28 жовтня у Довженко книги.кава.кіно відбудеться презентація роману «Остр(і)в» Галини Горицької.
Якось, відкривши ноутбук, мої пальці, замість дописування кандидатської з загадкових політичних процесів арабського світу, гарячково почали щось собі виклацувати по клавіатурі, а серцебиття, в унісон з цим солодким звуком ритмічного «клац-клац», то прискорюватись, то сповільнюватись. Я відразу зрозуміла, що мій світ починає перевертатися і тепер я буду писати. Тоді зародився роман про місто, без якого я не уявляю себе: «Дороги, ведущие в Каир».
Якось, відкривши ноутбук, мої пальці, замість дописування кандидатської з загадкових політичних процесів арабського світу, гарячково почали щось собі виклацувати по клавіатурі, а серцебиття, в унісон з цим солодким звуком ритмічного «клац-клац», то прискорюватись, то сповільнюватись. Я відразу зрозуміла, що мій світ починає перевертатися і тепер я буду писати. Тоді зародився роман про місто, без якого я не уявляю себе: «Дороги, ведущие в Каир».
Промайнуло чимало безжурного часу, кандидатську було захищено, а роман дописано, і навіть мій світ став на своє звичне місце, допоки не трапився другий Майдан. І світ не просто перевернувся догори дриґом – він докорінно змінився. Для мене, корінної киянки, ця подія стала чимось дуже особистим і надзвичайно важливим. Гіпертрофувалося відчуття того, що я українка і що Україна насправді єдина. Воно спонукало до роздумів. Так народився мій другий роман «Ленд Крузер Двохсотка», виданий у чотирнадцятому році. А за ним, по черзі «Остр(і)в», «Небо для тих, хто має крила» і «Карпатський антидепресант», які, разом з моїм первістком – «Дорогами, ведущими в Каир», і потрапили до книги, яку ви тримаєте в руках.
Дядько Хем зауважив, що писати треба лише тоді, коли не можеш інакше. Це – коли виринає зсередини потужне бажання сісти за комп’ютер і в такт оцьому «клац-клац» пережити-перетравити, осмислити під час написання навколишню дійсність, упорядкувати себе і відродити, знайшовши в чорному мороці безодні світлу надію. Бо найважливіше завдання-фікшн – нести читачеві світло, яким просякнуто кожен аркуш цієї книги.
Дядько Хем зауважив, що писати треба лише тоді, коли не можеш інакше. Це – коли виринає зсередини потужне бажання сісти за комп’ютер і в такт оцьому «клац-клац» пережити-перетравити, осмислити під час написання навколишню дійсність, упорядкувати себе і відродити, знайшовши в чорному мороці безодні світлу надію. Бо найважливіше завдання-фікшн – нести читачеві світло, яким просякнуто кожен аркуш цієї книги.
Галина Горицька