Томіца Байсич «Великі ворота війни»

---

Томіца Байсич (1968, Загреб) — хорватський поет, прозаїк, графік, перекладач, видавець. Навчався в Академії мистецтв у Загребі. Добровольцем долучився до війська після того, як Сербія напала на Хорватію в 1991. Пройшов усі основні битви війни за незалежність своєї країни у складі батальйону сил спеціальних операцій «Франкопан». Двічі був поранений.

Автор 5 збірок поезії, двох прозових книг і однієї дитячої. Перекладач і упорядник 4 міжнародних поетичних антологій. Засновник видавництва Druga Priča Design & Publishing. Учасник багатьох поетичних фестивалів. Його вірші перекладено понад 20 мовами. Два терміни поспіль очолював Хорватський ПЕН (до липня 2025). За його сприяння побачили світ дві антології української поезії воєнних часів («Україна 2022: поетичний літопис війни» i «Україна 2024. Голоси і образи»), які уклала й переклала Алла Татаренко, а також збірка віршів Вікторії Амеліної «Свідчення» у перекладі Алли Татаренко та Дарії Павлешен.

«Південний Хрест» — дебютна поетична збірка Томіци — побачила світ 1998, була першою хорватською книжкою свідчень про воєнний досвід, написаною безпосереднім учасником подій, здобула національну премію для молодих письменників і досі не втратила актуальності.
 

---

Вірші з книжки «Південний Хрест» (1998)

Переклад з хорватської Катерини Міхаліциної за участі автора та за підтримки й допомоги Алли Татаренко (за що їй безмежна вдячність)


гімн убиванню
 
Лунає гімн убиванню
гімн свинцевим кулям
що проходять крізь людину як
ангели крізь сонячні сплетіння святих
як швидкісні поїзди
крізь тунелі Атлантики
як цвяхи крізь мокрі
дошки на 37-му поверсі хмарочоса
чи як осміх повії
що вгризається в
серце



Великі ворота війни
   
Якихось сім років тому, в 1990-му,
ми наїздили Європою 2000 км
у «Золотому бої», старому «кадеті» Робі.
Наша трійця —
пили, курили, слухали радіо,
довгі стріли сонця на
мокрій дорозі. Мотаються кілометри,
 
і ніч настає, ми спиняємось, тільки
щоб змінити один одного за кермом, і їдемо далі.
П'ємо, куримо, слухаєм радіо і
так зустрічаємо день. Небо ширшає.
Ти кажеш:
«40 років — то вже достатньо довге життя,
більше мені й не треба».
 
А роком пізніше танковий снаряд
винесе тебе в атмосферу, і проживеш ти 23
роки, не 40.
 
Всього сім років тому
ми наїздили Європою 2000 км і не зупинялися
аж до четницької барикади у Плітвіце.
Був Великдень і
 
ми втрапили просто у великі ворота війни.
 
На єдиній фотографії, де ти в уніформі,
у тебе здивований погляд, ніби ти бачиш те, що на тебе чекає.
А на стіні позаду видніється біле світло, що
лине від Духа, і воно — всеприсутнє.



…
   
Що ти бачиш, Робі, зі своєї темряви? Вулицю якогось європейського міста, на якій повно перехожих і велосипедистів, і крамниць, де печуть картоплю, курку по-китайськи та гамбургери, або ж ти бачиш дерева, що стають смолоскипами, білий пил від підірваних стін і вирви від снарядів на асфальті.
 
Що ти чуєш, Робі, зі своєї темряви? Море, що спинається на золотий берег Гамбії, чи, може, гелікоптери, що злітають, зміїний свист "малютки", рої куль, що врізаються скрізь навкруг тебе, і танкові кумулятивні снаряди, що просвердлюють собі шлях крізь будинки. Чи це та справжня темрява, в якій немає зовсім нічого, як у кімнаті вночі із затуленими вікнами, що туди не проникає жодного сліду чи спогаду про світло?



Цього дня
 
Попередньої ночі
я прокинувся в 3-й годині,
у тиші,
під вікном, за яким гілки
були вкриті льодом, і все
освітляло
те внутрішнє сяйво,
яке нам говорить, що
все у порядку, й ми
будемо завжди.
 
А на світанку 11.08.1995 року в Банії
десь на пагорбі в селі Челапі
– якійсь осаді – 
на чотири будинки та сім могил
кілька з нас спало
на ліжку в одній хатині в чоботях
і формі:
рука на рушниці, сім
днів лісів і маршу, і бруду, й танкового
мастила; смертельно втомлені,
виснажені –
 
я зірвався зі сну
зненацька, без
жодної на те причини. Вартовий
у квадраті вікна – перша вранішня
ватра, тиша і
три слабенькі  сигнали з транзистора,
якого хтось забув вимкнути
уночі: “цього дня вісім років тому…”
 
і я згадав, як колись
очі мого тата
світились в пітьмі однієї з останніх його
ночей перед смертю.
 
Він не спав, доки метастази
поширювалися, вкопувавалися в його
тіло, витягуючи з нього  життя
і – –
розмовляв зі мною допізна
тихим
лагідним тоном.
 


кожен день новий день
 
у лісі гірких плодів
дрібних пластиково-металевих смертей
перше сонце то гральний кубик один із нас не повернеться
 
кожен кінець новий початок
прокидаюся поміж стійкими стінами
перше сонце то муха що шукає куточка
 
заново впізнаю спокійні обличчя наших дітей
 
– але моє кохання то отрута
ти ходиш огорнута пилом
носиш на собі частинки зникаючого моря
ловлю тебе
як восьминіг чорною піною що закриває день



5:21 пополудні
 
Лінія хмар як червона кіннота суне на захід поза обсерваторію,
що належить семінарії і де я жодного разу
за 28 років не бачив, щоб хтось ходив.
У горіховому гіллі тиша.
Птахи зникають в повітрі. Вулицею
їдуть авта. На небі місяць, але
надворі ще день.

І погода весняна, але не весна.
 
Гнів у нутрі, сумʼяття
через те, що вчинив
і чого не вчинив
 
 – зненацька зрозумів: снага
іде зсередини,
і все в наших руках!



коли вдаряєш сокирою
по нозі рубаючи дрова
 
тоді не думаєш про поезію
ані про великі діяння
ані про політику
не сперечаєшся з Богом
ти дрібний як горошина
коли чекаєш доки біль
вщухне.
 
Коли тебе решетять осколки
мінометних снарядів
тоді не міркуєш про враження
яке справляєш на жінок
ані про національний гімн
забиваєшся під камінь і
чекаєш поки біль вщухне.
 
Коли за тобою зачиняються
двері слідчого ізолятора
тоді думаєш про свободу.



кружляння
   
буває мені здається ніби я живу позиченим часом
мої друзі мертві розкидані по кладовищах
стерті з дошки ані одному із них не було й тридцяти
тим людям з якими я ділив хліб
спав у одном бункері ходив по тій самій
траві вилазив на танки і падав
лицем у землю під зливою куль та снарядів
(о солодка спокійна земле, ти, що знаєш наші молитви)
їхні духи тепер приходять останніми голосами:
є ще сік? питає той що загине в атаці
наглянь за братом каже другий якого вбʼє танк
третій намагається пригадати хто він і звідки родом
поки мозок його поволі згасає (поранило в голову)
що он там? питає четвертий стискаючи склянку вина з водою
погляд втупив у гори де на нього чекає засідка
а пʼятий мовчить але очі його промовляють:
смерть.
 
буває мені здається ніби я розірвав ланцюг
буджуся вночі від задухи крізь
прочинені вікна шумить чотирнадцять поверхів
(із трун дерев’яних лине запах горілої плоті)
Христос-Спаситель навік свіжа рана між чорних хмар
світляки електричні в’ються клянуть і славлять
час коли свині годувались людьми
унизу стоїть дім що сто років тому був синій
а зараз без даху і у відчинених вікнах порожнява
всередині руїна але вночі він дивним чином оживає
забуті балкони повняться світлом і квітами
округлі негритянки в тюрбанах спираються на
іржаву огорожу й дрібні відлуння їхніх розмов
шепочуть що триста тисяч людей загинуло в тих полях
де мої чоботи залишилися без підошов
де очі мої втонули в багнюці всесвіту а
серце ніби залізний трос відірваний від якоря
просвистіло повітрям а сліпому кружлянні:


поранений випробовує Бога

я блукав лісом ворожого королівства
і натрапив на дріт захований у траві
на протипіхотну осколкову вистрибуючу міну ПРОМ2
за частки секунди до вибуху
я сподівався що Бог відведе від мене цю чашу 
та коли детонація жбурнула мене у повітря я побачив уламки
заліза клапті свого одягу шматки своєї плоті що виходили на
орбіту / пісок зірки порцеляну розу вітрів тартан
лезо лід / Джозефа Конрада що освідчується Фреї дівчині зі
Семи Островів / коти мої недруги що крадуть кисень
планети і риються у смітті / всі запалені маяки
від Нових Гебридів до Пеппер-Коста / президента Зімбабве
Канаану Банана
котрий слухає німецьке радіо / тисячі препарованих риб'ячих голів
що пророкують чужинськими мовами / Амадея Моцарта що складає літачка із газети —
я ніколи не любив Моцарта і це скинуло мене вниз на землю
а Віденський хор хлопчиків заспівав:
«до часу глечик воду носить
до часу глечик воду носить»
 
Боже, хай чаша ця обмине мене просив я
у машині швидкої
дай мені ще трохи пожити хоча б років зі 100
не бажаю помирати тепер коли час наш настав
хочу щоб мої нагороди блищали мов нафтові
платформи що освітлюють нічні рейси понад Атлантикою
а моя ветеранська харизма була електричною
щоб мій лімузин прослизнув між людей наче Мобі Дік
перед очима безпорадного капітана Ахава
я ж ніколи не казав що не хочу продати душу
просто сторговувався за ціну
хай мене запросять на прийом до президента
так багато є страв яких я ніколи не куштував
так багато є людей на землі чиїх доль я ніколи
не брав у свої руки
хочу красти і наставляти обкрадених
хочу брехати і сміятися над обдуреними
хочу власне місце в ковчезі щоб я міг
спостерігати за потопом з коктейлем у руці
бо краще розпалювати пожежі ніж бути спаленим
краще принизити ніж бути приниженим
тож відкриймо карти — життя лише одне
дай мені сто шльондр-людожерок з Борнео
дай пройти очищення у водах молодості
дай мені силу тривати вічно мов невидима
отрута у кровоносних судинах людей
 
дай мені якісь частини їхніх хребтів рук очей мізків сердець
нирок
мої руки скульптора спраглі до роботи
― усміхнуся вам, зелені хорватські поля,
усмішкою женця
 
а перед лікарняною брамою коти копирсаються у смітті
змовилися викрасти весь кисень планети
залізні тримачі на фасаді порожні
50 років тому в них стриміли три прапори
один прапор зажерливості другий жадібності
а третій нікчемства.
замість них ми підняли свій триколірний прапор
червоний ― кров Христова мінеральна
кров наших полеглих захисників кров підземна кипуча
білий ― надія що боремося за кращу цивілізацію
синій то наші зухвалі пригоди й дружба міцна мов
ті заморські телеграфні кабелі що на них буває
натрапляють рибалки коли їхні сіті відносить
досить глибоко
але коти підкрались вночі й вчинили підло
червоний колір знов означає зажерливість білий
жадібність а синій нікчемство.
 
тож, друзі, одне відомо напевно
і біля брами іншого світу вони нас чигають
ті самі коти хитрі коти що часами
обертаються на політиків коти які й далі
копирсаються у смітті і плетуть змови щоб украсти
кисень планети



ми всі знову зібралися разом
   
якось мені наснилося що ми знов усі зібралися
разом за довгим деревʼяним столом поставленим десь
в глушині серед гір
за білим деревʼяним столом накритим
картатою скатертиною з червоними візерунками
сидимо на плато між високих трав. мовчимо
 
зосереджені на прозорих лимонних квітах
що пливуть у тьмяному небі травня
і спадають
у келихи із яких ми пʼємо чіпляються за бруд наших форм ковзають по кризі нашої зброї і зникають між трав
з гострими сонячними краями що обплітають наші старі черевики
яким тисячі років. дехто із нас
пʼє вино нерозведеним я ж змішую його із газованкою насиченою мінералами кристалами кварцу ревучими водоспадами
 
дехто доливає у вино звичайну воду на столі стоїть глек який наповняємо
з криниці де вода така ж чиста
як і повітря довкола таке порожнє що крізь нього я бачу
тріщини у снігу  
котрий тане на найдальших вершинах чорних скляних
гір. дивлячись звідси
 стає цілком очевидно що земля кругла. солоний вітер
що здіймається з моря скрадається вночі її пласкими поверхнями
невидимими лабіринтами
з наміром заскочити німецького вівчура
прикордонника ворожого патруля котрий спить у тіні
єдиного дерева на цьому плато
(нікого з нас той пес особливо не хвилює)
 
прикурюю сигарету кидаю сірник у траву тютюн заходить в легені
такий міцний аж темніє в очах.
 
сидимо не говорячи під ногами нашими десь
дуже глибоко в землі
клекоче лава майбутніх вулканів – народжується ґрунт
після того як цілу зиму пробув у сніговій пастці
перевертається живиться мертвими організмами
відновлює себе і паростки коріння що твердне і шириться
викидаючи пагони гірких кольорів.
 
сидимо там спокійно спостерігаємо як достигають плоди гірського
лимона. їжа на столі нашому скромна як і завжди:
кілька хлібин тридцять зварених вкруту яєць. і ще є мапи
(географічні карти якихось інших країв) плюс сім
 
рацій моторола пʼять-шість повʼязок чотири чеські дев’ятиміліметрові «збройовки» три аргентинські автомати один ultimax 5.56 два пістолети-кулемети «heckler & koch» п'ять ізраїльських «узі» з глушниками три російські ракетні установки РПГ-7 два гранатомети залпового вогню «кольт» із нітрогліцериновими зарядами калібру 40 мм та близько двадцяти ручних гранат. одна напівавтоматична снайперська гвинтівка п'ять кілограмів пластикової вибухівки кілька дистанційних електронних детонаторів три нічні інфрачервоні приціли два денні далекоміри + сім військових компасів.



сон про кукурудзу
   
Біжу кукурудзяним полем, крізь надвечір’я, поки місяць змінює сонце. Небо низьке й овальне, притиснуте до землі. Світло лине з листків кукурудзи, прозорих і водянистих. Зелений стає  жовтим. Помічаю, який я маленький, кукурудза значно вища за мене.
Поле безкрайнє.

Враз натикаюся на відбитки ніг того, хто мене ловить. Завмираю. Якусь мить не чую нічого, крім власного дихання. Мабуть, притуливши вухо до землі, я почув би гупання його кроків. Стебла кукурудзи тут зламані з ненавистю, витоптані. Він біжить наосліп, за ним лишається коридор, важкий від порожнечі. Швидкість, з якою він рухається, набагато більша за мою. Сліди його пересування розкривають природу демона.
Мені потрібно все більше повітря. Поки я міг, дихав тільки носом. Тепер дихаю ротом, глибоко вдихаю і видихаю щодесять кроків. Ще трохи — і буде щопʼять, потім щодва…

Важливо контролювати ритм дихання.

Біг додає мені відваги. І те, як кукурудза гнеться піді мною, додає мені відваги. Повернуся ще трохи назад і рушу іншим шляхом, щоб заплутати слід. Коли настане ніч, заповзу під кукурудзу, щоб набратися сил до ранку, до бігу. Я замкну свій страх у кімнаті без вікон. І дозволю надії горіти у темряві, освітлювати мій сон. Він теж стишиться на ніч, але не спатиме. Лють не дасть йому стулити повіки, притупить чуття. Уранці холодне повітря затьмарить йому зір. А поки світло тьмяніє, я відчуваю, як кров кипить у жилах мого переслідувача, мовби далекий шурхіт кукурудзяних полів. Перед моїми очима висить загроза цілковитого знищення, яка йде за ним, мені не потрібно бачити його обличчя, щоб знати, що невідомий, який мене переслідує, — це той самий чоловік, чия тінь майнула по стінах однієї беззоряної ночі, тієї ночі, коли я залишився сам.
Уранці я бігтиму так, як ніколи в житті. Той чорний дім вже далеко позаду, має бути позаду. Тепер у мене є те, чого я ніколи не мав, — свобода вибору. Можу враз повернути на схід, або на південь, або й далі бігти на захід. Поки біжу, моя доля в моїх руках. Я не смію спинитись. 
 

---

Переклад з хорватської Катерини Міхаліциної за участі автора та за підтримки й допомоги Алли Татаренко. Для оформлення добірки використано фото Катерини Данилович.