Вибрані вірші Рона Вінклера у перекладі Василя Лозинського
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Василь Лозинський | Перегляди: 3468
Рон Вінклер — народився 1973 року в Єні, поет, перекладач та есеїст, живе у Берліні. Опублікував п’ять збірок поезії та дві збірки мінімалістичної прози. Упродовж десяти років Вінклер видавав власний літературний журнал »intendenzen«, у фокусі котрого були вірші та їхня поетика. Також він упорядкував антологію сучасної лірики США та сім тематичних поетичних збірок німецькомовних авторів. Окремі його вірші перекладені на понад двадцять мов. Серед літературних нагород — Премія Леонс і Лена, Поетична премія Мондзее та стипендійна премія Райнера Малковського.
У 2010 році Рон Вінклер був «міським писарем» в аргентинській Кордові, у 2011-му — стипендіатом у Венеції , а в 2012-му у Балтійському центрі для письменників та перекладачів у Вісбю, Швеція. У 2013 році на запрошення поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz» перебував три тижні у Чернівцях і цього ж року отримав письменницьку стипендію у Дубліні.
Рон Вінклер. Фрагментовані водойми. Вибрані вірші. Перекл. з нім. В. Лозинський і Ю. Прохасько. Коментар В. Лозинського. – Тернопіль: Крокбукс, 2015. –124 с. © Schöffling & Co. Verlagsbuchhandlung GmbH, Frankfurt am Main 2007, 2010, 2013, http://schoeffling.de
стан речей — дощ
ми розглядали фрагментовані водойми як явище
поміж прикметниками легкий та штурмовий.
ніколи не дощило тільки раз упродовж дощу.
іноді ми відчували, що гормони прямують у наш бік.
іноді — цупкі антоніми пустелі.
ми сприймали дощ як найпиттєвішу погоду.
як гідрогенність.
здебільшого дощило з боку всесвіту.
і у бік всесвіту.
понад нашими головами сунули океани. капсули,
наповнені собою.
та показниками з першої години.
Провінція à la Trance
наче похибки кольорів стоять чорно-білі корови на луці
поступово вони переконуються у своєму першокласному sound’i
понад ними ластівки: політ гострокрилої гвардії
на тлі тополі постачають літній сніг
час від часу фуґи зoвсім без дії
наче боязкі
варто згадати ще мабуть про погоду: warmplay
усе майже відповідає її прочитанню
угрупування кропиви — резервуари болю
світло зовсім як у Клопштока¹
наступні суперлативи — ще нестиглі
хоча цього вже слід майже очікувати
обережність із якою дощ є неправильним
фотообіди
срібне начиння було вудилами неділі,
з кухні прийшли
паруючі страви, серветки
з любові, ніщо до нас не було так близько,
як стіл, який забезпечував подальше
існування. руки складені під ним
для молитви «Голодний Шлунок наш»,
справжнє м'ясо зі стаєнки, чиста грудка,
на завершення завжди була черга
на конфітюри, приватні сливки
після переважно колгоспної картоплі:
жодне речення не було
так очищене, навіть якщо і розмови
блистіли, ніби фото-
батько у свої кращі роки;
укінці ніяк не оминути
трав’яного лікеру втоми,
наче орендованої совами.
після вільшаних королів
поглянь, ох солодке м'ясо, посеред нерослі,
хтось паніку
розмістив. ходімо, випиймо це
сільське господарство до дна.
твої пальці (чи не так?) вітають Місяць межової ситуації, я бачу
це докладно. непогано для відхилень такого
штибу. повинно бути більше цих сигналів неалярмовості.
я залишаю увімкненими лічильники бур і тримаю напоготові ласо цивілізування.
на узбіччях поз
я майже бачив, як паслися — майже корови — елегантності.
бурхлива тиша у цей момент
божественна. наче сорок три дива нерегулярної
природи.
враз почуваєшся вже не тільки мануально.
ніхто не може тут за клінічних обставин бути
ображеним.
усе лежить перед нами, попереду нас, розмито докладно.
професіонал із автоводіння у сповідальні Вавилона
я керую здебільшого двома або трьома таксі одночасно. Найохочіше
підвожу я виробниць верблюжого молока
з одного боку вулиці на інший. ви вже розумієте,
цей запах. у срібне місто навіть не заїжджаю
я залишуся мабуть мандрівником на узбіччі намулу
від піднесеного.
я не відаю.
я дуже відповідаю формі та футлярам моїх крісел.
тому це така собі похвала
передовсім зі сторони наших заручників-громадян.
одного разу я загубив один із серпів, які мені
рекомендували між лабораторіями
возити туди-сюди. ще сьогодні я відчуваю на кінчику мого основного нерва
його арабесковий блиск.
приблизно отам.
треба бути губами, звісно. і мати відчуття того,
де асфальт стає комусь благодатним.
здебільшого я розраховуюсь за користування
моїми послугами дуже добре. це у мене від сина,
дитини з пробірки ігуменної установи.
його в’юнка екзистенція зажди у мені,
як зонд
який я ніжно кохаю.
роблю усе для циркуляції. говорю навіть
своєю власною мовою. це благословення, також у ній є
місто та засіб пересування. на жаль, і гріх: часто мені снилися
мотори з чистого бензину. або ж забуваю
прикметники. я сподіваюся, у мене буде ще час
на наступне тіло. віра у Вірогідну
дасть мені потрібну силу.
люблячі міста Антіба
для Крiстіани Вольраб
ураз у нас з’явилися дзьоби і я був лиш
на сто фаренгейтів
віддалений від тебе
і тоді почалася буря шлюбного токування
іменники зі світу фей та пуху —
воркочеш ти також для мене, о пуховіче²?
це були твої слова, я поcлухав
коротко в серце та кивнув та насадив на тебе пір’я,
всередині «довкола тебе» всесвіт,
une école noire —
це хочу для нас забрати на південь, зірки наче кісточки цитрини
вибирати тобі з твого лиску
на краю
острова Спасителя,
на який ми вже тепер полетіли,
немов у правду.
у блиску чернівітетності³
я услід згуртувався, люди вибивали дощ із
неба і поодинокі кримісти з водяними знаками
на чолах сіяли дефлекторну траву
перед ювелірними супермаркетами зі стінами ікон,
нестача татуювань промовчана на
їхніх обличчях, навколо них
шмигали водії, які забули
переключити регулятор сигналу своїх авто
на тишу, і вони також потерпали
від чернівітетності, точно чернівітетності,
яку вони вивчали, і попросили бродячих солдатів
про їхні помади, коли от поштарки
несли гондоли, біля ятки для ранкового молока,
равини та попи відростили свої спільні бороди,
тут у «Черно» було їхнє «Далеко»,
а до того співали по-оперному учениці музшколи
червоно-тепле світло, яке вони отримали
на ринку, на якому пані Принцеса Шабат
продавала вже від наступного року, вона аж так
була одурманена водою з крану, що її біля кіоску з пресою запитали,
до чого вона воліє спресуватися,
я стиснувся їй назустріч, наближалася неділя,
олігархи поспішали
зі своїми розмальовками у бібліотеки,
розіпнули фетрові парасольки
і тролейбуси везли останній струм додому, під колесами
новий високоглянцевий ламінат.
¹ - Фрідріх Ґотліб Клопшток (1724—1803) — німецький поет, представник напрямку сентименталізму.
² - Fläumigam від нім. Bräutigam — наречений та Flaum — пух.
³ - Новотвір від міста Чернівців за аналогією до «університетності».
Переклав - Василь Лозинський
Василь Лозинський (1982) – поет, перекладач, есеїст та куратор. Вивчав ґерманістику у Львові та Берліні. Переклав збірку оповідань Франца Кафки Споглядання (Основи, 2012), а також тексти сучасних авторів з польської та німецької мов.
Лауреат літературного конкурсу видавництва Смолоскип за збірку поезій та перекладів Свято після дебошу (2010). Статті, переклади та поезії публікувались у часописах ПроStory, Критика, Коридор, ШO, Четвер, manuskripte, 10TAL, Воздух, Ostragehege, Lichtungen. Куратор читань соціальної лірики Інша робота (2009, 2011) та читань сучасної польської поезії на фестивалі Київські лаври (2011), а також Літературного клубу листувань (2011-2012).
З 2008 р. учасник редколегії літературно-мистецького інтернет-часопису ПроStory тa кураторського об’єднання Худрада. Живе та працює у Києві.
Його колажна збірка поезій "Свято після дебошу" (2010-2014) була видана 2014 року (Indy Publishing House NIICE). Поезія Василя Лозинського була перекладена німецькою, шведською, польською, англійською та російською мовами.