. Ж.: - Я би не оперував такими поняттями і категоріями, як «добре» чи «погано», скоріше це та даність, з якою ми мусимо рахуватися. Себто у нас зараз є два варіанти: або інтеграція з Європою, або інтеграція з Росією. Мені здається, за тієї ситуації, яка сьогодні складається, об’єктивно для нас прийнятніше інтеграція з Європою, тому що в Криму стоять не війська НАТО, а війська Росії, і на українсько-російському кордоні також стоять не війська НАТО, а війська Росії. У нас є зараз потенційний агресор і це не Європейський Союз. 

І на останок ще одне питання. Зараз було багато видано книжок, присвячених подіям на Євромайдані. Зокрема збірка есеїв, яку видав Василь Карп’юк у своєму видавництві Discursus, де є твої есеї, а також Юрка Андруховича, Юрія Винничука та ін. Також було видано декілька антологій з віршами та прозовими оповіданнями на цю тему. Як ти ставишся до цього сегменту творчості? Це добре, що одразу письменники і митці реагують на це чи все ж-таки потрібно, щоби пройшов час, аби дивитися на всі ці події з певної відстані? 
   С. Ж.: - Та ні, добре, що це є, добре, що якісь такі речі фіксуються, бо інакше вони можуть просто забутися і десь загубитися. Але у мене є таке відчуття, що найкращі речі все-таки будуть написані згодом з урахуванням певної дистанції. Крім того, що в Україні виходять ці збірки і ці книги, зараз в Європі теж почали виходити книги. Наприклад, в Німеччині у видавництві «Fototapeta» вийшла книга про Майдан, «Suhrkamp», теж німецьке видавництво, готує великий і надзвичайно цікавий проект про Майдан, який потім буде виданий також і в Польщі. Це не те, що добре чи погано, просто реально є якийсь попит з боку читачів і його потрібно якось задовольняти. 

Тобто реально на Ляйбцігському книжковому ярмарку Європа дослухалася до всіх цих дискусій?
   С.Ж.: - Так, вони дослухаються. Я вже кілька разів виступав на Заході на подібних зустрічах та дискусіях, присвячених ситуації в Україні і це теж об’єктивно і нормально, що Україна зараз знаходиться у фокусі уваги світу і потрібно цю хвилю ловити, тому що насправді існує ціла купа дезінформації проти України і її потрібно гасити та знешкоджувати, тому що ми можемо втратити якісь реальні здобутки того, що сталося, за рахунок контрпропаганди. 

Розмовляла Тетяна Майборода
Фото: Ната Коваль

0 коментарів

Залишити коментар

avatar