22 Січня 2020, 10:33 | Реєстрація | Вхід
/ Новини / Леонид Борозенцев. Тайное становится явным. - 5 Січня 2010

Леонид Борозенцев. Тайное становится явным.

Категорія: «Новини»
Дата: 05 Січня 2010 (Вівторок)
Час: 15:02
Рейтинг: 0.0
Матеріал додав: pole_55
Кількість переглядів: 1384



Людмила БОЙКО: "Канава – гарне місце для ліриків"


 - Деякий час я працював у «Родині» кіномеханіком, а в кінотеатрі «Росія» підробляв охоронцем,
- згадує поет Леонід Борозєнцев.  
- Бувало, сеанс ще не закінчився, а мені вже дзвонять із «Росії», 
 щоб приходив. В результаті який-небудь «Титанік» 
тривав у мене замість двох годин лише півтори...      

 

Досьє

Леонід Леонідович Борозєнцев

голова обласного осередку Конгресу літераторів України.

Дата народження: 4 березня 1971 року.


Сімейний стан: одружений,
дружина Оксана (40) – лікар-анестезіолог.

Хобі: поетичні змагання.

Улюблена музика: альтернативна.

Улюблені письменники: В. Пелевін, С. Соловйов.

Улюблений фільм: «Достучаться до небес».


 


Я – вінничанин у третьому поколінні.

Народився і виріс на Вишеньці, там же і зараз проживаю. Мама працювала інженером в автопарку, батько – у закритій установі. З батьком ми розсталися, коли мені було два роки, і заново познайомилися, коли мені вже виповнилося вісімнадцять. Дитиною я був хворобливою, і більше часу проводив удома, ніж в садочку.
Оскільки ріс я без батькового піклування, то й не було кому навчити мене суто по-чоловічому постояти за себе. Тому в школі на перших порах доводилося туго. Але у восьмому класі я потрапив на півроку в санаторій. Там не було ні мами, ні бабусі, і довелося мені самому обстоювати свої інтереси. Виявилося, що це не так уже й страшно і складно. Мені навіть сподобалося..


Двір у нас був тісний, а дітей багато.

Галас та метушня дітвори заважали мешканцям. На нас постійно гримали, із сусідніх дворів теж спроваджували. От ми з ровесниками і «пішли у підпілля». Просиджували у підвалах допізна: слухали «ворожі голоси», «не нашу» музику. Мама аж сварилася: «Тебе з того підвалу витягти неможливо!». Тоді я змінив тактику. Став приходити додому, як чемна дитина, о десятій вечора. А о дванадцятій тихенько вилазив на вулицю через вікно (жили ми на першому поверсі).

 

У школі я з першого дня чекав останнього дзвінка.

Першого вересня мама привела мене вперше до школи, а сама побігла на роботу. Закінчилась урочиста лінійка, дітей батьки порозводили по класах, а я залишився стояти. Якісь сердобольні батьки спробували мені допомогти, але мій 1-Г знайти не змогли. Цей клас тільки-но сформували, і навіть учителі не знали, де він знаходиться. Поки знайшли той клас, у мене і букет зів’яв, і настрій зіпсувався остаточно…

Після восьмого класу вирішив поступати в педагогічне училище. Але написав диктант на «двійку». У слові «фашистський» ухитрився зробити аж три помилки…


Напевно, це можна назвати феноменом вродженої безграмотності.

Поки вчимо правила – все ясно. Починаю писати – все вилітає з голови... Мабуть, саме через бажання перебороти цю ваду я і поступив потім на філфак.

Правда, з першої спроби це мені не вдалося. Тоді перевагу надавали сільським дітям та тим, у кого за плечима вже була служба в армії. Причому на службу в ті часи забирали прямо з інституту, коли вік підходив. От мені й сказали: «Іди спочатку відслужи, а то тобі там чобітьми по голові настукають, ти навчання кинеш, а в тебе вже гроші вкладені…»


Служити довелося недалеко – у славетному городі-герої Гайсині.

Хоча мене визнали придатним до нестройової служби, але потрапив у стройову частину, та ще й у війська центрального підпорядкування. Тобто пару разів на місяць до нас приїздив із перевіркою який-небудь генерал. Комбат наш був етнічним німцем, так що муштра була жорсткою. Траву, правда, не фарбували і листя до гілок не пришивали. Але колеса бойовій техніці гуталіном до блиску начищали… 

Кажуть, що коли порівнювати «дідівщину» й «уставщину», то з двох цих бід  перша все ж менша.

В армії попервах мене все вражало. В туалет там ідуть строєм і з піснею. Ну, строєм – нехай, але співати нащо? Якби вже після того, ще б так-сяк зрозуміло…

Потім стався випадок, після якого мене вже ніщо не могло здивувати.

Якось вранці прапорщик мені наказав: «Бери лопату та й ходімо, треба флагшток поправити, там з котушки тросик злетів». А флагшток мав висоту метрів вісім. Я здивувався: «Думаєте, я лопату докину і поцілю?» Прапорщик нагримав на мене і скомандував: «Викопати, покласти набік, полагодити і закопати знову. Часу в тебе – до обіду». А хрестовина, на якій тримався флагшток, була забетонована. Коли прапорщик в обід навідався, вся ця система стояла не ворухнувшись, а руки в мене були дощенту стерті. А він єхидно так каже: «Ти з лопатою акуратніше, а то он бачиш два кабелі – там напруга 380 вольт, зачепиш ненароком, то тільки держак і лишиться!».

Після цього я, мов сапер, розгрібав землю руками…

Під вечір покликав друзів, вони й допомогли упоратися з завданням.

А якось мені довелося цілу ніч просидіти над виготовленням плакату. На ранок чекали прибуття генерала, який дуже любив політичні гасла, а в нас якраз нічого на його смак не було. От мене, як місцевого художника, і посадили малювати плакат. Прислали й помічника – «діда» з санчастини. Той навів контури літер та й пішов спати. А я олійною фарбою ті контури замальовував. Фарба була густа, плакат – довжиною метрів п’ять, і я зрозумів, що до ранку не справлюся.

Тоді я бухнув у банку розчинника.

Справа зразу пішла веселіше. Але від випарів розчинника я настільки очманів, що, зробивши останній мазок, сів просто на палітру…
А тут уже з КПП дзвонять: несіть, мовляв, швидше, бо генерал уже тут! Побіг я чіпляти плаката на стіну. Після цього прапорщик відпустив мене поспати.


Розбудили мене прокльони і густий мат. Виявляється, замполіт вирішив похизуватися плакатом вволю. Щоб звернути генералову увагу, підвів його наче ненароком впритул до стіни з гаслом і довго там крутився. Генерал нарешті помітив моє творіння, повернувся до нього - і тут фарба потекла, та прямісінько на генеральські чоботи…   

Того року був якийсь особливий призов.

Гребли усіх підряд: кульгавих, підсліпуватих… В одного хлопця зір був мінус шість, а його заставляли в протигазі стріляти по рухомих мішенях. Він просив: «Ви хоч направляйте, в який бік стріляти, а то ж повбиваю всіх до бісового батька!»

Моя військова спеціальність називалася «кіно-радіомеханік-бібліотекар». Тому на Новий рік мені випало бути Дідом Морозом. Треба було привітати усіх дітей у дев’ятиповерховому будинку, де мешкали офіцери. Супроводжував мене прапорщик, але він до квартир не заходив. «Сто грамів» наливали у кожній оселі, а відмовляти старшому за званням було якось не з руки.

Останнім було помешкання інтенданта на дев’ятому поверсі.

Переставляти ноги самостійно я вже не міг, і прапорщик, матюкаючись і крекчучи, ледве допхав мене туди по сходах.

Та на цьому пригоди не закінчилися. Виявилося, що десь на дальніх хуторах проживає ще одна офіцерська сім’я, і їх дитинчаті теж обіцяли Діда Мороза. Поки ми туди доїхали, мене зовсім розвезло. Коли до хати ввалився геть захмелілий Дід Мороз, дитина з переляку шаснула під ліжко. Виманити її не вдалося ні цукерками, ні подарунком…


Був у нас один старшина – "діди" розповідали, за часів дідівщини полюбляв він усілякі вестерн-ефекти.

Солдата, який провинився, він викликав до себе у «каптьорку». Через хвилину звідти чувся глухий удар, і бідолашний вояка вилітав крізь стінку в сусіднє помешкання. Ту стіну пару разів на місяць регулярно ремонтували.


Після армії мене до інституту прийняли охоче. Хоча, наприклад, англійської мови я вже, звичайно, не пам’ятав. Я і свою рідну спочатку подумки фільтрував від звичних армійських виразів, перш ніж щось комусь сказати… Але, дивлячись на військову форму, в якій я прийшов на іспити, мені поставили з англійської «четвірку».


В інституті грав у КВН, був капітаном команди.

За перемогу в конкурсі мене преміювали поїздкою в Румунію. Звичайно, ми їхали не порожняком – набрали товару, адже це були часи «човникового» бізнесу. Майже все продали, а от мило не йшло. Підходять румуни, нюхають його навіщось і назад кладуть. Ми ніяк не могли збагнути, в чому справа. Про ароматизоване мило тоді у нас ніхто поняття не мав. Аж перед самим від’їздом хтось здогадався понюхати заокеанський аналог нашого товару…  Ну, одеколону різного у нас було чимало... З ним усе мило і за один день і розпродали.


П’ять років я їздив на практику в піонерські табори. 

Причому дітей мені давали найважчих.

Якось приїхала нова група учнів ПТУ. Покликали приймати їх, дивлюся: стоять чоловік п’ятдесят, дві третини - з цигарками в зубах. А їх майстри знаходяться поруч, але ніяких зауважень не роблять, ніби так і треба. Шестеро хлопців побриті наголо, наче щойно з зони. Всяке я бачив, але таке – вперше. Виявилося, що це вихованці дитбудинку, а оті шестеро тільки-но пройшли курс адаптації у психіатричній лікарні…

Мені й самому стало цікаво, чи зможу я з таким специфічним контингентом впоратися.

У таких випадках головне – погляд.

Якщо не зумів поглядом поставити на місце, то слів можна вже й не шукати, все одно не переконаєш.

Наступного ранку директор табору стояв біля туалетів і курив. Тут до нього підбіг хлопчак із дитбудинківських і попросив… сигарету. Педагог  каже: «Взагалі-то я директор табору». А хлопчисько йому: «Та байдуже, мені б сигаретку!» І, не отримавши цигарки, шмигнув у дівчачий туалет. Сердешний директор за голову схопився: не ломитися ж за ним, туди тільки що дівчата зайшли…

Потім виявилося, що то теж була дівчина.

Просто стрижка, одяг і повадки були в неї хлоп’ячими.

Найстаршій дівчині з цієї групи було 19 років. Зріст мала такий, що до її ліжка табурет приставляли – ноги не вміщалися.

Отакі вихованці трапились. Увесь табір, завмерши, чекав, коли ж ці діточки все рознесуть у друзки. Але коли на третій день вони чинно, парами пішли в їдальню, мені сказали: «Ну, ти просто крисолов із дудочкою…» А коли зміна закінчилася, прощаючись, плакали і діти, і я.

Коли закінчив університет, у школах російську вже майже не викладали.

У рідній школі для мене знайшлося дві години клубної роботи. Крім цього, я працював у «Родині» кіномеханіком, а в кінотеатрі «Росія» підробляв охоронцем. У «Росії» ночував у комірчині під сходами. А холод там був дикий. Щоб якось зігрітися, я клав на стільці лист ДСП, внизу ставив обігрівач. Сам лягав на ДСП і вкривався так, щоб ковдри звисали аж до підлоги – тоді тепло хоч трохи затримувалося.

Потім якийсь час займався бізнесом, але досить скоро дрібний бізнес був витіснений з ринку більш крупним.


Те, чого ми хочемо, обов’язково збувається!

Тому дуже важливо правильно формулювати свої бажання. Коли я був малим, мій сусід, дядько Ілля, працював у цеху, де випускали деталі до дитячих «конструкторів» - білі й оранжеві пластмасові «цеглинки». Дядько Ілля, часом приносив з роботи жменю цих детальок. Ми, хлопчаки, страшенно йому заздрили – це ж можна наносити їх стільки, що вистачить збудувати ціле місто!

Мабуть, краще було б заздрити комусь іншому. Бо зараз я працюю саме в цьому цеху… Правда, «конструкторів» там уже не роблять – перейшли на більш прозаїчні і практичні речі.


На першому курсі інституту я всерйоз захопився поезією. Олег Кадочніков тоді вів поетичний гурток «Современник», який потім став міським об’єднанням. Знайти хорошу літературу було важко, але він десь її діставав, привозив і твори молодих сучасних поетів.


В якийсь момент шестеро молодих авторів вирішили, що вони вже досить самостійні.

Так виникла поетична група «Лірики Трансценденту». Ми маємо свій маніфест, свого «штатного» теоретика та міфолога.


У шести містах України я входжу до оргкомітетів різних поетичних фестивалів. У Вінниці будемо відроджувати «Підкову Пегаса».


Є ідея при одній із бібліотек створити «Дім поета». Хотілося б вийти за рамки «квартирників», щоб поети могли збиратися і спілкуватися якомога частіше. До того ж у багатьох із нас накопичилося вдома багато різної літератури, нехай би люди мали змогу ознайомитися з нею. Але для цього потрібна оплачувана посада, щоб людина займалася цим офіційно.

Це у студентські часи наші «тили» були прикриті.

А зараз у багатьох є сім’ї, які треба утримувати. Так що на голому ентузіазмі тепер не виїдеш.

Хочеться звести старше покоління, яке має багатющий досвід, із молодим, якому цей досвід необхідний, щоб не «винаходити велосипед». Цій меті слугуватимуть перші «Трансцендентні читання» у селі Канава, які ми проведемо влітку. Цьому ж присвячений, зокрема, і конкурс «Малахітовий носоріг».

Не страшно, що на ньому перемагають часом не найкращі вірші. Там багато що залежить від подачі, а часом і просто від фарту. Але така перемога – аванс, який додає поетові віри у свої сили. Це – шанс для молодих.

http://vn.20minut.ua/news/165350

Людмила БОЙКО



3 коментарів

avatar
Лёня - он и в трансценденте Лёня smile
И хорошо, что такой. Универсальный солдат wink
avatar
Заметьте, биография одного из поколения загубленных 900-х, когда рушились державы и твердыни, а базар сожрал остов интеллигенции. И ни писка, ни ропота на судьбу! Восхищен мудростью и христианским смирением. Горжусь, что являюсь земляком и современником этого жизнестойкого художника и подвижника!
avatar
Леня, спасибо за творческую, и нерентабельную для потомком автобиографию самого не-потерянного Поэта из 900-ых...
Предлагаю всем, давайте будем чаще предлагать себе писать вот такие лирические СКРиЖАЛИ, ведь это нужно для нашего творческого времени.
Пусть читают их и пусть слушают их, нам всем интересно не только поэтическое творчество, ведь нас уже читают все писатели Украины в новой Интернет-газете, созданной читающими и творящими современный литературный процесс в Украине: http://www.litgazeta.com.ua/

Залишити коментар

avatar