Історія складається з паралелей та має звичку повторюватися. Як на це реагуємо ми та наші герої?
XX століття було наповнене складними процесами, які значною мірою вплинули на розвиток української культури, літератури зокрема. Після Другої світової війни люди опинились не тільки за залізною стіною Радянського Союзу, а й поза нею. У таборах переміщених осіб, у таборах ДіПі.
Перебування в еміграції значно впливало на творчість, бо крім активного художнього життя, яке мало більше свободи й вибору, потрібно було вести фактично боротьбу за виживання – ладнати побутові конфлікти, жити в постійному очікуванні депортації, відчувати втрату дому.
Багато хто з митців відчували внутрішню несвободу – бо жити навіть у складних умовах таборів було в рази легше, аніж на підконтрольній СРСР території. І цей сором – чому ти не там? і що ти можеш зробити, щоб допомогти? – заполоняв, змушував знецінювати власний досвід. Тому лишалось тільки відчувати безсилля і писати – про те, що відбувається, спираючись на листи й розповіді очевидців, про власні внутрішні переживання і конфлікти, про можливі шляхи подолання цієї прірви.
Тому й виходить, що емігрантська література для жителів материкової України часто здається або максимально відірваною від реальності, з перебільшеними або значно применшеними фактами, або настільки заглибленою в проблеми, що викликає жагучий сором.
По суті, всупереч формальній незалежності, Україна частково досі як табір переміщених осіб, навіть для самої себе. Табір, де ми намагаємось вирвати власну культуру та ідентичність з імперських кігтів. Бути не просто звичайним і байдужим до всього перехожим, а, попри несприятливе середовище, вириватися і створювати вільні зони, де є справжня свобода для всіх.
ДіПі – це перехідна точка, велике чистилище. Бо люди, які тут опинились, пройшли пекло війни або по іншому пройшли якусь «точку неповернення». Але не здалися і починали рухатися далі. До нових звершень. Щоб розказати про цей шлях.
То ж про що можуть бути тексти? Що можуть відчувати ваші герої?
Це може бути й сором за те, що ти не там, де ти фізично мав би бути. І за те, що помилився з вибором. Це може бути про втрату – дому, сім’ї, власного життя, принципів, моралі. Про внутрішню несвободу, про заборони й кордони, які ставиш сам собі, змушуючи грати за правилами. Це про вимушеність «бенкету під час чуми» – радіти життю, коли інші страждають. Може бути про особисті амбіції, про мистецький егоїзм. Усе це було тоді, це все – коло проблем, що оточувало емігрантів, і яке оточує нас зараз.
На конкурс приймаються:
- прозові тексти: оповідання, етюди, замальовки, нариси, новели.
- Об’єм: 5-10 тисяч знаків.
- Файл розширення документа: doc / docx / rtf
- Мова текстів: українська.
Для подачі заявки на конкурс необхідно:
2. Надіслати текст на пошту portwaynonroad@gmail.com (у тілі листа вказати ім'я та прізвище, яке вказували у формі, а також додати скриншот або квитанцію про сплату оргвнеску)
3. Оплатити організаційний внесок - 50 грн на карту ПриватБанк: 4149 6293 5105 3822, Горлач Поліна Анатоліївна (усі кошти будуть витрачені на подарунки фіналістам та переможцям) - обов'язково вказуємо в умовах платежу "орг внесок, прізвище, ім'я"
Дедлайн подачі заявки 30 листопада 2021 року.
УВАГА! Організатори лишають за собою право відмовити в участі не пояснюючи причину і покладаючись виключно на власні графоманські (без сумніву!) уподобання.
Члени редакційної колегії конкурсу: Олег Коцарев, Ольга Русіна, Марія Косян, Одарка Білоконь, Ірина Ніколайчук.
Організатори: творче угрупування Лісостеп / Lisostep
З приводу співпраці, реклами, франчайзингу, розміщення логотипів та іншої участі - пишіть Поліні Горлач або Андрію Безуглову
Питання щодо конкурсу можна адресувати на офіційну пошту конкурсу portwaynonroad@gmail.com
0
