«Джмелиний мед» Торґні Ліндґрена як роман-сповідь
Дода_ла: pole_55 03 Лютого 2015 о 16:19 | Категорія: «Часопис Коло» | Перегляди: 4302
Матеріал підготува_ла: Зеленюк Мар’яна | Зображення: pirkt.se
Книга Торгні Лінгрена лягла в основу одного з найочікуваніших фільмів українського кінопрокату - стрічки "Брати". "Я адаптувала події до українських реалій, перенесла події в Карпати, зі шведів зробила гуцулів. Це любовний трикутник, класика жанру: на хуторі живуть два брати, вони намагаються "пережити" один одного, але до них потрапляє жінка, і події починають розвиватися", - поділилась ідеєю режисерка Вікторія Трофименко у інтерв'ю "Радіо Свобода". Як було спочатку - читайте у статті…
Проаналізовано роман «Джмелиний мед» Торґні Ліндґрена як зразок сучасного сповідального роману. Розкрито головні образи та проблеми твору.
Ключові слова: час, пам'ять, роман-сповідь.
Торґні Ліндґрен – сучасний шведський письменник. Свою літературну кар’єру розпочав як поет у 1965 році із виходом першої збірки. Протягом життя працював учителем та брав активну участь в політичній діяльності шведської соціал-демократичної партії. Свої перші прозові книги видає вже у зрілому віці. Сьогодні письменнику 76, він живе і працює у Швеції. Його твори перекладені 30 мовами світу. Український читач мав змогу познайомитися із двома книгами автора: «Слід змія на скелі» та «Джмелиний мед» у перекладі Ольги Сенюк.
Напевне, навіть читач із добрим наплічником вже прочитаного раніше буде здивованим та розгубленим, дійшовши до останнього рядка роману «Джмелиний мед». Причиною цього буде не епатажність письма або ж експресивна розв’язка, як можна було б припустити, а велетенська кількість питань, які порушує автор. Під час читання тексту складається таке враження, що ти мовби копаєш у глибину і, натрапивши на цікаві думки, чекаєш на їх розгортання у подальшій канві тексту, та згодом розумієш, що свою тканину Торґні Ліндґрен плете міцно – лише із таких згустків думок. Так, щоразу, мовби зумисне недоговорюючи, викопані читачем ніші він залишає так і не осягнутими до кінця, а дно авторських та і, зрештою, власних думок доводиться шукати вже після прочитання книги. Сам автор у одному із інтерв’ю про свою манеру письма висловлюється так: «Головне завдання письменника – суперечити самому собі» [1].
«Джмелиний мед» – це, перш за все, інтелектуальний роман, це текст, який залишається в тобі після прочитання і вимагає продовження уже в інших площинах сприйняття. Водночас, це той зразок письма, що, напевне, залишить задоволеним будь-якого читача, адже сюжет твору цікавий, а ідеї та проблеми, попри свою глибину, викладені простою, зрозумілою мовою.
Роман – місце, на сторінках якого раптово перетнулися минуле та теперішнє. Письменниця, що пише книги про життя святих, залишається на ночівлю у старого, незнайомого їй чоловіка Гадара. Його будинок далеко у горах, і вже зранку, як тільки розчистять сніг, вона планує податися у дорогу, щоб усамітнитися та написати роман, про який уже давно мріяла, – історію про св. Христофора. Та старий, хворий на рак, Гадар починає розповідати гості історію свого життя і… вона залишається.
Кадр з фільму «Брати. Остання сповідь» молодої київської режисерки Вікторії Трофименко, знятого за мотивами «Джмелиного меду»
Звичайно, це переповідання минулого у романі має сповідальний характер (саме слово «сповідь» виносить у назву свого фільму, знятого за романом, режисер Вікторія Трофименко), проте уже із перших сторінок сюжет видається незвичним, адже виявляється, що є і третій оповідач, ба навіть учасник тих подій, про які йдеться – смертельно хворий брат Гадара, Улоф, що живе у сусідньому домі. Стосунки братів складні – вони не спілкуються, не навідують один одного, хоч живуть лише двоє на цій верховині. Сам Гадар стверджує, що у нього немає сусіда, а дим, що куриться із димаря, є для нього лише знаком, що його брат досі живий. Адже найбільше бажання Гадара – це смерть Улофа. Улоф же впевнений, що першим має померти Гадар. І, власне, таке очікування смерті і тримає цих рідних братів досі живими. Про це говорить сам Гадар: «Якби не він [Улоф], то мене давно вже б не було на світі» [3, 15].
Ім’я гості-письменниці автор не називає, мовби воно і не є важливим. Це підкреслює те, що вона – чужинка, гість, що тут ненадовго. Її роль полягає у своєрідному посередництві між двома братами. Власне, у тексті присутнє лише одне конкретне місце, де автор мовби підводить нас до уточнення особи гості. Це слова, що промовляє Улоф під час першої зустрічі із жінкою: «Ти таки прийшла. Я лежав і чекав на тебе. Я зміркував, що він знайшов собі людину. Тобто Гадар. Я давно цього сподівався» [3, 28]. Отож, гостя для них обох – це, перш за все, просто людина із півдня Швеції (а протиставлення людини півночі та півдня дуже часто виринають у творі), чужинка, що опинилася тут, далеко у горах, на півночі, і певним чином порушила їхній спокій, усталений спосіб життя.
Так, далі, спілкуючись то із одним, то із іншим братом, письменниця, мовби нитка за ниткою, виплітає сюжет роману. Наверх випливає непроста історія життя братів. І всупереч початку роману, що показує їх як абсолютно чужих, з’являються чіткі точки дотику їхніх біографій. Проте і тут слово «рідні брати» набирає доволі незвичного звучання. «Свого брата хоч не хоч знаєш усього до найменшої родимки і бородавки, до кривого нігтя, ба навіть усе добре і погане у них таке неподільне, що можна сказати: наша нежить, наша клишоногість, наш пуп, наші великі передні зуби, наші міцні м’язи» [3, 38]. І в контексті твору можна продовжити – спільне минуле, спільна жінка, спільний син, спільна смерть. Адже саме ці призабуті історії актуалізуються знову у спільних розмовах-пригадуваннях Гадара-гості-Улофа.
Кадр з фільму «Брати. Остання сповідь».
«Але навіщо відновлювати в пам’яті всю ту марноту?» [3,117]. Питання, що рефреном звучить у цілому романі. Ці несподівані спогади мовби раптом оживлюють братів, нагадують їм, що вони ще живі, що час все ж триває. «Поки я був живий, то теж багато чого пам’ятав про себе», – говорить Гадар [3, 116].
Загалом, час у романі є мовби ще одним самостійним героєм. Втрата часу братами через відмову від минулого, через свої смертельні недуги є першопричиною їхньої складної поведінки. Брати мовби бояться потрапити під владу часу, адже така людина «вже не має минулого, має тільки зникле, втрачене, спалене <…>, без минулого людина – лише подмух вітру» [3, 50].
Проблема пам’яті та часу тягне за собою у романі і проблему смерті. Вона досягає головних героїв уже в кінці тексту і саме така розв’язка, на нашу думку, є дуже природною, адже кінець людського часу вимірюється саме смертю. Проте введений у роман образ святого Христофора апелює і до іншого виміру часу, до позаземного, до духовного, божого. Святий Христофор є заступником мандрівників, рятує від наглої смерті, а його ім’я, що означає «той, хто несе Ісуса Христа», відкриває нам іще інший рівень інтерпретації.
Водночас, попри усі образи, пов’язані із часом, бачимо і неймовірно світлі спогади із життя братів. І, перш за все, тут слід згадати їхнє дитинство, а зокрема образ, що винесений у заголовок роману – джмелиний мед. Вже сама назва говорить, що йдеться про щось особливе, адже джмелиний мед – це рідкісний сорт. Це символ солодкості, насолоди, щастя. Цей мед видобував дідусь Улофа та Гадара і, власне, для першого він і залишився найяскравішим спогадом дитинства – «мед просяк цілу його істоту і сповнив невимовною радістю та захватом, то була мить цілковитої втіхи, мить і стан, які він протягом усього життя безперервно, проте, властиво, надаремне намагався знову відтворити у собі» [3, 59]. І більше того, у романі головною пристрастю Улофа є саме солодощі.
Натомість для Гадара дитинство не постає чимось світлим, неповторним. Він не вірить у добро. Його точки опору – це особистий гіркий життєвий досвід, і в будь-яких своїх рішеннях він, перш за все, відштовхується від цього. Гадар піддає усе сумніву, він не може пробачити Улофу його вчинки, він звинувачує свого брата у смерті сина. Улоф ж прийняв все і пробує відшукати у своєму житті його втрачену солодкість.
Відтак, фінал роману залишається відкритим, адже ми так і не дізнаємося, хто із братів говорив правду, хто вчинив правильно, і, зрештою, хто ж таки першим із них помер. Адже жінка-гостя, що біжить повідомити Улофу про смерть Гадара, застає і самого Улофа вже мертвим. Хтозна, можливо, вони померли одночасно?
Джерела
1. Інтерв’ю із Т. Лінґреном «Головне завдання письменника суперечити самому собі…»// Газета «Ex Libris». – 2000. – лютий 10. – Режим доступу: http://www.ng.ru/ng_exlibris/2000-02-10/2_selfcontradiction.html
2. Режисер Вікторія Трофименко: «Брати. Остання сповідь» – кіно для інтелектуалів та синефілів» // сайт «Фраза.ua». – 2013. – вересень 17. – Режим доступу: http://fraza.ua/print/17.09.13/176037/rezhisser_viktorija_trofimenko_%C2%ABbratja_poslednjaja_ispoved%C2%BB_kino_dlja_intellektualov_i_sinefilov.html
3. Ліндґрен Т. Джмелиний мед / Торґні Ліндґрен. – Л.: Кальварія, 2002.
Книгознавчий часопис «КОЛО» – все про книгу, читання, літературу, письменників, читачів, літпроцес та інші контексти. Метою часопису є створення інтелектуальної платформи, де зацікавлені автори та читачі могли б дописувати, читати та дискутувати про літературу. Сторінка часопису у Facebook: http://facebook.com/kolochasopys