Марґо Ґлянц (Марґо Ґлянц Шапіро, Margo Glantz Shapiro, нар. 1930) — мексиканська письменниця, громадська діячка, викладачка, науковиця. Народилася в сім'ї єврейських емігрантів з Одеси, які виїхали до Мексики у 1920-х. У родині культивувалися єврейські релігійні традиції, але Марґо отримала хорошу світську освіту. Вчилася в Національному автономному університеті в Мехіко, захистила дисертацію з мексиканської літератури в Сорбонні. Очолювала Ізраїльсько-Мексиканський інститут культури (до 1969). У 1983 р. стала директоркою найбільшої культурної інституції країни — Національного інституту красних мистецтв. У 1986–1988 роках була аташе з культури посольства Мексики у Великій Британії. Авторка понад 10 книг оповідань та спогадів, кількох десятків книг літературної критики та есеїстики.

Коли від натуги, з якою коні тягнуть мій віз, рвуться примарні струни, народжується голос. Скороминуща таємниця, що натягує своє ласо, й обережно веде мене стежкою, на яку я ступала безліч разів, аби мої уста розквітли або осквернилися. 

Ноти звучали в мені, вольтажуючи свою печаль. Протяжні ноти, чутливі до відлуння карбованих копит, звучні. Ритм, який стріляв своїм свинцем поміж чітких та одержимих тактів, ховаючи свій передсмертний хрип у широкому розтрубі сурми.

Голос і ноти звиваються й уриваються в монотонному співі, голос і струни жебонять свою елегію; голос і ноти пронизують мене своїм кривавими бризками. Ніжний і невідчепний звук, який супроводжує мене, галопуючи  моєю утробою; здиблений звук, який поширюється, доки не заполонить  мене, розійшовшись моїми артеріями й венами, окреслюючи мій контур.

Я — розлогий звук, який переходить в крик, я — лункий шепіт, надломлений голос, знеславлений псалом. Моя плинна плоть вливається в металевий отвір і тече вузьким синкопованим горлом.

Моє слово бʼє, як водоспад, що ломить камінь, пробиваючи мене в глибоких геологічних розламах. Сяйливі краплі звуку, зливаючись, стікають  по деревах, які тягнуть до мене своє сухе гілля, аби прошепотіти мені приглушеним відлунням мої власні дистильовані слова.

Резервуар звуку, який розширює свої підземні галереї, наповнюючи їх водою, яка висихає в пустелі. Пустеля нагорі, підземні води внизу, черстві слова, які зволожуються, лише пробившись через грубий мур, яким вони оточені. 

Я тихо заквилю, і з квиління проллється плач, як хліб, який зійшов із неба, і підземні води, які розтікаються в мені, підіймуться й переллються через край, удобрюючи моє пристановище, розгладжуючи сірі тріщини, які у ньому утворилися, і тисячоліттями лежали безборонно, під важким, немов удар сокири, словом, яке розколюючи, карбує мене в камені та гілці, в криниці та пустелі.

Залунала мелодія. Звук точиться із ніжної й простої флейти. Розлогий і різкий звук суголосних кени і флейти. Він звучав нескінченно, монотонно і губився вдалині — наче корабельний гудок, який щезає в похмурому надвечір’ї серед пелени туману над прадавньою європейською рікою. Нав’язливий звук, до того ж нечистий. Різкий звук, що його поглинав час.

Він знову звучав, повторювався: невпинний механізм, який запускався з усміхненою безцеремонністю. Я намагалася впіймати і втопити в моїх вухах його, сховати в м’які й лискучі мішечки, як ті, що виблискують на дні шафи, серед брусків мила, від яких йде важкий меланхолійний запах, серед панчіх старої кокотки і новочасних, серед срібних шпильок з бірюзою, серед коралів з різнокольорових намистин. Розгортала чорні панчохи і з насолодою розглядала їхні візерунки та мережива, але звук утікав, прослизаючи в подвійну доріжку, схожий на святого — святого, який загубив свій німб.

Я повторювала монотонну мелодію; старалася, аби мої вуха піймали тремтливі та розлогі ноти, різкі та ніжні такти, меланхолійні тони, удавану циркову радість. Мої вуха розкривалися у марній надмірності, у вільній безрозсудності, прагнучи стати священними чашами, аби зберегти той звук, який повторювався через рівні й незмінні інтервали і який у своєму жонглерському трюкові ніколи не давав мені облатки, а знову завдавав мені, піднесеній, відкритої рани. 

Я живу, слухаючи й забуваючи сумний поглинутий звук, підлаштовуючи своє життя до швидкоплинної з ним зустрічі на слух, нагромаджуючи і складаючи разом його звучні моменти — як фотографії в старому, побляклому і чудесному альбомі. Побляклому, бо він нам пропонує плаский образ, байдужий стереотип безперервного потоку і спокійного буття, який сочиться поміж сторінок, поміж круглих знаків, поміж чорних ліній, з силою вкарбованих в обдерту позолоту, призначену узагальнити наш образ і розбурхати нашу пам’ять.  

Я сиджу. Навколо мене чіткі речі. Життя ллється з тонкої голки, яка проходить доріжками платівки. З-під неї линуть запальні звуки труби. Труби із золотистого металу, труби, яка вкладена в мʼясисті вуста одержимого негра, яка сповнює мене жаром. Жаром, яким на мене дихає золотистий метал труби, що надимається в губах того, кого я не бачу, жаром, який накочується на мене запаморочливими хвилями. 

Приглушене світло, картини, велетенські квіти, відображення пишної рослинності, але відображення примарні, відображення з гофрованого паперу, урізане буйство. Лампа й телефон під нею, телефон, який мовчить. Спогад повертається, нависає й воскресає. Вібруючі звуки, що оживлюють мій смуток і спогад. 

Я далі сиджу, дивлюся, на застиглому обличчі рухаються очі, очі метелика, який летить у слід за звуком, очі, які вивчають предмети й відтворюють минуле, чуючи звук. 

Труба замовкає. Вступає фортепіано — конвульсивно, розсипаючись по нотах, на які тиснуть смагляві пальці. М’ясисті вуста, важко дихаючи, вітають мене з чорної заїждженої платівки. Я впиваюся його ніжним звуком; його реальність проникає в мене, і я відводжу погляд, не ворушачи повіками, здолавши очі, які прикипіли до іншого приймача звуку, зараз німого. Далі грає фортепіано, далі грає труба; я бачу послідовну зміну губ, рук, пальців, гортаней, з яких линуть дзвінкі звуки. Я дивлюся, далі сидячи серед речей. Серед приглушених ламп мої пальці відчувають м’якість плямистого килима; мої долоні — жорсткість вицвілого крісла; мої очі — хаос картин і марність спогаду, який спустошує мої руки та посилює звук.

Голоси, постійне шкрябання голки по платівці і безперервна тиша. Сама поміж безживних речей, на самоті з дзвінким голосом. Я досі там, реальна, сповнена обрисів та мовчазних речей. Силуетів, схожих на контур руки. Руки, яка стирає спогад і затушовує обрис, аби помістити його, мінливого, в голку, яка поволі свердлить мою тишу, доки я не скам’янію.

Прийшов уже час порахувати роки ворожнечі, піймати вітер, який бив нам в обличчя і трощив наші кості, випити жовч, яка витекла з нутра, розсіяти породжену нами темряву.

Горе тим, хто встановлює тиранію і сподівається слави! Горе тим, хто живе в темряві та стражданні! Так промовляв пророк, а ми, приголомшені, мовчали.

Стрепенулося серце, полилися сльози і вітер налетів на нас, аби позбавити розсудливості, пробудити легковажність і нас звільнити. Хоча ніколи не буде більшою пітьма і засліпленішим зір, ніж тоді, коли ми пробуватимемо самі серед землі.

Я навідаюся до себе і замкну ворожнечу у своєму пристановищі, як бурхливі води ховаються в річках; бо запанують прокляття і чвари, і все стане оманливим, бо розлиту гіркоту ніколи не зібрати, і тому що слова пророкуватимуть брехню, бо плід ворожнечі я споживаю, а плід життя від мене вислизає.

Бо ложе зі слонової кості холодне та біле; бо оселі вже не є для нас прихистком; бо час насильства слугує нам розрадою, бо лихі часи з їх голодними роками наблизилися невблаганно; бо вино згіркне; бо вітер здійме пісок, який засипле нам очі; бо ми залишимось самі в маєтку, який збудували, самі з добірним збіжжям, самі зі сонцем, самі, самі, самі — як град, який щезає поміж травами.

Переклали Вероніка Дзямка, Карина Янчева та Олеся Дацко.

Переклад здійснений під кураторством Галини Грабовської в межах Академії перекладу та міжкультурної комунікації, що відбулася у 2024 році в Українському католицькому університеті.