Маргарита Яковенко (нар. 1992 в Токмаку, Україна) — іспанська журналістка та письменниця українського походження. Вивчала журналістику в Університеті Мурсії, здобула ступінь магістра з міжнародної політичної журналістики в Університеті Помпеу Фабра (Барселона). Працює в газеті «El País», пише прозу. В 2020 році дебютувала романом «Desencajada».

Картопля. Йогурт. Пральний порошок. Морква. Панірувальні сухарі. Подзвонити до Міші.

Сьогодні Міші виповнюється десять років. Цілий тиждень я повторювала собі, що цього четверга буде четвер 14-го жовтня і все ж таки я вирішила записати в списку покупок, що потрібно зателефонувати йому.

Знову кинула список у сумку і почала ритися всередині, доки не знайшла сині гумові рукавички. Йому подзвоню пізніше, коли закінчу з прибиранням. Близько шостої. А там буде вже сьома. Міша вже, мабуть, повернеться з вулиці на вечерю, і моя мати приготує його улюблені пиріжки з печінкою та картоплею. І обов’язково торт. Я зібрала волосся у хвіст, щоб не заважало, і натягнула рукавиці. Вони були гарячі всередині й прилипали до спітнілих пальців. Під кухонною раковиною знайшла антижир і нову пляшку відбілювача. Та, яку залишила минулого тижня, зникла.

Намочила губку і крапнула відбілювач. Мати мені нічого не сказала, але сподіваюся, вона таки віддала Міші футбольні бутси, що я їх надіслала минулого тижня. Щоразу, коли ми говорили по телефону, він мені розповідав, що Антонові купили сині «найки», як у Кріштіану Роналду. «І знаєш, що з ними сталося?», — сказав він, коли я востаннє телефонувала. — Вони порвалися, мамо. Можеш повірити? Він нам усім казав, що вони справжні, але це точно була китайська підробка».

Тільки-но я почала натирати рожевий кремній навколо вмивальника, мені запекло так, ніби мої очі різали крихітними бензопилами. Хлорка мікроскопічними лезами врізалася в рогівку очей. Через дві хвилини мені заклало ніс. Я відчувала, що водяниста рідина починає сповзати по моїй правій ніздрі солоною цівкою просто до рота. Мені свербіла ліва ніздря. Щоб висякатися, мені довелося б зняти рукавички, всі у піні, знайти носовичок і знову натягнути рукавиці, які через це стали б не лише гарячими, але й мокрими. Я подумала: хай вже впаде та крапля.

Витираючи кераміку, я подумки порахувала, скільки квартир мені залишилося цього тижня: дві завтра зранку, інші дві в п’ятницю — експрес-прибирання на замовлення фірми. Я ненавиділа працювати на житлово-експлуатаційні фірми. На вершині соціальної драбини прибиральниць були ті, що прибирали будинки людям, які у свій вільний час спостерігали за своїми дітьми на кінних перегонах, смакуючи полуницею. Домашні працівниці. Далі йшли ті, кого найняли клінінгові компанії, — ті, кого надсилали одного дня в офіс, а інший у помешкання, де щойно закінчилися ремонтні роботи. То були помешкання, забруднені цементними нальотами, які неможливо вивести з плитки у ванній кімнаті. У самому низу були прибиральниці готелів. Багато годин роботи в обмін на малу платню в євро, аб’юзивний бос, використані презервативи на тумбочках і валіза, кинута на розстелене ліжко, яке треба привести до ладу, перш ніж повернуться клієнти. Я працювала на першому і другому рівнях. Намагалася працювати на фірми, але моїми улюбленими були приватні будинки. Принаймні, можна поговорити інколи з людьми, і немає менеджера, який, підперши руками боки, вказує тобі на залишки пилу, що прилипли до екрана телевізора.

Закінчивши в кухні, я перейшла до душу. Силіконові прокладки з душової кабіни були геть чорні. Я збризнула їх ще одним струменем отруйної білизни́ і, поки розчинялася цвіль, пішла прибирати в спальних кімнатах нагорі. Будинок сеньйори Лолі мав три спальні на верхньому поверсі, окрема ванна кімната в головній спальні, інша — для дітей, внизу — вітальня з темного дерева, що завжди відгонила тютюном, який вона курила. Невелика вбиральня з душем, кухня вже без плям, невеликий садок, внутрішній дворик і двері, що виходили в гараж, де я залишила свій велосипед. Я сподівалася: коли подзвоню, моя мати буде в кращому настрої, ніж минулого тижня.

Перше, що я зробила, увійшовши в головну спальню, — змахнула віником під ліжком. Кожного тижня я займалася одним і тим самим. Кожного тижня витягувала гору брудних трусів і смердючих шкарпеток, які щовечора залишав чоловік Лолі біля ліжка, щоб зранку жбурнути їх так, щоб вони зникли із виду. Я мала підозру, що він робив те саме з усіма своїми проблемами. Це був його спосіб дослівного використання вислову «замітати під килим». Лише в його випадку відповідальною за збирання того, що він «назамітав», була я.

На Лолиному нічному столику завжди була попільничка, повна недопалків, крем для рук з аптеки і скляний келих із дном, аж чорним від осаду червоного вина. Коли Лола бачила, як її чоловік кидає біля ліжка брудні шкарпетки, їй подобалося спорожнювати келих вина, що вона собі принесла нагору після вечері, і скурювати цигарку перед тим, як вимкнути світло. Це був її єдиний спосіб заснути під хропіння чоловіка. «Хтось займається йогою, а мені потрібно вино, щоб відключитися». Я попросила її, щоб написала мені на аркуші останнє слово, бо ніколи раніше не чула його.

Пройшовшись ганчіркою по туалетному столику в спальні, я побачила, що Лолі залишила зверху свою скриньку. Зазвичай вона її зберігала в шухляді, здогадуюся, для того, щоб я не нишпорила. Але всі ми, дівчата-прибиральниці, нишпоримо. Найкраще прибирати чужі будинки, коли там нікого немає. Крім того, я вже кілька разів відкривала її скриньку, так само, як і наносила на руки її крем, який пахне лавандою. Знову відкрила ту скриньку і побачила, що цього разу в неї з’явилася нова каблучка. Я забула, що недавно в неї був день народження, тому припустила, що це вона сама собі купила. Її коханий не був схожим ні на уважного чоловіка, який знав би смаки своєї дружини в каблучках, ні на того, хто знав би хоч щось узагалі, окрім як активувати карти бабусям, які приходили кожного ранку в банк, де він працював. Я приміряла нову покупку. Каблучка була велика і масивна, з чималим рубіном у центрі, в оправі з блискучого жовтого золота. Мій палець у каблучці здавався кістлявою всохлою гілочкою. Я занадто худа, щоб бути багатою. Єдиною каблучкою, яку я носила у своєму житті, була та, що мені її одягнув на палець Мішин батько в церкві після обіцянки, що наша любов триватиме вічно. Я загубила обручку якраз за місяць до того, як він поїхав геть із дівчиною, з якою зустрічався в школі. Ніколи не пам’ятала, де я її впустила. Я почувалася такою дурною та розлюченою сама на себе через це, що, коли плутано розповідала йому про втрату, мені аж стискало в грудях від хвилювання, і я мусила прийняти діазепам. Він мене заспокоїв і сказав, що нічого страшного не сталося, що купимо нову, а якщо я весь час згадуватиму про загублену обручку, він припинить носити й свою. Варто було щось запідозрити ще тоді.

Ванна кімната спальні була, на диво, чистішою, ніж я її заставала у минулі рази. Я побризкала плями від зубної пасти на поверхні умивальника засобом проти вапняного нальоту і пройшлася губкою, доки все не стало кришталево чистим. Я думала собі: добре, аби все було в такому порядку. Шафи під раковиною, певно, були заповнені щітками для волосся, бритвами, губними помадами, розкиданими по всіх шухлядах Але все, що всередині, — не моя справа. Я займалася лише тим, що було на виду.

Вже було пів на шосту, коли я закінчила прибирати. Дорогою додому зайшла в магазин «Día», що знаходився в житловому районі, щоб купити все зі списку. Не те, щоб «Día» був найкращим супермаркетом, але мені не хотілося завантажувати велосипед пакетами.

– Привіт, Абдуле. Можна залишити свій велосипед у магазині? Я забула замок.

Абдул був власником «Día». Краще сказати, власником приміщення у сімдесят квадратних метрів, кому мережа магазинів «Día» надала право використовувати свою назву після довгого бюрократичного процесу і кількох спроб просити кредит у банку. Він був брюнетом із масивними долонями і густими вусами, сивими біля губ. Зате його волосся ще було чорним і блискучим, таким же, як і на фото позаду каси, де він був у білому костюмі — випускник інженерної механіки Даккського університету. Абдул був бенгальцем, і кожного разу повторював це, як, буває, хтось по телефону каже, що був у пакі¹ і їде додому.

— Ні-ні-ні. Велосипед — ні. Можеш заходити з рюкзаком, якщо хочеш, але з велосипедом — ні, — сказав він, кинувши оком на чорну жирну пляму на розтягнутій тканині свого поло. Саме посередині живота, надутого пивом, що він його пив під час кожного матчу з крикету. Тому що Абдул був бенгальцем і мусульманином, але не аж таким мусульманином, як він сам про себе казав. 

— Ну ж бо, Абдуле, я залишу його тут, поруч із касою.

Він подивися на мене і зітхнув, змирившись.

— Люба, це востаннє.

—  Та це і вперше.

— Ти дуже розумна, так-так. Кмітлива. Тому ти й без чоловіка.

Дякую, Абдул. Я тобі обіцяю, що не забарюся.

Я швиденько схопила те, що було у списку, і пішла на касу.

— Повертаєшся з роботи?

— Так, сьогодні закінчила трохи пізніше, — відповіла я.

— Пізніше для чого? Надворі ще світло, а поки світло, воно й не пізно, — промовив Абдул з усмішкою, що піднімала йому густі кошлаті вуса аж до носа.

— Мені потрібно зробити один важливий дзвінок. У мого сина сьогодні день народження.

— Це чудово. Твій син не живе з тобою?

— Ні, поки що ні. Він у Росії, хочу забрати його до себе.

— Так, усе потихеньку, — сказав він, усміхаючись до мене. Це був жарт, який розуміли лише ми двоє. Він часто казав, що, під час довгого процесу отримання ґранту на магазин йому весь час бракувало якихось документів, або йому висували нові вимоги, і чиновники щоразу йому на це відповідали: «все потихеньку». Хоча потихеньку нерви Абдула зношувалися аж до омертвіння.

Як на жовтень, пекло нестерпно, і коли я зайшла до квартири, відчула, як мої джинси прилипли до тіла, наче гумові. Ліліана була на кухні, перед роботою вона вирішила приготувати курячий ахіако². Ліліана зустріла мене своїм звичним «Привіт, золотце!», яке мені здавалося дуже приємним через її вимову. Я завжди їй казала, що вона говорить дивно, а вона відповідала, що говорить «справжньою іспанською», а не тією, яку вивчала я, і яка їй звучала смішно.

— Сонце, там з’явилася нова проблема в клубі. Владан не дуже задоволений, — сказала вона, помішуючи суп у каструлі та уникаючи мого погляду.

«Знову Соня», — подумала я, важко зітхнувши. Я одразу пошкодувала про зроблене, бо була впевнена, що здалася більш роздратованою, ніж була насправді. 

— Соня?

— Так.

— Знову?

— Знову.

Ліліана повільно поклала дерев’яну ложку на маленьку тарілку, розміщену поряд із каструлею і повернулася так, щоб бачити мене. Вона мала очі яскраво-медового кольору, щирі, як у маленької дитини. Вони виділялися на її шкірі кольору кави з молоком, вкритою ластовинням. Її волосся було довге і густе, золотиста блондинка, викапана Софія Вергара³, як я їй люблю називати; густе, як волосінь, якою ми з батьком ловили форель у річці влітку, коли Міша був ще надто малим, щоб дозволити йому плавати самому. Це було перед тим, як я поїхала. О Боже, я ж мала подзвонити Міші.

— Слухай, я думаю, що це щось серйозне. Вже багато разів і навряд чи….

— Ліліано, зачекай. Я маю подзвонити синові, сьогодні його день народження. 

— А, гаразд.

Коли вона знову різко повернулася, шоб зосередитись на помішуванні каструлі, мені здалося, що все виглядало їй не зовсім гаразд. Я залишила сумки з покупками на столі в кухні й пішла до моєї кімнати з телефоном у руках, шукаючи передплачену картку для міжнародних дзвінків. Коли стерла номер карти і ввела 01178312 з російського коду Нижнього Новгорода, було вже близько шостої тридцять.

— Пізно дзвониш.

— Тобі також привіт, — навряд чи розмова закінчиться інакше, ніж минулого разу.

— Так, привіт. Ти казала, що подзвониш о шостій.

— Я працювала, трохи запізнилась.

— Ти завжди працюєш. Коли жила тут, мала гарну роботу з восьмої по третю, маму і сина. Зараз тільки те й робиш, що працюєш, — із моєї кімнати у мініатюрній квартирі зі стінами, вкритими щільним шаром штукатурки, що я її ділю з колумбійською імігранткою, я могла відчути, як у моєї мами морщиться обличчя в зоні верхньої губи від гніву та осуду. Як її губи, нафарбовані помадою кольору фуксія, набувають форми ануса.

— І зовсім не мала що їсти. Не починай. Хоча б не сьогодні. Міша тут?

— Хммм, так. Даю.

— Привіт, мам!

— З днем народження, котику! Як ти?

— Добре, мамо. Щойно повернувся з парку. Я спустився, щоб показати всім свої бутси, мамо. Вони дуже класні. В тисячу разів кращі, ніж в Антона і все ще пахнуть новими.

— Тобі подобаються? Не тиснуть?

— Ідеальні. Ну, можливо, трохи завеликі, але бабуся каже, що це нормально, будуть на виріст.

—  Вона ж у нас така практична. Бабуся приготувала тобі пиріжки?

— Так, мамо, крім того, подарувала мені синій спортивний костюм і купила мені торт з вершками. Але не дозволяє мені задути свічки до вечері.

— Скажи бабусі, щоб зробила фото коли їх задуватимеш, добре, сонце?

— Добре. Мам, ще довго лишилося?

Кожного разу, коли він мене про це питає, я відчуваю, як у горлі мені утворюється клубок, і мені стає важко ковтати. Наче всередині мою трахею раптом стисла грубезна мотузка. З усіх сил борючись, аби не розплакатись, аби тільки він не помітив жодного тремтіння в голосі, що має звучати весело. А пізніше, коли я покладу слухавку, на мене накотиться хвиля смутку і плачу, і вузол розв’яжеться, і кімната навколо мене розмиється на кілька хвилин. Їх буде достатньо, щоб знову привести себе до тями. Я підозрювала, що цієї навички я набувала з кожним дзвінком, і те, що тепер я швидше приходила до тями, робило мене міцнішою, мов буддистські монахи, які ходять по розжареному вугіллі, не обпалюючи голі п’яти. Моє досягнення було демонстрацією стійкості, хоча єдиною публікою був хлопчик десяти років, який мріяв змінити радянські бетонні блоки на пальми країни, в якій грали всі футболісти з його постерів.

— Ще зовсім трішки, любий. Ти маєш лише закінчити цю чверть, у червні я приїду за тобою, і ми вдвох переселимося в чудову квартиру.

— Вона буде близько до парку?

— Буде, я шукатиму таку.

— І я зможу грати у футбол?

— Звісно, любий. Я тебе запишу на футбол, як ти дивишся на це? Тобі хотілось би?

— Так! Але, мамо, як же всі мої друзі?

— Що ж, тобі доведеться познайомитися з новими друзями в школі, тому що твої друзі не зможуть переїхати з тобою. Вони мають залишитися з батьками.

— Батько Надії також поїхав, мамо. Але не туди, де ти… Ніхто не сказав мені, куди він поїхав, Надія каже, що не пам’ятає. Ти обіцяєш, що приїдеш у червні?

— Обіцяю.

— Добре. Бабуся каже, що хоче поговорити з тобою. Бувай, мамо! Цьом!

— Бувай, Міша! Не їж багато…

— Що ти йому щойно пообіцяла?

— Що приїду в червні і заберу його сюди, — я чула її дихання по той бік слухавки і відчувала всю твердість, на яку була здатна мати, що була на межі втрати контролю над усіма своїми дітьми. Те саме вона переживала, коли я їй показала з радістю мою вклеєну в паспорт візу.

— І ти зможеш це втілити в реальність?

— Мені дали дозвіл на проживання декілька місяців тому. Ти пам’ятаєш? Я вже можу виїжджати з країни. Потрібно знайти квартиру, в якій будемо жити…

Чорт, я засумнівалася. І вона це, мабуть, помітила.

— У тебе нема ні копійки.

— Ні.

Це вона знала. Мама була такою хитрою, що могла б заробляти собі цим на життя. Вона наче уклала пакт із дияволом.

— Слухай, мені потрібно відкласти ще трохи грошей, до червня я це зроблю. 

— Знаєш, коли вже пообіцяла, то маєш це виконати. Він тебе не бачив майже три роки…

— Я це знаю, але…

— Він уже не схожий на того хлопчика, якого ти залишила тут, і він сумує за тобою. Він буде все життя згадувати те, що ти йому сказала. 

— Я приїду, мамо, справді. Я працюватиму більше годин і візьму більше будинків, але зароблю ці гроші.

— Знаю, що заробиш, — агресивність почала спадати, з’явилося трохи ніжності. — Я також за тобою сумую.

— Ого, ну, ти не так часто мені це кажеш. 

— І якщо ти мені відповідаєш таким чином, я ще менше казатиму.

Її суворість була тепер удаваною. Їй не дуже вдавалось концентруватися, як то вміють нестинари⁴, коли ходять по розпеченому вугіллі.

— Добре, мамо, я приїду. Чесно. Буду прощатися, вже майже не залишилося хвилин на картці. 

— Добре, цілую.

Зв’язок обірвався, перш ніж я змогла сказати ще щось. Цунамі накотилося так сильно, що мені довелося сісти на ліжко. У мене не було грошей. Звісно, що не було. У банку в мене була приблизно половина суми, трохи було заховано в гаманці у коробці з білизною. Цього було далеко не достатньо, щоб орендувати квартиру самостійно і сплатити заставу. Жити з Ліліаною та моїм сином не було варіантом. Це не було покращенням ситуації, це було прихованим підтвердженням того, що ми залишалися ніким. Ще гірше: тепер ми були ніким у місці, де ніхто не зрозумів би мого сина, де з ним не захочуть спілкуватися, а будуть насміхатися з першого дня в школі. Мені потрібно було знайти гроші будь-яким чином. Брати більше квартир на прибирання також було неможливим, я вже не витримую. Протягом тижня у мене фізично не було часу, щоб охопити більше. Це мало бути щось на вихідні.

І я знала це рішення. Воно було одне.

Я витерла сльози, що стікали по шиї, і пішла шукати Ліліану. Вона все ще була на кухні, щось набираючи в телефоні.

 — Кажи, — мій голос звучав приглушено, вона глянула на моє заплакане обличчя і відвернула погляд. Я подумки подякувала їй за те, що вона утрималася від запитань.

 — Так от, Соня лежить у ліжку і каже, що їй дуже боляче. Вона стікає кров’ю.

 — А що на це Владан?

 — Що ще один випадок, і вона піде з клубу. Що ніхто не хоче злягатися з повією, у якої кровотеча.

 — Нічого іншого я не очікувала. А що ти хочеш, щоб я зробила? Відвела її до лікаря?

 — Та ні. Вона не хоче до лікаря, гадаю. Боїться, що це щось дуже серйозне або щось назавжди. Але, можливо, ти могла б поговорити з Владаном, щоб він змусив її піти до лікаря, щоб переконав, що нічого страшного не станеться. Ти йому подобаєшся більше, ніж будь-хто з нас. Упевнена, ти зможеш його переконати. 

Кілька тижнів тому Владан запросив мене на вечерю. Він не з’являвся в клубі кілька днів, і я думала, що він хоче, щоб я повернулася, тому заплатив за вечерю. Але це було не те. Його наміри стали зрозумілими з моменту, коли він відчинив двері ресторану. На кілька годин власник клубу, сутенер, перетворився на хлопця тридцяти з чимось років, який мріяв колись створити сім’ю і зробити клуб чимось більшим. Казино, казав він, чи щось таке. Без повій. Змінити хибну надію чоловіків бути коханими на кілька хвилин на мрію стати багатими за кілька хвилин. Я зрозуміла, що він розповідає мені про свої плани, бо бачить мене частиною їх. Лєна, з пальцями з купою перснів, на сафарі в Кенії, з розпущеним світлим волоссям і засмаглою, здоровою, сяйливою шкірою. Лєна, що наймає прислугу, і їй більше ніколи не доведеться брати в руки ганчірку. Лєна, яка з адміністративної працівниці, іммігрантки, прибиральниці, повії, перетворюється на дружину сербсько-боснійського магната, який знайшов своє Ельдорадо в казино на узбережжі Коста-дель-Соль. Вечір закінчився тим, що Владан підвіз мене до дверей його квартири і запитав, чи хочу я піти в кіно наступного тижня.

— Владане, ні ти, ні я не знаємо іспанської достатньо, щоб піти в кіно.

— Ну, тоді можемо подивитися щось удома.

Побачимо, гаразд?

Лєна швидко зникла з екрану, на якому Владан спроєктував усе своє майбутнє.

— Не знаю, чи з цього щось вийде, — сказала я.

— Можеш спробувати, будь ласка? 

Я подивилася на Ліліану. В її очах світилася така чиста і сліпа надія, що я на мить засумнівалася, що жінка переді мною прийняла всі ті рішення, які привели її до цієї квартири, до каструлі з ахіако, до роботи в кімнаті зі стінами, на які падало блідо-рожеве світло від велетенської лавової лампи. Вона справді вірила, що я зможу допомогти. Вона належала до тих людей, які вірять, що вищі сили зможуть вирішити всі проблеми, якщо їх про це попросити. До тих людей, які вірять у Бога так само, як шанують свого батька. До тих, які хочуть сліпо вірити та наділяють надзвичайною владою всіх, хто має хоча б якісь ознаки цього.

— Добре. Зараз я йому зателефоную.

— Дякую, Лєно!

— Ти сьогодні працюєш?

— Так, і завтра теж. Владан дав мені вихідні, тому, думаю, щось плануватиму.

— З тим хлопцем, з яким ти познайомилася?

— Так, — вона дурнувато всміхнулася і вказала на телефон. — Пише мені весь день. Він здається цікавим, хоча, звісно, нічого не знає. Я йому сказала, що працюю вночі адміністратором у готелі, але не можу сказати, де саме, бо мій начальник не дозволяє мені відволікатися під час чергування.

Це було недалеко від правди.

— Сподіваюся, йому не спаде на думку обійти всі готелі навколо й питати про Ліліану.

— О Боже, думаєш, він це зробить?

— Тільки якщо він одержимий маніяк, але в такому випадку тобі треба тікати від нього подалі. Піду подзвоню Владану.

— Добре. Сподіваюся, він не одержимий. Думаю, я не витримаю ще одного такого у своєму житті.

Ліліана була заміжня з сімнадцяти років, і почасти це стало причиною того, що тепер їй довелося ділити квартиру. Її чоловік виявився найбільшим ревнивцем у Калі, хоча родина Ліліани цього не помічала. Вона зібрала речі після того, як розповіла своєму батькові, що чоловік вдарив її в обличчя, бо вона повернулася додому о десятій після кави з однокурсником. Батько відповів: «А чого ти очікувала?». П’єдестал божественності, на якому стояв її батько протягом двох десятиліть, зазнав краху того дня. Він не був гідним захоплення, бо більше не міг дати лад тому, що не працювало. Ліліана завжди каже, що опинилася в Іспанії через ляпас. «Мені було боляче, так, але це був ляпас реальності», — сказала вона, вперше розповідаючи мені свою історію. Майже завжди найболючіше є реальним.

 

Я знайшла номер Владана у своєму телефоні і подзвонила. Він підняв слухавку після трьох гудків.

— Привіт, Лєно.

— Привіт, Владане, як справи? — і чому ми завжди відчуваємо потребу говорити «як справи» просто аби сказати?

— Добре, ну, нормально, як завжди, ти знаєш.

— Ліліана розповіла мені про Соню.

— А, ти через це дзвониш?

— Насправді так. Вона сказала, що ти її звільниш.

— Я цього не казав!

— Що ще раз, і ти її виженеш.

— Бачиш, у чому річ… Який сенс їй працювати тут, якщо вона в такому стані? Вона не підходить для цієї роботи.

— Ця робота не підходить нікому.

— Ну так, авжеж. Ти розумієш, що я маю на увазі. Ти телефонуєш, щоб мене насварити?

— Ні, щоб попросити відвести її завтра до лікаря.

— Але вона не хоче цього!

— Я поговорю з нею. Ти обіцяєш, що відведеш її?

Зітхання.

— Так, відведу, якщо ти цього хочеш. 

Ось і доказ підозр Ліліани, підозр усіх. Владан дослухався мене, бо хотів, щоб я стала кимось особливим в його житті. А можливо, я такою вже була.

— Дякую, Владане.

— Нема за що. Після того, як відведу її, підемо в кіно?

Я — якраз та людина, яку можна шантажувати.

— Слухай, я якраз хотіла поговорити про це...

— Це означає «ні».

— Це не «ні». Це «хочу повернутися до клубу на цих вихідних».

— Що? Чому ти хочеш це зробити?

— А чому всі це роблять, Владане? Мені потрібні гроші.

— Але ж у тебе є робота. Нащо тобі стільки грошей?

— Думаю, це не має тебе хвилювати. Я можу повернутися в суботу?

— Ну, зрозуміло.

— Що зрозуміло?

— Це через твого сина.

— Ні.

— Звісно, що так. Коли ти збираєшся його привезти?

— Це не через це, а тому що потрібні гроші.

— Ясно.

— Десь у червні.

— Лєно, якщо тобі потрібні гроші, я можу позичити. Справді, не обов’язково повертатися до клубу.

— Я вважаю за краще заробити свої гроші, трахаючись, ніж позичати в тебе гроші, які заробили мої подруги, займаючись сексом. Я не така, як ти, розумієш? Я не привезу свого сина сюди на гроші, які хтось заплатив за іншу жінку.

— Яка різниця, якщо заплатять за тебе?

— Бо нехай платять, коли я хочу, щоб вони платили.

— Ну, знаєш, різниця невелика.

— Облиш, здається, ти нічого не розумієш. То можу я повернутися чи ні?

По той бік слухавки почулося непевне зітхання.

— Якщо я скажу «ні», ти підеш в інше місце, правда?

— Саме так.

— Я вважаю за краще, щоб ти була тут.

— Дякую, Владане.

— Подзвони Соні, переконай її піти до лікаря.

— Добре.

— Побачимося в суботу.

— Так. Бувай.

 

Я жбурнула телефон на ліжко й повалилася з ніг. Я була втомлена. Руки німіли, наче цілий день плавала в річці. Помаранчеве вечірнє світло просочувалося крізь закриті жалюзі й відблискувало на стіні симетричними овалами. Я підняла руку, щоб подивитися, як овали налипають мені на шкіру. Уявила себе інопланетянкою. Як легко було б тоді. У цей момент я змінила б усе: ліжко, телефон, заощадження в коробці з білизною, все, аби стати прибульцем із розвиненої позаземної цивілізації, де біль був би приборканий у лабораторії. Певно, моя мати мала рацію. Певно, цей паспорт, ця віза в один кінець були помилкою. Три роки життя у фальші, де обіцянка кращого життя була достатньо сильною, щоб я забула, що воно стало ще нещаснішим. Що я самотня.

Іноді я сама не вірила, що все мине, що все буде добре, що лишилося ще трохи. Повторювала це як мантру кожного разу, коли до мене тулився у клубі незграбний чоловік, від якого тхнуло алкоголем. Кожного разу, коли, надягаючи рукавички, я брала пляшку з аміаком. Навіть у свої перші дні секретаркою в міській раді Нижнього Новгорода здавалося, що все налагодиться. Що хтось візьме все у свої руки, чорт. Але за кілька днів велика імперія стала великою купою лайна, якою ніхто не хотів займатися. Ні Нємцов, який набув вигляду напівбога серед руїн, ні Маргарет Тетчер, коли вона у твідовому костюмі відвідала якийсь магазинчик із вітринами, повними сиру. Пам’ятаю, коли це показували по телевізору, моя мати гірко вигукнула «ха!» і сказала: якби цей магазин був у нашому місті, його одразу пограбували б.

У той момент, коли всі вже почали ділити шматки цього смердючого лайна, я не знаю, що я робила. Можливо, доглядала за Мішею. Можливо, чекала, коли його батько повернеться з роботи й скаже, що цього місяця він нарешті отримає зарплату, що йому виплатять усе, що винні. Ось чого я точно не робила, то це не планувала опинитися тут, зі світлом, що пробивалося крізь жалюзі та ніби омивало мою руку; не планувала жити з Ліліаною, яка втекла від свого батька й чоловіка, просячи роботу в безпринципного типа. Нічого не вийшло за планом. Нічого з того, що говорила мені моя мати — помада кольору фуксії, намальовані олівцем брови, — нічого з того, що вона казала про моє майбутнє, не справдилося. Її план провалився. Але на щастя, у мене є інший. Для здійснення якого лишилося ще трохи.

Переклад здійснений під кураторством Ігоря Оржицького в межах Академії перекладу та міжкультурної комунікації, що відбулася у 2024 році в Українському католицькому університеті.