…Ми зустрілися напередодні святкової церемонії літературного конкурсу «Коронація слова»: Вікторія брала участь в обговоренні цьогорічних романів-фіналістів. Каже, чекала цієї події цілий рік, бо дуже хотіла побувати «усередині» конкурсу, який вручив їй перепустку до омріяного письменницького кола.– «Коронація слова» – єдиний конкурс в Україні, що має резонанс і результат, – переконана переможниця 2011 року. – Тому дуже вболіваю за усіх фіналістів, чиї твори гідні перемоги.Центр Києва, сонце і ми – в якомусь дорогезному ресторанному «шатрі». Проте нам радісно, бо інтерв’ю вдається! Про Вікторію Гранецьку багато написано, її біографія відома, тож говоримо про несподіване й малознане, про те, що ця яскрава брюнетка, на вигляд стримана й тихоголоса, приховує у своїй тендітній середині цілий вир емоцій та ідей!«НІЧОГО ПОГАНОГО В НЕЦЕНЗУРНИХ СЛОВАХ НЕ БАЧУ»– Вікторіє, твої колеги-письменники відгукуються про тебе, як про надзвичайно скромну дівчину. Це тому так, що боїшся видатися іншою? Чи просто чогось боїшся? Адже скромність – це здебільшого скутість, чи я помиляюся?– Дуже приємно, якщо я справляю таке враження в особистому спілкуванні. Передусім це пов’язано з моїм вихованням. Взагалі-то я холерик за темпераментом, з домішками меланхоліка. Але батьки доклали максимум зусиль, аби я вміла поводитися на людях і не дивувала нікого епатажною поведінкою.– А що, бувало, хотілося?– Іноді хотілося. Але, розуміючи, що рідні та друзі читатимуть про мене, нічого такого, що могло б їх засмутити у моїй поведінці, говорити і робити не буду. Можливо, якби вони інакше ставилися до таких речей… Втім, досить того, що вони дають мені повну свободу у творчості. Але в колі найближчих людей я інша, і якби хтось із колег-письменників мене побачив, то, мабуть, був би дуже-дуже здивований.– Якось ти сказала, що Єва з роману «Мантра-омана» – це твоє альтер-его, себто твоя друга сутність. Чи дозволяєш собі висловлюватися нецензурно?– Не бачу нічого поганого в нецензурних словах. Це лишень окультурена форма агресії. Гадаю, кожна людина час від часу ними послуговується, навіть якщо соромиться в цьому зізнатися. Я навіть помітила: коли щось валиться з рук і кажеш «магічне» слово, стає набагато легше! Бо «виганяєш» власну негативну енергію. Добре розумію функцію цих слів, усвідомлюю, що вони з’явилися у нашому житті не випадково. Не наше покоління їх вигадало, навряд чи саме нам удасться їх позбутися… Звісно, це не означає, що треба вимахувати ними, як прапором, просто не слід створювати довкола них такого ажіотажу, робити з них «заборонений плід».Нині покійний мольфар Михайло Нечай свого часу оповідав, що нецензурних слів дуже боїться нечиста сила, але вживати їх потрібно лише тоді, коли стовідсотково певен, що перед тобою – представник нечистої сили. (Сміється, – Авт.) Особисто мене більше дратують слова-паразити, іншомовні слівця, сумнівні дотепи. Вони набагато більше засмічують мовлення, роблять його негарним, кострубатим.– А що тебе дратує у побуті, в характерах людей?– Це залежить від настрою. У побуті дратує, коли немає гарячої води, вимикають світло, чи нічний гуркіт не дає зосередитись або заснути (мешкаю в центрі міста). А в людях насторожує самовпевненість, зарозумілість, пихатість, коли хтось вважає себе кращим за інших, а свої міркування – істиною в останній інстанції. Я люблю людей відкритих до всього нового, які здатні сприймати нове і пропускати через себе, а не одразу заперечувати, відкидати. В чоловіках ціную мужність, внутрішнє благородство. В жінках – розум у поєднанні з красою.«МАНТРУ-ОМАНУ» ПОЧАЛА ПИСАТИ В РОСІЙСЬКОМОВНІЙ ОДЕСІ– А чому колись ти обрала психологічний факультет?– Коли закінчувала педучилище, отримала диплом з відзнакою. Тож мала можливість вступити «на бюджет» у педагогічні університети в Умані або Вінниці. Варто було вступати до Уманського на філфак, я про це дуже мріяла. Але батьки переконали залишитися у Вінниці, вважали, що психологія – це щось нове, перспективне… І от три роки я вивчала цю науку, про що не жалкую. Щоправда, швидко втратила до неї інтерес як до фаху. Не знаю, чому так сталося: можливо, це пов’язано з викладачами, а, може, просто очікувала чогось іншого від психологічних дисциплін… Нині теоретичними знаннями володію, але психологом працювати бажання не виникає.– Судячи з твоєї біографії, після вишу ти працювала офіціанткою…– Ні. Офіціанткою я підробляла влітку, між другим та третім курсом, бо навчалася на стаціонарі і не хотіла сидіти у батьків на шиї. Не бачу нічого поганого в тому, щоб працювати фізично.– Згодом ти переїхала до Одеси. Скажи, як так сталося, що саме це місто, з твоїх слів, породило любов до української мови?– Я втрапила до цілковито російськомовного середовища. Щоправда, російська у мене добра, без суржика та акценту, нею мені іноді легше висловитися, ніж українською. Є коло людей, де спілкуюся саме російською, як от на роботі. Але вдома розмовляю українською. В Одесі ж російська лунала звідусіль і тоді я забувала, що десь в цій країні ще існує українська.Пригнічували надписи у маршрутках: «Я говорю по-русски!» Складалося враження, наче ту мову у них хтось відбирає… А відбирали саме українську. Це пішло всупереч моїм переконанням і я почала розмовляти українською, відтак наважилася на переїзд додому. Щоправда, саме в Одесі почала писати роман «Мантра-омана», і навіть не сумнівалася, що він буде українським.«БУЛА ГОТОВА ДО КРИТИКИ…»– Перше місце на «Коронації слова» стало для тебе «неймовірним сюрпризом». Минає рік після нагородження… Як ти сама оцінюєш свою перемогу? Чи не переоцінило журі твій талант?– Можливо, переоцінило, можливо, дало «аванс». Я не знаю, мене на тому обговоренні не було, хоча відомо, що судді прийняли це рішення не одноголосно. Але мені приємно, що більшість вподобала саме мій твір. Особливо імпонує, що на моєму боці виявились видавці. Бо коли хтось просто говорить, то видавці свої слова ще й підтверджують діями: публікують книжки.– А як почуваєшся, коли чуєш негативні відгуки про роман?– Мій роман не розрахований на те, аби подобатися всім. Насправді я чекала ще більше негативних відгуків, адже свого часу читала про інших українських письменників, цікавилася відгуками на їхні книжки і була дуже здивована, коли зустрічала агресію й негатив стосовно таких відомих і талановитих людей, як Оксана Забужко, Марія Матіос, Василь Шкляр… Але це наша реальність, без цього не обійтися. Сподіваюся, мій другий роман теж отримає пристойну порцію непристойних відгуків. Я готова до різноманітної критики і ставлюся до неї саме так, як це визначила в одному зі своїх перших інтерв’ю – з гумором, розумінням та вдячністю. Критика – це увага, стовідсотковий показник успіху. Якщо її не стане, може видатись, що люди перестали цікавитися літературою.– Вікторіє, ти багато подорожувала Україною протягом року. Хто твої читачі? Що отримуєш від зустрічей із ними?– Читачі дають натхнення писати далі. Коли ставлять цікаві запитання, на які шукаєш відповіді, чи навіть не знаходиш, є стимул розвиватися. Мені цікаво бачити людей, які приходять до книгарні по навчальну чи документальну літературу, аж раптом бачать презентацію автора художнього твору, заслуховуються, залишаються, беруть книжку й просять автограф. Гадаю, саме «своїх» читачів я ще не зустріла: ми поки знайомимося, придивляємося одне до одного. Але тих, хто вподобав мою першу книжку, мені важливо не розчарувати другою. За цих людей варто боротися. Тому старатимусь, аби другий роман був чимось схожим на перший, і водночас кардинально відрізнявся.ПІСЛЯ ТИЖНЕВОГО БЕЗСОННЯ ПОЧУВАЛАСЯ 90-ЛІТНЬОЮ СТАРОЮ…– Вікторіє, дуже здивувало те, що пишучи «Мантру-оману», ти не спала майже тиждень, аби побувати «в шкурі» своєї героїні. Про другий роман ти розповіла таке: «історія від імені чоловіка» та «я дивитимуся на читачів очима серійного маніяка-убивці». Звідки такий досвід?– Власне, досвіду нема, на щастя. Саме тому мене зацікавила ця тема. Наразі вивчаю психологію серійних убивць. Мені цікаво, що людину спонукає до цього, чи можна це вилікувати? Особисто я не можу зрозуміти мотивів садистів-серійників, ніколи б не змогла вбити людину, але наважилась написати про це роман. До слова, я казала, що роман невдовзі вийде у світ, та все ж вирішила не поспішати: тема не відпускає. Тому читачі побачать його не у вересні, як обіцяла, а, ймовірно, пізніше, наприкінці року… Щодо експериментів, то багато незвичного зробила й задля цієї книжки, але про це зможу говорити, лише коли вона вийде друком. Нині не рекомендую повторювати мої експерименти, бо після тривалого безсоння можна заробити стійкий дефіцит сну. Скільки б не спала, завжди хочеться ще. Ночами більше не працюю. Адже так само, як і Єва, я замкнулася в квартирі, не виходила, намагалася чимось себе розважати, писала роман. А після цього мене охопило моральне і фізичне спустошення, відчула себе 90-літньою старою…– Цього разу для того, щоб усамітнитися задля написання роману, ти винайняла квартиру у центрі Вінниці…– Так, у цій квартирі неймовірна творча аура, нічого не заважає роботі. Будинок дуже старий, зведений архітектором Артиновим на початку минулого століття. Мені подобається жити окремо, я дуже ціную свій особистий простір. А ще, як на мене, тут є привиди, бо кіт постійно на когось шипить і озирається. Я ж нікого не бачу.Насправді річ не в помешканні, а в силі волі та бажанні працювати.– З француженкою Євою Грін. Вона – моя улюблениця! Ця її особлива манера говорити, рухатися, рідкісна незвична краса… Не знаю, чому, але дуже хочу бути схожою на неї. Розумію, ми різні, проте маємо й дещо спільне: приміром, вона білявка, яка фарбується у брюнетку, так само, як і я. Запитала б у неї, в чому почерпає натхнення, як відшукала себе, свою справу… Словом, маючи нагоду, зробила б з нею велике інтерв’ю.– А за кого б із кіноакторів ти би вийшла заміж?– Я надто доросла, аби мріяти про заміжжя з кінозіркою чи персоною з шоу-бізнесу. Це справа тінейджерів. Кілька років тому зустрічалася з доволі відомим одеським музикантом, тож на чоловіків-«зірок» відтоді маю алергію. Якщо ж говорити суто про зовнішність, то мене зачаровують не такі мужчини, як Бред Пітт чи Джонні Депп, а, приміром, Біллі Зейн, що зіграв нареченого головної героїні у любовному трикутнику «Титаніка», Вентворт Міллер, який знімався в американському серіалі «Втеча з в’язниці». Дуже цікавим видається й наш український актор Дмитро Лінартович, гадаю, такого сильного і талановитого в емоційній грі артиста немає і серед російських зірок!– А за кого ніколи б не вийшла: така собі підказка для залицяльників?– За Аль Пачіно. Хоча більшість моїх подруг його обожнює.Спілкувалася Жанна КуяваДжерело: Друг читача.
Вікторія Гранецька: «Вивчаю психологію серійних убивць».
Категорія: «Новини»
Дата: 11 Червня 2012 (Понеділок)
Час: 14:32
Рейтинг: 0.0
Матеріал додав: pole_55
Кількість переглядів: 1611
Дата: 11 Червня 2012 (Понеділок)
Час: 14:32
Рейтинг: 0.0
Матеріал додав: pole_55
Кількість переглядів: 1611
