Пропонуємо розмову поетеси та журналістки Ірини Брунди з поетом Ігорем Павлюком.– Ви вірите в Дива? Що для Вас – диво?– Диво, чудо – для мене – все: народження нас усіх, травини, тварини, пульсуючого, живого, пронизливий мікро- та макро безмір Всесвіту, щемливе кохання, сльоза щастя… кольори, запахи, звуки, доторки цьогосвіту і тайна світу Того... Тому в Диво я вірю. Див же, який «кричить на верху дерева» у «Слові о полку Ігоревім», – демонічний персонаж східнослов’янської міфології. В нього, як і в казку, доводиться вірити також.– Один із Ваших сучасників зауважив: «…ми профільтровуємо світ крізьсебе». Що з оточуючого впливає на Вашу творчість найбільше?– Ага... «Коли б ви знали, з якого сміття ростуть вірші!». Впливає потрясіння. А воно може бути від росинки у призахідному Сонці, може бути від доторку Жінки, може від музики... тих же кольорів і звуків. Це – позитивне. А нервує мене релігійний крикливий фанатизм, лицемірство. Це також стає матеріалом для творчості, яка насамперед – передчуття.– За ярличок «дуже творча особистість» іноді люди ховають не зовсім творчі, іноді відверто негативні риси. Чи це правильно та виправдано?– Знаю таких і таке. Можу про це роман написати, оскільки вже у мистецькому середовищі десь 25 років існую. Але ж я не суддя, а свідок на цьому святі життя. Нехай кожен живе, як собі хоче, аби іншим не заважав, мені у тому ж числі. Не будемо перебирати на себе місію Всевишньогоі такої відносно абсолютної субстанції як Час, який розставить гріхи, гроші, заслуги наші перед Світлом і нащадками...– Талант передається генетично?– Так. Десь на 70 відсотків. Але необов’язково із покоління в покоління. Як правило, через покоління:біологічно-духовний закон Менделя. А може й через сім поколінь і більше... 30 відсотків – це доля, яка діє через Боже провидіння, яке ми називаємо випадком.– Ви – лауреат багатьох премій та власник числених звань. Що для Вас– велич?– Ритуал. Гра. Захист від злих духів. Гарний одяг, за яким, як відомо лише зустрічають... Місячне світло, яке світить, та негріє. Тому справжня слава для поета завжди посмертна.– Яку наступну творчу висоту мрієте «взяти», і чи є межа такому рухові?– Межі нема. Ні в координатах внутрішнього світу, ні в паралелях та меридіанах світу зовнішнього. Герой мого роману«Мезозой» Андрій Наюк написав книжку віршів під назвою «Розірваний горизонт»...Хочу, як і він, щоби мене знали і читали, щоби мені вірили, любили у цілому світі... Тому прагну горизонт, як і всякий кордон, розірвати у бажанні знову стати самим собою – тобто світлом.– Політик і поет в одному – це можливо?– Можливо і груші на вишні вирощувати. Але як будь який гібрид – це погано. Бо це порушує мільярднолітні фізично-духовні закони Універсуму, а не продовжує-удосконалює їх. Христос (як найбільший Поет людства) про це найкраще сказав: «Віддайте Богові боже, а кесарю кесареве».Тому всі ігри, битви, ігри-битви у політику і з політиками для всіх великих Поетів (із Христом насамперед, – це просто модель стосунків Митця і політичної влади:дивись мою монографію «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз») усіх часів і народів погано закінчувались: згадаймо ще Овідія, Байрона, ФедерікоГарсіа Лорку, наших Тараса Шевченка, Василя Стуса...– На носі день грамонтності. Хто для вас – грамотна людина? І чогобракує сучасним ЗМІ та медіа в цьому плані? А чого – людям?– Ох ці дні грамотності, здоров’я,незалежності... Нібито всі інші дні року можуть бути безграмотні!.. Ненавиджу офіційщину. Моя прабабуся не вміла писати і читати, але була грамотна, знала і вміла геніально розповісти безліч казок, прислів’в, приказок, бувальщин, бо ж, як відомо, мудрість, гармонійсть-грамотність дає Книга під назвою Життя, яке у неї, уродженки наших королівських холмських земель, може бути прототипне до роману «Століття Ганни», як оце «Століття Якова» у письменника з моєї батьківщинної Волині Володимира Лиса... ЗМІ, як окремій людині, зокрема журналісту – медіуму, старшому братові письменника – для щастя бракує лише наполегливого усвідомлення того, що ми щасливі. Далі – читай і старайся виконувати десять заповідей: і ніяких більше законів тобі не треба. Чим більше законів, тим менше їх дотримуються!– Ви є прихильником реклами та піару в літературі? Чи таким чином підкріплена література не становить уже справжньої духовної цінності?– Духовне і на базарі духовне, а базарне ів церкві суєтно-меркантильне. Сонцю хмарка не страшна. Тут головне у крайнощі не вдаритись. Як і у шлюбних ігрищах, у самореалізації, самовираженні кожна жива істота свідомо, підсвідомо чи надсвідомо хоче, щоби її помітили унайкращому вигляді (як перед стволом чи об’єктивом) і взяли на/у руки, приютили, полюбили, обігріли... Апостоли, скажімо, і християнство пропагувалина Землі дуже активно, за що, як ми знаємо, часто жорстко-жорстоко розплачувалися. Справжній літератор – він же дитина: наївна, хвальковита, ласкава, вредна, ревнива, жорстока і світло-мила одночасно. Тому все, що можна дітям, – можна і письменникам: «будьте як діти»...– Побувавши у багатьох країнах, Ви досі живете на Україні. Чим вартопишатися нині нашим співвітчизникам?– В Україні живу принципово. Адже батьківщину, як відомо, як у анекдоті повідається, не вибирають. Хоча дітям своїм не забороняю самим вирішувати свою долю. Вони вже трохи вчилися у США. Старша об’їздила за студентською візою всю Європу, ось недавно із Франції, Іспанії, Німеччини повернулася... Пишатися людина завжди знайде чим, якщо хоче: як п’яниця причину напитися. Я розділяю поняття батьківщини і поняття держави, оформивши це колись вербально у своєму вірші: «Мені хотілося пожить в моїй державі. Але ж держава батьківщини не додасть». Батьківщина – місце, де закопана пуповина наша – нічим не гірша за всі інші батьківщини нашої рідної і хворої планети, а от держава... у світі не дуже погордишся... Це відчутно зразу ж після перетину кордону у будь-якому напрямку. Хоча особистості у нас достойні світової слави є. Ми їх знаємо. Тому «Боже, дай мені душевний спокій, щоб прийняти те, що я змінити не можу, дай мені сили, щоб змінити те, що я можу, і мудрість відрізнити одне від іншого». Хочу прославити неньку-Україну як письменник. Це я можу...– Кілька слів про…– А). чоловічу й жіночу літературу – Ваша точка зору;– Відповім провокативно. По-чоловічому. Із зажмуреним правим... ні, лівим, оком... Жодної засновниці світової релігії серед жінок наразі нема. А творчість справжня – ця претензія на заснування релігії. Тому всі Жінки-письменниці для мене насамперед Музи, які всі коні – Пегаси...– Б). місце творчої людини між родиною та творчістю;– Кожен вирішує для себе сам. Причому не раз і назавжди. А мінімум кожен день заново. Нема рецептів. Це ж не кулінарія іне аптека. У тому то й цимус і оригінальність митця, образ, легенда, міф про якого складається із його біографії, фотографії і творів. Про своє сімейне життя із його драмами, трагікомедіями і просто комедіями можу цікаву книжку написати...– В). місце письменника в соціумі – він заробляє на хліб чи очікує підтримки/меценатства. Хто мав би утримувати поета/письменника?– Тут також нема однозначної відповіді. Комусь, як тому ж лорду Байрону чи графу Льву Толстому, пощастило народитися багатими– і питання матеріальні знято... Комусь жити в Радянському Союзі – і або сидіти в тюрмі, або ж отримувати добрячі гонорари і більше ніде не працювати. У наш час для своєї незалежності я вибрав науку, навіть докторську дисертацію із журналістики захистив. Наукова та викладацька робота дає мені нежирний, але чесний шматок насущного, і час для творчості... За що я вдячний долі.Джерело: Буквоїд
Ігор Павлюк: «Справжня творчість – це претензія на заснування релігії»
Категорія: «Новини»
Дата: 11 Жовтня 2011 (Вівторок)
Час: 13:41
Рейтинг: 5.0
Матеріал додав: pole_55
Кількість переглядів: 1260
Дата: 11 Жовтня 2011 (Вівторок)
Час: 13:41
Рейтинг: 5.0
Матеріал додав: pole_55
Кількість переглядів: 1260
