Дімас Причислий (нар. 1992 в Кіровограді) — сучасний іспанський письменник українського походження. Закінчив іспанську філологію в Університеті Саламанки та магістерський курс творчого письма в Мадридському університеті Комплутенсе.  Пише поезію та прозу, переважно зосереджену на темах ідентичності, маргінальності та гомоеротизму. Був лавреатом премії Logroño Fiction Prize для молодих письменників за книгу оповідань під назвою «Три в ряд».

— Що найбільше? — втомлено запитала вона, витираючи цівку слини, що впала на її майже повністю розстібнуту блузку. 

— Так. Що тобі найбільше подобалося робити в юності?

— Краще я не відповідатиму, — сміється вона.

— Я не це маю на увазі. 

— А я саме це. А що ти в біса маєш на увазі? — вона дещо роздратована. 

— Люба моя, не завжди ж було так, як останні кілька років. 

— Hi, дорогенька, ні. Так, як останніми роками, — ні. Раніше було чудово. 

— А що ти робила зазвичай? — запитала медсестра, всміхаючись. 

— Ну, ходила в парк, на конячки. Ми, Патена та Лолі ходили в Бодеґа Аполо. Я купувала солодощі та квіти на Рамблі. Прибирала в хаті. Лаяла дівчат. Які ж вони всі свині!

— То як, ти сумуєш?

— За ним?

— А це ти про кого?

— Навіщо питаєш, якщо не знаєш, — вона ще більш роздратована. — Відколи вони про нас дізналися, то переслідували нас. Це були ті заздрісні шльондри з Кафе Нуево. Стільки ночей у казармах, ляпасів. Потім він поїхав до Аргентини. 

— Ви співали разом? 

— Ні, не разом. Він співав. Коханий, мій кришталевий цвіт, / коханий, тобі дарую світ, / коханий, сонце, небо, море, вітер, це ти, це ти, — співає вона ламким голосом.

— Сьогодні Луїза не може прийти. 

— От бляха! Вона завжди була шльондро, — вона втомлено намагається застібнути блузку. Марно. 

— Та вона прийде завтра, люба, не переймайся.

— Ось хто одного дня прийде, то це Педріто. 

— Але ж хіба ти не казала, що він поїхав до Аргентини?

— Так, і він помер давно, але одного дня повернеться. Він приїде, і ми підемо разом у той бар, «Канґрехо Фламенко», як тієї ночі, коли я прийшов голий.

Він припаркував свою машину неподалік від фунікулера на Тібідабо.

Це був світло-блакитний «Бель Ейр», один із перших. Із чорним салоном і здоровезним передком. Це був кабріолет із крильцями позаду. Коли ти сідаєш у нього, він стогне, але не жаліється. Багато галасу з нічого. Один із багатьох. Таких багато.

Цікавий барчук, іноземець. Міґель йому, мабуть, не подобався, він його лише хапав за пасма і відхаркував незв’язні фрази дивною мовою. Та ще рясно пітнів. Коли він кінчив, то фиркнув, немов двигун, що не заводиться, потім потягнувся за штани і за тонку, шовкову сорочку Міґеля. Він скрутив одяг у клубок і кинув його в отвір перед пасажирським сидінням. Ляпас. Ще ляпас. І ще один. Він наблизив своє розпашіле обличчя до великого, з тонкими губами рота Міґеля. Невдала спроба спокушування. Дивними словами і жестами іноземець сказав йому вийти з машини та стати навколішки на гравій на узбіччі. Міґель підкорився, зваблений екзотичним акцентом. Він мало з ким бував, але це було не найдивнішим з усього, про що його просили. Той сказав зачекати хвилинку. Міґель обернувся, щоб подивитися на квадратне сяюче сплетіння безмежної Барселони. Його серце билося, і він відчув холод між ногами, подумав, що оце все, мабуть, є найближчим до свободи. Із салону машини почувся якийсь звук. Міґель повернувся вчасно, щоб не потрапити під колеса «Бель Ейр». Відчуття ейфорії розсіялось, як і холод. На зміну прийшли лють і хмара пилу вдалині.

На ньому були лише шкарпетки. Цей сучий син вже міг би викинути його черевики у вікно, пожалівся він. Навіть якщо вони доброго слова не варті. Вони були діряві, дешеві, сказав він собі сумно. Але це були його єдині черевики. Він подумав про те, що сказала б йому мама, а ще про брехню, яку він, як завжди, буде розповідати батькові. Адже вона намагалася захистити сина, чого б це їй не коштувало, навіть коли тріска в томаті зависала на стіні, а глиняний посуд розлітався разом із вікнами. Міґель подумав, що треба вкрасти щось з одягу. Погода була ідеальною, але складно було знайти двір, де жила б якась забудькувата жіночка. Жителі з Сарріа були обережними, обачними і боязкими щодо ночі. Вони не залишали на милість темряви штани своїх чоловіків, не кажучи вже про сорочки. Міґель знав, що це було священним. Але з самого початку він знав, що найважче буде знайти пару взуття. Він подивився на свою трохи м’яку худорлявість, на свою дещо приховану в’ялість, і був вдячний, що цей сучий син не завдав собі клопоту зняти з нього шкарпетки. Він вийшов із безлюддя і з люттю сплюнув, проходячи повз церкву Санта-Марія-де-Вальдонзелла. «Краще б ти сама залишилась, коза драна», — сказав він до церкви і пішов по Авеніда-дель-Тібідабо, дякуючи Марії де ля О за те, що тут немає машин, і благаючи бідолашну Ліріо покласти перед ним мотузку з штанами. 

Міґель відчув рев машини на крутому повороті дороги. Вже пізно, подумав він і завмер. Він молився, щоб це була не поліцейська машина, але, на щастя, ті лише посигналили, щоб повідомити про свою сплюндровану мораль, а їхні крики поглинула дорога. Міґель зітхнув полегшено. Він уже почав впадати у відчай, коли вийшов на Пасео де ла Бонанова, де вже було більше руху, людей, ліхтарів. На іншому боці вулиці стояв будинок із прочиненими дверима, двома стільцями біля входу, танцюючим усередині світлом і віддаленими голосами. Без зайвих роздумів Міґель увійшов до будинку і опинився в крихітному передпокої, де на стінах висіли зображення святих, прикріплені кнопками до стіни. Вибіг нагору сходами. В глибині він побачив кілька розвішених простирадл, підбіг, пірнув у пошуках якогось одягу, але марно. Нічого, окрім згорбленого силуету, що, повернувшись спиною, сидів на виступі карниза і періодично випускав клубки диму. Мігель відступив, але збагнув, що його вже викрито. Він прикрився куточком простирадла. Силует повернувся і недопалок освітив чорні агресивні очі.

— Якого хріна… — почав говорити він, але раптово перебив себе: — А ти часом не син Брау? — здивовано запитав чоловік, підводячись.

— Так, завагався Міґель, а силует не його очах перетворився на мускулясте тіло, затиснуте у футболку без рукавів та коричневі штани. Він мав би бути принаймні на голову вищим.

— Що ти тут робиш? Чому ти голий у моєму...?

— Мене пограбували.

— Тебе?

— Так, якісь типи, що їхали на «Бель Ейр».

— Таких тут небагато зустрінеш, до того ж таких, щоб ними злодії керували. Вони забрали те, що хотіли?

— А ти як думаєш?

— Та вже бачу, — відповів чоловік і спритним жестом спочатку зняв з себе футболку, яку кинув під ноги юнакові, потім вийняв потрісканий ремінь, ніби оголюючи шаблю, розстебнув штани і кинув їх зверху на сорочку. 

— А це на наступний раз, — сказав він і ляснув гумкою своїх картатих трусів.

Міґель не одразу впізнав цього чоловіка, аж врешті зрозумів, що це син друга його батька, який працював у механічній майстерні трохи далі, на тій самій Пасео де ла Бонанова. Він знав Міґеля ще з тих часів, коли той дитиною виконував доручення батька у своєму районі. Міґель не мав наміру повертатися додому, навіть поспати. На сьогодні вже досить, аби ще слухати крики батька, а ще йому треба було роздобути взуття. Він вирішив піти до «Канґрехо Фламенко».

Це була справжня таверна з дешевими напоями, повна знаменитостей, дещо непритомних молодих хлопців та фламенканками в забутті. Швейцари Міґеля вже знали, і незважаючи на подив групи панянок, коли ті побачили, що він увійшов без черевиків і в почорнілих дірявих шкарпетках, його пропустили. Невдовзі він побачився з Хуліо та Бананом. Ті розповіли йому, що Тіті вештається десь там у супроводі Педріто Багатія, який щойно виступив. Міґель з ром-колою в руці, якою його пригостив Банан, придивлявся до кожного в цьому закладі, аж поки не помітив співака. Він підійшов до нього і представився, а той не міг не звернути уваги на його подерті шкарпетки. Коли Міґель відповів, що пройшов босоніж від самого Тібідабо, щоб побачити його, Педріто перехрестився і сказав: «Я ж не Моренета». Тієї ж ночі Міґель зайшов до брудної кімнати, яку вони називали «гримеркою», а вийшов звідти в лакових туфлях, і йому боліло; і серце його було таким же скаліченим, як і ноги.

 

— Гаряче.

Не переймайся, зараз я зроблю тобі холодніше.

Вона крижана.

А тепер?

Так само.

Ти вже кілька днів не хочеш митися.

А я й не пахну! Ти за своє життя навіть «Шанель» ніколи не бачила...

— Є речі, які парфуми не здатні приховати.

Кармен вважала за краще промовчати. Вона й сама помітила, що пахне погано, але їй вже було байдуже. Що її хвилювало, то це нижня губа — з кожним днем вона звисала все більше. Однак цицьки були там, де треба. Ла Тонья, якою б лярвою вона не була, добре попрацювала, подумала Кармен. Вона не хотіла митися, бо їй вселяло жах, що медсестра побачить її голою. Вона була унікальною, вона була штучкою на показ. Щось наче ті кентаври на китайських вазах, що стояли у вітальні під афішею Кармен Амайї. Вона була Міґелем і Кармен порівну. Вона була Кармен — тією забороненою частиною. Щоправда, у світі є багато заборонених речей, речей, яких не слід робити, казала вона собі. Але вона їх робила, усі. Вона змусила й Міґеля їх робити. Мігель дав їй тіло, вона дала йому груди і крила. Але тепер Міґель скаржився, скаржився з глибини власних очей по той бік дзеркала. Він докоряв їй за Педріто, за Карлоса, за Хосе і навіть за старого Хоакіна. А за Франсіско — ні, бо він був винен у всьому, ще та козлина. Це все через нього.

Вони з Франсіско познайомилися після виступу в Копакабані. Цей номер був імітацією Антоніо Амайо з його піснею «Моє приватне життя». Коли він спустився, вже переодягнений, і пішов до бару, щоб випити ром-коли, там був він. Високий, лисуватий і з татуюванням на плечі, зуби — чорні, до того ж не всі. Він простягнув йому сигарету. Того вечора вони поїхали на вулицю Сан Рамон і піднялися в помешкання. У ті роки вже не треба було ховатися, треба було лише бути обережним, щоб п’яниці по сусідству не побили тебе за те, що ти відповідаєш на їхні образи. В’язниця вже відійшла в минуле, єдиною в'язницею була та, яку кожен носив у собі. Закон про безхатьків і злочинців усе ще був чинним, але лише як сувенір на згадку про диктатуру, все більш трухляву. Франсіско був людиною минулого, справжній чоловік. Так казав Міґель.

Він нещодавно розлучився з дружиною і мав сина, про якого нічого не знав. Він не любив про це говорити. Вони добре провели час, вийшли випити, він поїхав забрати його з чергового кафе, а потім вони поїхали на вулицю Сан-Рамон, 6. Займалися сексом. Спочатку стосунки складалися непогано, Міґель був збуджений. Але Франциско не міг не помічати трансвеститів, які заповнювали вулиці вночі, і просив Міґеля не переодягатися після виступів, бо одяг робить його більш жіночним, без нього вони занадто схожі. Ла Тонья жила за кілька кварталів від будинку Міґеля. Вона була відомою серед транссексуалів того часу. Про наслідки процедури було відомо небагато. Говорили, що це було рішення кожної людини. Це залежало від того, як багато ти зробив. Міґель детально спланував свою смерть, Кармен виривалася, щоб піти. Франциско погрожував піти. Це було не боляче, потрібно було лише кілька тюбиків промислового силікону і менший тюбик суперклею для шрамів. Звикнути до використання і поводження з цією новою частиною тіла було важче, ніж подолати біль. Коли процес почався, вона побачила, що результат не такий вже й поганий. Далі були стегна, які Тонья розробляла з меншим успіхом. З губами довелося почекати ще рік, а відповідальним за них був стоматолог, який оперував підпільно, за великі гроші — стільки коштувала повторна операція.

Лише через три місяці Франциско зрозумів, що це — все ще не те, чого він шукав. Він пішов зі знайомою Кармен, яка часто відвідувала «Бодеґа Аполо». Її теж звали Кармен, і вона мала набагато менші груди, ніж у нього, губи, схожі на колоту рану, і світле волосся, що починало сивіти. Кармен потай заплакала. Вона щоночі співала «La bien pagá» і «La otra», доки клієнти не почали освистувати її. Роботи стало менше, а успіх, як і Франциско, зник. Єдиним виходом була вулиця. Любов — це лайно, казали вони, єдине, що має значення — це те, що у тебе в кишені.

— Мені потрібні сережки з коралами, золоті.

— Пам’ятаєш, де ти їх залишила? — спитала її сестра Луїза, підводячи очі від журналу. А Шприц знає? Чому ти не зателефонуєш йому, щоб він їх тобі приніс?

— Ти ідіотка, дівчинко. Презирство змішалося зі страхом.

— Хіба ви не були добрими подругами? — Луїза підняла очі від журналу.

— Він продасть їх, перш ніж переступить поріг. Ти схожа на дурепу, блін!

— Хочеш, щоб я пішла?

— Їх тут немає.

— О...! — здивовано видихнула Луїза.

— Піди до Амелії, вони в неї.

— Чудова ідея — залишати свої коштовності в домі справжніх друзів, чи не так, Міґелю? — насмішкувато сказала сестра.

— Перепрошую... Кармен, — поправила інша. — Так, якби не це, вони опинилися б у ломбарді або на смітнику, як і решта речей.

Луїза зателефонувала їй, щойно дізналася про це, бо тоді вона теж була в лікарні через емболію, яка врятувала її від в'язниці, але не від штрафу. Те, що допомогло їй вибратися з вулиці, через тридцять років ледь не повернуло її до в’язниці. Її звинуватили в тому, що вона перетворила свій будинок на бордель, де приймала повій, а також у підтримці сутенерства в цьому районі. Понад сотню людей було заарештовано, вона була єдиною, кого звільнили. Влада повідомила їй, що квартира буде конфіскована і її потрібно звільнити якнайшвидше. Але Кармен не могла собі уявити — а саме про це розповіла їй по телефону того ранку її сестра Луїза, — що фотографії її речей на смітнику показали в одній телевізійній програмі. Вони продали все, що можна було продати, перерили комоди і шухляди, викрутили лампочки, відкрутили дверні ручки і заклали ті кілька цінних речей, які ще залишилися в їхньому будинку. Те, що не коштувало грошей, те, що було найціннішим для Кармен, опинилося на смітнику через дорогу. Кармен проклинала Марґу, дівчину, якій довіряла найбільше. Вона була їй як донька, в найгірші часи лише Кармен витягала її з біди, давала їжу і притулок. Костюми з концертів, афіші та плакати з автографами, платівки в рамках, вініли, трофеї, фраки, віяла, взуття... Все лежало на вулиці, потрощене.

— Це Шприц, — Луїза простягла мобільний телефон. 

— Так, — знервовано сказала Кармен, боячись, що крихітний пристрій вислизне з-під її зазубрених нігтів. — Ні, ні, тут усе гаразд... Святий, звісно, і Маркос? Так, але що ти хочеш, щоб я зробила? З Маркосом усе гаразд?... Тепер у мене нічого немає, тільки пенсія, але вона не прийде... Зачекай, я вийду... Чорт забирай, Шприце, почекай, доки я виберуся з цієї діри! — вигукнув він таким авторитарним тоном, що навіть Луїза здивувалася. — Ну, звичайно, я тобі його дам... І ш... Я бачив і гірші речі... Тому я і є власником цього будинку... І не погрожуй мені, я стара жінка! — вона помовчала кілька хвилин. — Передавай вітання Маркосу... Поцілуй Маркоса, Шприце...

— Що? Гадаю, він хоче грошей.

— Каже, що п’ятдесяти євро йому навіть на сигарети не вистачить.

— Але ж ти завжди йому стільки платив.

— Я так і кажу... А тепер він каже, що не може собі цього дозволити.

— Дивно, правда? Дивно, що саме тоді, коли він не йде до каси, він їх не отримує.

Маркос був старшим сином Шприца. Вони познайомилися однієї ночі в барі, коли обоє жахливо почувалися. Він не мав грошей. Кармен дала йому гроші, і він подякував їй. Вона відповіла, що не робить послуг, що це інші роблять послуги для неї. Він одразу все збагнув.

— Скільки послуг я можу зробити тобі? — запитав він, усміхаючись. 

— Кілька за ніч, відповіла Кармен. 

Тієї ночі він зробив їй три.

Через два тижні після того, як Маркос оселився в будиночку Кармен, хтось загупав у двері з надзвичайною силою. 

— Хто ви? — запитала Кармен. 

— Я прийшов забрати свого сина, — відповів Шприц. 

— Тут немає нічиїх дітей, — сказала Кармен. 

— Або ти відчиниш мені, або я виб’ю двері й доберусь до тебе, — пригрозив Шприц. 

— Припиніть шуміти, розбудите мені дівчат, — попередила Кармен. 

— Де мій син? Я за себе не відповідаю, — вигукнув Шприц. 

— У вітальні, — відповіла Кармен. 

— Пізніше ми з тобою, стара хвойдо, поговоримо, — сказав Шприц. Поки Марґа виходила зі своєї кімнати, розпатлана, і застібала маленький заляпаний халатик, він вибіг швидко коридором. 

— Хто цей божевільний, Кармен? — спитала Марґа. 

— Та один такий, каже, що він батько Маркоса, — сказала Кармен. 

— Я цього не кажу, я і є його батько, стара хвойдо! — вигукнув Шприц. 

Маркос був п’яний і спав на дивані біля вікна. Шприц оглянув надмірно прикрашену квартиру, повну фотографій Кармен. В одному кутку побачив постер фільму і обличчя відомої людини. 

— Це ж ти — ота з телевізора, так? — запитав Шприц. 

— Так, та сама, — відповіла Кармен. 

— Кармен, заради Бога, відпусти його, заради малих... — почала просити Марґа. 

— Дітей багато, але таких батьків, як я, мало, — каже Шприц. Кармен сміється. Марґа сміється.

— Скажи чесно, яке відношення мають гроші, які я заробляю своєю працею, до твоїх вад, до твоїх наркотиків і до твого пияцтва? — запитала Кармен.

— У принципі, нічого, але я не дозволю щоб ти безкоштовно трахала мого сина, — відрубав Шприц. 

— Я подзвоню Халебу, — стривожилася Марґа. 

— Заспокойся, люба, нам тут ще крові на руках не вистачало, — сказала Кармен. 

— Ти повія і повія розумна, до того ж, гадаю, ти розумієш, що я маю на увазі, — почав Шприц. 

— Я так не думаю, — відповіла Кармен. 

— А я думаю, що розумієш. 

— Цей тип божевільний, — сказала Марґа. 

— Цей тип уміє читати і прочитав, що тебе збираються кинути у в’язницю за експлуатацію румунок. Не думаю, що їм буде цікаво дізнатися, що тепер ти використовуєш неповнолітніх, — сказав Шприц. 

— Що значить неповнолітніх!? — скрикнула Марґа. 

— Він же сказав мені, що йому двадцять один рік! — жахнулася Кармен. 

— Двадцять один він має, але між ногами, як і в його батька, — відрізав Шприц.

Шприц не встиг обжитися в тому будинку, але Кармен відчула, що він уже встиг зробити деякі справи з Марґою і продати все, що зміг. Коли Кармен вийшла з лікарні, він був там і представився Луїзі як друг всього її життя. Кармен сказала Луїзі, що це друг Банана і що він подбає про неї. Вона ніколи не могла б уявити собі, що буде хотіти до в’язниці більше, ніж бути у власному домі. Вона була засуджена за експлуатацію, а тепер експлуатували її, з кляпом у роті. В’язниця була її домом, а батько того, кого вона вважала своїм останнім коханням, був тюремником. Угода полягала в тому, щоб віддати йому всю пенсію і змиритися з їжею, яку купить Шприц. Він переїде до вітальні і наглядатиме за нею. Він заприсягнувся, що жодна дитина більше ніколи не переживе того, що пережив його син. Але все було інакше. Хлопець, схоже, не мав з ним ніяких справ роками, а коли почув про цю несправедливість, зник. Кілька сусідок, скориставшись нетверезим станом Шприца, сказали Кармен, що дружина вигнала його з дому, що вона шукає його грошей, і що їй не варто його боятися. Кармен проаналізувала ситуацію і вирішила нічого не робити. Вона дасть йому те, що він просить, в обмін на те, що частина грошей перейде до його сина. Зрештою, вона була одна, у неї нікого не було. Навіть якби він не був найкращим доглядальником, принаймні, вона не була сама вдома.

 

— Кармен, до тебе прийшли, — у голосі Луїзи прозвучали нотки незадоволення.

— Якщо це Амелія, скажи їй, що мене немає.

— Не будь смішним, Міґелю.

У білій кімнаті стояв букет жовтих пластмасових квітів, грала платівка з піснями п’ятдесятих років. Телевізор, як гральний автомат, показував на чорному екрані спотворене обличчя Кармен.

— Привіт, Кармен, — сказав молодий голос.

— Маркосе... — прошепотіла жінка.

— Давно ми не бачилися, минулого тижня мені виповнився двадцять один рік.

— Тільки б ти не повернувся назад, — сказала Кармен, і вони обоє розсміялися.

— Як твій батько? — запитала вона з нотками смутку.

— Думаю, він сердиться на мене.

— Ну-ну, він усе ще вдома.

— Ти його бачила?

— Так, він пофарбував вітальню і твою кімнату, чекає, коли ти повернешся.

Кармен взяла його за руку і через деякий час помітила одяг, в який він був вбраний: коричневі штани і біла футболка без рукавів. Вона згадала ту ніч, коли у неї вкрали все, що вона мала. Рука Маркоса була твердою і теплою.

— Луїзо, бляха, перестань витріщатися на мене як дурна і принеси мені перуку. Скажи тій... тій стюардесі, щоб вона підготувала мені ванну.

Переклали Оксана Стахів та Ольга Чорногал.

Переклад здійснений під кураторством Тетяни Колбаєнкової.

Жили ми в місті, проте на літо зазвичай їздили до моря чи в село до моєї бабусі. Так, не витріщайтеся так здивовано, у мене також була бабуся, і я пам’ятаю її так, наче вона й зараз сидить ось тут переді мною. Була вона точнісінько як мама, а пиячила навіть гірше, так, значно гірше за неї. Мов совєтський генерал перед боєм: горілка йшла, як у суху землю, сто грам, як вона сама казала, зі шматочком чорного хліба. Щоки в неї були обвислі та порепані, у вухах — чотири дірки, аби носити лише дві сережки, бурштинові очі налиті кров’ю, з тілом огрядним, на стомлених ногах, у свої шістдесят вона була як сімнадцятилітня. Вона була моєю першою подругою.

О, ви можете дивитися на мене з цим невдоволеним обличчям, проте знайте, що циганство — це наша родинна справа, вроджена любов, неминучий потяг. Знайте також, мій дорогий дратуне, що вона мала сиві коси, які сягали аж до п’ят. Так, шановний, саме так, до самих п’ят, кажу вам, волосся натуральне, авжеж. Ні, аж ніяк не штучне… Божечки! Ну ви й бовдур! Якщо я кажу, що це правда, то правда, навіщо мені брехати? Хіба ж я не дозволив вам сидіти своєю жирною дупою на моїх шовках? Хіба ж не запропонував вам алкоголю і тютюну, срібну попільничку і пуф для ніг (яким ви, до речі, знехтували)? А я ж навіть пропонував оклад, проте ви такий розумака, кажете, що платити маю за виконану роботу, поденно, отаке кажете. Який же ви ідіот, шановний, боже, який ідіот! Коротше, мала вона оливкову шкіру і довжелезні коси, вбиралася у дві-три спідниці, одну поверх іншої — перша трохи нижче за другу, друга трохи нижче за третю, і так допоки мала спідниць, щоб ефект нашарування виходив суто фольклорний: вона вставляла до рота люльку, що її дідо мав необачність забути забрати з собою до могили. І дим, який вона видихала, сплітався з її срібним волоссям, що вона його розсипала по килимах вітальні. Чари починались тоді, коли бабуся бралася до співу.

Віддалившись від спогадів про ті літа, кажу вам, що все почалося з провини моєї бабусі. Так, не перебивайте, авжеж, ви знаєте, що я з вами погоджуюся щодо цього, очевидно, вона була похилого віку і, скажімо так, старомодна, не відала багато про що, її виховання усувало будь-яку емпатію, що стосувалася чи могла б стосуватися тієї теми, проте зрозумійте, я ж був її внуком, тоді все було оповите аурою невинності, яку приносять із собою ігри. Зрозумійте, — я знаю, що вам це складно, — проте докладіть зусиль, аби усвідомити, що село — це в’язниця серед свободи полів, що почуття є міжпоколіннєвим, але рівночасним, і хоч воно стикається з різним вихованням і мораллю, які зовсім не є рівночасними, почуття переважають, безперечно.

Все почалося тоді, коли одного разу я приміряв манільську шаль, яку родичі привезли її матері, тобто моїй прабабусі. Накинув ту старезну тканину на плечі, тканину з прогірклим запахом революції, злиднів, свиней, первородної крові, холоду, голоду, смерті, вдівства, про які я вам розповім якось іншим разом, любий, і від цього мене пройняло ніжним трепетом, мої губи сповнилися кольором, а стегна шовковистістю, і раптом унизу мені стало твердо від тертя нейлонових панчіх, мої ноги витягнулися, але все ще недостатньо для цих чарівних мештів на підборах. І тоді я вирвав люльку з вкляклих губ моєї бабусі, затягнувся, подивився в її збентежені глибокі очі, і наповнилася моя голова димом і мріями, і гріхами, й оголеними святими, і сусідами без сорочок, що злісно шмагали свою худобу. Моє дихання стало схожим на брудну воду, що стікала по грудях селян, коли вони вмивалися після робочого дня, і раптом я відчув себе іншим. Моя бабуся опустила погляд, і почуття провини охопило мене, і усвідомив я, що немає способу його придушити, замкнути в клітці, змусити зникнути. Провина, що здійснила свій перший укус і закоренилась десь усередині тієї дитини. Провина змінила своє ім’я і стала чимось, що з плином років називали справедливістю, рівністю, вадою або ж звичкою. Провини дітей, шановний мій, дуже швидко втрачають злу сутність, і коли це стається — повірте, я знаю, про що кажу, — з’являються таланти й особистості найбільш сліпучі; хоча й недоліки зазвичай пропорційні.

Господи, та дайте ж закінчити! Дайте договорити, заради Бога. Я й так знаю, що вас не цікавить минуле старого зі збоченими смаками, як казали раніше. Але ж слухайте! Та послухайте ж! Ви прийшли сюди, аби вислухати мене, прийшли, аби заробити і послухати, тож, коли ваша милість, будьте професіоналом, шановний! Зробіть мені ласку! Так от, одного дня я вирішив спровокувати мого сусіда, молодого хлопчину, який порався коло худоби свого батька, хлопця з розкосими очима і темними кучерями, що спадали йому на чоло. Пам’ятаю, я скористався часом, коли всі в домі спали, а чоловіки вийшли посидіти під каштаном перед головною дорогою села і побалакати між затяжками й ковтками теплого самогону на несуттєві теми. У ті ранішні години хлопчина, про якого я раніше згадував, мій дорогий гостю, ходив кудись до озера і, присівши навпочіпки, длубав копачем сиру землю й посмоктував самокрутку без фільтру, скручену з газети й тютюну, вирощеному в тому ж селі. Коли він мене завважив, то спершу нахмурився, зробив невдоволене обличчя, з розмаху викинув цигарку, яку курив, у сірі води річки і знову поглянув на мене. Його погляд був здивованим, так наче він намагався впізнати в мені когось і, коли йому здалося, що він розгледів за костюмом хлопця з будинку навпроти, гірко всміхнувся й поманив до себе пальцем. Спідниця, що я її носив — ви ж розумієте, — була значно довшою, ніж потрібно, тож вкрилася брудом і сухою травою, що прилипла до її подолу. А взуття й зовсім було не врятувати. Я почервонів, коли він ковзнув своєю рукою по задній частині грубої тканини мого вбрання. Той дотик мені сподобався, сподобалася твердість його руки, яка вже почала міцніти, як руки тих, хто був приречений на працю. Аж раптом мрія розлетілася на друзки від отриманого ляпаса. Цей ляпас збив мене з ніг, змусив мене, вкритого багном, потом і сльозами, втекти зі страху. Проте зрозумійте мене, уявіть це ще до того, як я скажу: той ляпас я вже бачу у вашому погляді, ви почали розуміти. Той ляпас не був ляпасом, призначеним мені, провокативній і допитливій дитині, аж ніяк. Той ляпас був попередженням, необхідним актом, аби зберегти дистанцію і конфіденційність, то був ляпас, який містив свободу і приниження через страх, ляпас, у болючому посланні якого було і «так», і «ні».

Що значить «і що далі»? Це ви самі мені скажіть, авжеж, скажіть, не бійтеся, адже ви розумна людина, ви вмієте робити висновки, скажіть же, що сталося тоді, це ж логічно, це дуже проста й дитяча логіка, абсурдна логіка! Скажіть же! Ну ж бо, зробіть мені ласку й розкажіть кінцівку, я вас слухаю… Атож. Мої вітання! Саме так воно й було. Ну гаразд, це питання — доволі резонне… Отже, ми бачилися в різних місцях. Чи є у вас сім’я в тому селі? Ні? Я так і знав, ви мусите поїхати в якесь село, мусите поїхати в село влітку і пошпигувати за його мешканцями, пошпигувати і зрозуміти їх, зробивши власні висновки. В середу й неділю після обіду ми бачилися в покинутому будинку на лівому березі річки, у понеділок і суботу — серед грушевих садів, що ними володіла його родина, а ще часто бачилися в інші дні, коли він ходив без сорочки, від часу до часу торкаючись ширінки своїх коричнюватих штанів — думаю, він мав їх лише одні. Ми бачилися у льосі моєї бабусі поміж порцелянових посудин для зберігання молока, вин та інших продуктів, для яких необхідно підтримувати низьку температуру влітку, і робили те, чого ніхто до нас не робив у тому селі… принаймні, ми так думали.

Звичайно, правда в тому, що я теж трохи втомився, до того ж ми вже перебрали часу. Видається мені, що Маруха вже приготувала тушковану яловичину, скажіть їй, аби спакувала вам із собою. Ні, шановний, це аж ніяк не клопіт, до того ж ви, здається, не можете дозволити собі їсти у великих ресторанах і не маєте жодного уявлення про високу кухню. Ми з вами добре знаємо, як погано їмо ми, самотні люди без копійки! Ми це чудово знаємо! Атож, шановний? Тому беріть все, чого душа забажає, скажіть, хай покладе вам пляшечку вина, пів буханця хліба, а ще — соусу тартар, трошки пиріжків із лососем на випадок, якщо ви раптом зголоднієте вночі. Ні, ви зовсім не завдаєте нам клопоту, навпаки, єдиний клопіт тут — це я, і, повірте, якби ви на мене не працювали, ви сьогодні їли б сухі гамбурґери з колою в якомусь генделі свого задрипаного району. Тож ідіть, та йдіть уже, доки я не передумав ще більше і не заморив вас голодом!

Переклали Людмила Самсонова та Софія Николишин.

Переклад здійснений під кураторством Тетяни Колбаєнкової в межах Академії перекладу та міжкультурної комунікації, що відбулася у 2024 році в Українському католицькому університеті.