Вірші Чеслава Мілоша в перекладах Олега Коцарева
01 Липня 2025 | Світова поезія українською | Переклад: Олег Коцарев | Перегляди: 173
Чеслав Мілош (1911–2004) – польський поет, прозаїк, есеїст, перекладач, історик літератури, дипломат. Автор близько двадцяти збірок поезії, трьох романів, понад двадцяти книжок есеїстики, серед яких «Поневолений розум», «Родинна Європа», «Земля Ульро», «Шукання вітчизни». Перекладав найрізноманітніші твори – від Біблії та поезії дзен до віршів американських бітників. Народився в Шетейнях у сучасній Литві, німецьку окупацію пережив у Варшаві, після війни був на дипломатичній службі комуністичної Польщі. В 1951 році попросив політичного притулку у Франції, що було на батьківщині потрактоване як зрада. Комуністична влада зробила спробу викреслити Мілоша з історії польської літератури. З 1960 року жив у США, де викладав слов’янські літератури у Каліфорнійському університеті в Берклі. В 1980 році був удостоєний Нобелівської премії з літератури, що уможливило його приїзд до Польщі та легальне видання його творів у ПНР – уперше за тридцять років. У 1993 році Мілош остаточно повернувся на батьківщину, останні роки свого життя провів у Кракові.
| OSET, POKRZYWA „...le chardon et la haute Ortie et l'ennemie d'enfance belladonna” O. Miłosz Oset, pokrzywa, łopuch, belladonna Mają przyszłość. Ich są pustkowia I zardzewiałe tory, niebo, cisza. Kim będę dla ludzi wiele pokoleń po mnie Kiedy po zgiełku języków weźmie nagrodę cisza? Miał mnie odkupić dar układania słów Ale muszę być gotów na ziemię bez-gramatyczną. Z ostem, pokrzywą, łopuchem, belladonną, Nad którymi wietrzyk, senny obłok, cisza. |
ОСОТ, КРОПИВА „...le chardon et la haute Ortie et l'ennemie d'enfance belladonna” O. Мілош Осот, кропива, лопух, беладона, В них є майбутнє. Їм пустирі належать, Іржаві колії, небо, тиша. Ким я буду для поколінь далеких, Коли після галасу мов візьме гору тиша? Мене б мав відкупити дар складати слова, Та треба бути готовим до землі безграматичної. З осотом і кропивою, лопухом, беладоною, І вітерець над ними, сонна хмара, тиша. |
| W WARSZAWIE Co czynisz na gruzach katedry Świętego Jana, poeto, W ten ciepły, wiosenny dzień? Co myślisz tutaj, gdzie wiatr Od Wisły wiejąc rozwiewa Czerwony pył rumowiska? Przysięgałeś, że nigdy nie będziesz Płaczką żałobną. Przysięgałeś, że nigdy nie dotkniesz Ran wielkich swego narodu, Aby nie zmienić ich w świętość, Przeklętą świętość, co ściga Przez dalsze wieki potomnych. Ale ten płacz Antygony, Co szuka swojego brata, To jest zaiste nad miarę Wytrzymałości. A serce To kamień, w którym jak owad Zamknięta jest ciemna miłość Najnieszczęśliwszej ziemi. Nie chciałem kochać tak, Nie było to moim zamiarem. Nie chciałem litować się tak, Nie było to moim zamiarem. Moje pióro jest lżejsze Niż pióro kolibra. To brzemię Nie jest na moje siły. Jakże mam mieszkać w tym kraju. Gdzie noga potrąca o kości Nie pogrzebane najbliższych? Słyszę głosy, widzę uśmiechy. Nie mogę Nic napisać, bo pięcioro rąk Chwyta mi moje pióro I każe pisać ich dzieje, Dzieje ich życia i śmierci. Czyż na to jestem stworzony, By zostać płaczką żałobną? Ja chcę opiewać festyny, Radosne gaje, do których Wprowadzał mnie Szekspir. Zostawcie Poetom chwilę radości, Bo zginie wasz świat. Szaleństwo tak żyć bez uśmiechu I dwa powtarzać wyrazy, Zwrócone do was, umarli, Do was, których udziałem Miało być wesele Czynów, myśli i ciała, pieśni, uczt. Dwa ocalone wyrazy: Prawda i sprawiedliwość. |
У ВАРШАВІ Що ти робиш на руїнах собору Святого Яна, поете, В цей теплий весняний день? Що думаєш тут, де вітер, Із Вісли віючи, розвіває Червоний руйновищ пил? Ти присягався ніколи не бути Плакальницею. Присягався ніколи не зачіпати Великих ран свого народу, Щоб не зробити з них святість, Кляту святість, що переслідує Нащадків століттями. Але цей плач Антігони, Котра шукає брата, Це справді понад міру, Терпіння. А серце То камінь, в якому комахою Замкнута темна любов Найнещасливішої землі. Не хотів я любити так, Не це було в моїх планах. Не хотілося так жаліти, Не це було в моїх планах. Перо моє значно легше, Ніж перо колібрі. Тягар цей Понад сили мої. Як же я маю жити у цій країні, Де нога зашпортується об кістки Непоховані якнайближчих? Голоси чую, бачу усмішки. Я не можу Написати нічого, бо п’ятеро рук Хапають моє перо Й писати наказують їхню історію, Історію їх життя і смерті. Невже я для того створений, Щоб стати плакальницею? Я хочу оспівувати свята, Веселі гаї, до яких Заводив мене Шекспір. Залишіть Поетам мить радості, Інакше загине ваш світ. Божевілля — так жити без усміху Й повторювати два слова, Звернені до вас, померлі, До вас, чиєю долею Мали бути веселощі Вчинків, думки і тіла, пісень, бенкетів. Два уцілілі слова: Правда і справедливість. |
| ZGODA Późno nastał dla niego czas pokornej zgody Z samym sobą. „Tak” — powiedział — „Stworzony jestem na to, żeby być poetą I niczym więcej. Niczego naprawdę Poza tym nie umiałem. Wstydząc się bardzo, Nie mogąc jednak zmienić przeznaczenia.” Poeta: ten, kto stale myśli o czym innym. Jego roztargnienie doprowadza bliskich do rozpaczy. Być może nie ma nawet ludzkich uczuć. Ale ostatecznie, dlaczego by nie? W różnorodności ludzkiej mutacja, wariacja Też jest potrzebna. Odwiedźmy poetę W jego domku na trochę wyblakłym przedmieściu, Gdzie hoduje króliki, przyrządza nalewki I nagrywa na taśmę hermetyczne wiersze. |
ЗГОДА Пізно настав для нього час покірної згоди З самим собою. «Так», — сказав він — «Я створений бути поетом І більше нічим. Нічого насправді, Крім цього, не вмів я. Соромлячись дуже Й не можучи все ж змінити призначення». Поет: той, хто постійно думає про щось інше. Його неуважність доводить близьких до відчаю. Можливо, в нього навіть немає людських почуттів. Але зрештою чом би й ні? В розмаїтті людському мутація, варіація Теж потрібна. Відвідаймо поета В його будиночку в трохи вицвілому передмісті, Де він годує кроликів, готує наливки Й записує на магнітофонну плівку герметичні вірші. |
| RODOWÓD Janowi Lebensteinowi Na pewno mamy wiele ze sobą wspólnego My wszyscy, którzy rośliśmy w miastach baroku, Nie pytając, jaki król ufundował kościół Mijany co dzień, jakie księżne mieszkały w pałacu Ani jak nazywali się architekci, rzeźbiarze, Skąd przybyli i kiedy, czym stali się sławni. Woleliśmy grać w piłkę pod rzędem strojnych portyków, Biegać obok wykuszów i schodów z marmuru. Potem nam były milsze ławki w cienistych parkach Niż nad głowami gęstwa gipsowych aniołów. A jednak coś nam zostało; predylekcja do linii krętej, Wysokie spirale przeciwieństw, płomieniopodobne, Strojenie kobiet w suto drapowane suknie, Żeby dodawać blasku tańcowi szkieletów. |
РОДОВІД Яну Лебенштейну Мабуть, у нас є багато спільного, В нас усіх, що росли в барокових містах, Не питаючи, який король звів цей костел, Котрий минаєш щодня, що за княгині жили у палаці, Ані як архітекторів звали, скульпторів, Звідки вони прибули й коли, чим уславились. Нам було краще грати в футбол під портиків рядом струнким, Бігати біля еркерів та мармурових сходів, Потім нам стали миліші лавки в тінистих парках, Ніж хащі гіпсових янголів над головами. А проте щось у нас та й лишилось: пристрасть до звивистих ліній, Високі спіралі суперечностей, полум’яноподібні, Оздоба жінок у всуціль драпіровані сукні, Щоб додавати блиску танцю скелетів. |
| O! O, szczęście! widzieć irys. Kolor indygo jak kiedyś suknia Eli i delikatny zapach, jak zapach jej skóry. O,jaki bełkot żeby opisać irys, który kwitł, kiedy nie było żadnej Eli i żadnych naszych królestw i żadnych krajów. |
О! О, щастя! бачити ірис. Колір індиго, як колись сукня Елі та делікатний запах, як її шкіри запах. О, який безглуздий опис ірису, що квітнув, коли не було ще жодної Елі і жодних королівств наших і жодних країн |
| ELEGIA DLA N.N. Powiedz czy to dla ciebie za daleko. Mogłabyś biec tuż nad małą falą Bałtyckiego Morza I za polem Danii, za bukowym lasem, Skręcić na ocean, a tam już niedługo Labrador, biały o tej porze roku. A jezeli ciebie, co marzyłaś o wyspie samotnej, Straszą miasta i migot światełek na szosach, Miałas drogę samym środkim leśnej głuszy, Nad siniziną odtajałych wód ze śladem łosia i karibu, Az do Sierras, opuszczonych kopalń złota. Zaprowadziłaby ciebie rzeka Sacramento Między pagórki porosłe kolczastą dębiną. Jeszcze gaj eukaliptusów i trafiłabyś do mnie. To prawda, kiedy kwitnie manzanita A zatoka jest niebieska w wiosenne poranki Myślę niechętnie o domu między jeziorami i o niewodach ciągnionych pod litewskim niebem. Budka kąpielowa gdzie składałaś suknię Zmieniła się na zawsze w abstrakcyjny kryształ. Jest tam ciemność miodowa koło werandy I śmieszne małe sowy i zapach rzemiani. Jak można było wtedy żyć, sam nie wiem. Style i stroje wibrują, niewyraźne, Niesamoistne, zmierzające do finału. Coż z tego, że tęsknimy do rzeczy samych w sobie. Wiedza mijającego czasu osmaliła konie przed kuźnią I kolumienki na rynku miasteczka I schodki i perukę mamy Fliegeltaub. Uczyliśmy się, sama wiesz, tak wiele. Jak zostaje kolejno odjęte Co odjęte być nie mogło, ludzie, okolice. A serce nie umiera kiedy, zdawałoby się, powinno, Uśmiechamy się, jest herbata i chleb na stole. I tylko wyrzut sumienia, że nie kochaliśmy jak należy Biednego popiołu w Sachsenhausen Miłością absolutną nad miarę człowieka. Przyzwyczaiłaś się do nowych, mokrych, zim, Do domu gdzie krew niemieckiego właściciela Zmyto ze ściany i nie wrócił nigdy. Ja też wziąłem tylko co można, i miasta i kraje Nie wstępuje się dwa razy w to samo jezioro Po dnie wysłanym olchowymi liśćmi Łamiąc jedną wąską pręgę słonca. Winy twoje i moje? Nieduże winy. Sekrety twoje i moje? Drobne sekrety. Kiedy podwiązują chustką szczękę, w palce wkładają krzyżyk I gdzieś tam szczeka pies i błyszczą gwiazdy. Nie, to nie dlatego że daleko Nie odwiedziłaś mnie tamtego dnia czy nocy. Z roku na rok dojrzewa aż ogarnie Tak jak ty ją zrozumiałem: obojętność. |
ЕЛЕГІЯ ДЛЯ N.N. Скажи, невже це тобі так далеко. Ти б могла бігти тут над малою балтійською хвилею І за полями Данії, за буковим лісом Повернути до океану, а там уже поряд Лабрадор, білий у цю пору року. І якщо тебе, яка мріяла про безлюдний острів, Лякають міста й миготіння вогнів на трасах, То був ще шлях крізь лісову глушину, Над синявою талих вод, зі слідом лося та північного оленя, Аж до Сьєрри й покинутих золотих копалень. Тебе повела б річка Сакраменто Між пагорби, вкриті колючим дубом. Ще евкаліптовий гай — і ти нарешті потрапила би до мене. Так, коли тут квітне мансаніта, А затока стає блакитна весняними ранками, Я думаю мимохіть про будинок поміж озерами й про неводи, що їх тягнуть попід литовським небом. Купальня, в якій ти складала сукню, Перетворилася назавжди на абстрактний кристал. Там темінь медова біля веранди Й смішні малі сови, і запах шкіри. Як можна було тоді жити, не знаю сам. Стилі й вбрання дрижать, розмиті, Несамодостатні, наближаючись до фіналу. Що з того, що ми сумуємо за речами в собі. Знання про минущий час обпалило коней при кузні Й маленькі колони на ринку містечка, І сходинки, і перуки матінки Фліґельтауб. Сама знаєш, ми вчилися так багато. Як поступово в нас віднімають Те, що віднятим бути не мало, люди, місця. А серце не помирає, коли, здавалося б, мусило, Ми усміхаємося, на столі чай і хліб. І тільки докір сумління, що ми не любили, як слід Бідний попіл у Заксенгаузені Любов’ю абсолютною понад людську міру. Ти призвичаїлася до нових, мокрих зим, До будинку, де кров хазяїна-німця Зі стіни змито, і він уже не повернувся. Я теж узяв тільки те, що можна, і міста, і країни, Двічі в одне озеро не ввійдеш Дном, устеленим вільховим листям, Ламаючи вузеньку смужку сонця. Провини твої і мої? Невеликі провини. Таємниці твої і мої? Дрібні таємниці. Коли щелепу підв’язують хусткою, в пальці вкладають хрестик І десь там гавкає пес та блищать зірки. Ні, не через те, що це так далеко, Ти не прийшла до мене того дня чи ночі. З року в рік достигає, аж поки огорне зовсім, Зрозуміла тобі, як і мені — байдужість. |
Переклад з польської — Олег Коцарев
Автор фото — Louis Monier, Getty Images.
Більша частина перекладів була зроблена в рамках літературної BAZHAN reisdence.
Олег Коцарев — поет, прозаїк, журналіст, перекладач. Народився в 1981 році в Харкові. Живе в Бучі на Київщині. Найновіші книжки — збірки поезії «Евакуація» (2022), «Вміст чоловічої кишені» (2021) та роман «Люди в гніздах» (2017, 2018). Співупорядник (разом з Юлією Стахівською) антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)».