Вірші Р.Б. Лемберґ в перекладах Даші Суздалової
09 Червня 2025 | Світова поезія українською | Переклад: Даша Суздалова | Перегляди: 341
Р.Б. Лемберґ (англ. R.B. Lemberg, they/them) — американськ.а небінарн.а письменни.ця, фантаст.ка, поет.ка, редактор.ка, перекладач.ка, професор.ка українсько-єврейського походження. Навчалися в аспірантурі Каліфорнійського університету в Берклі. Лемберґ є професор.кою соціолінгвістики, працюють над питаннями імміграції, ідентичності та гендеру.
Дії багатьох оповідань та віршів Лемберґ розгортаються у вигаданому всесвіті Бердсвіт (англ. Birdverse). Це складний, культурно різноманітний універсум з багатьма ЛГБТКІА+ персонаж.ками. Birdverse глибоко натхненний мовами, історією та культурою євреїв.
Твори Лемберґ публікувалися в таких виданнях, як «Lightspeed», «Strange Horizons», «Beneath Ceaseless Skies», «Uncanny Magazine» тощо. Фіналіст.ка численних премій, зокрема «Неб'юла», «Локус», «Іґнайт» та ін. Дебютна повість Лемберґ «Чотири глибокі плетива» вийшла у видавництві Tachyon у 2020 році, перший роман, «Розбалансування», вийшов у 2022. Лемберґ є редактор.кою-засновни.цею «Stone Telling», журналу фантастичної поезії, який дебютував у 2010 році та був названий на честь головної героїні роману Урсули Ле Ґуїн «Завжди повертаючись додому». 2012 року Лемберґ зібрали та видали антологію квір- та гендерно-флюїдної поезії «Тут ми перетинаємось», а також упорядкували збірку «Мить змін: Антологія феміністичної фантастичної поезії». У 2016 вони упорядкували «Абетка попелу: Антологія некатегоризованих творів», збірку коротких художніх творів, що не піддаються класифікації за жанрами.
На початку повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 році Лемберґ перекладали твори українських поет.ок для журналів «Читомо», «Springhouse Journal» та «Ukrainian Poetry in Translation Special Feature — Part II» в рамках Національного місяця перекладу. Р.Б. живе в Лоренсі, штат Канзас.
| if all of her would turn into bees if all of her would turn into bees and fly to the buckwheat fields each morning, she wouldn't scream so each time her gut swarmed, or her tongue, or, gods have mercy, the sweltering beehive of her heart. |
Якби вона вся перетворилась на бджіл якби вона вся перетворилась на бджіл і літала на гречані поля щоранку, вона не кричала б так щоразу, як роїлись її нутрощі, або її язик, або, хай боги милують, задушливий вулик її серця. |
Джерело оригіналу: https://throughthegate.net/issue1-sept2012/lemberg-bees.html
| Dualities The universal flow of prime numbers unleashed from your/my sleeves surrounds you/me in pillars of light. I/you never understood math, you/I never knew much about architecture, languages, the processing of speech into data and storysong, that wordshaping that anchored me/you in the ground. You/I navigate between stars with motion/no motion that exists outside timeflow and yet bound in it; the manifold, unfolding along the pathways of the veins. You/I understand little of the laws that frame me/you, and yet we broke up with the fathers of our children, wept/silently grit teeth over our sons’ disabilities, kept quiet/spoke over the screams of the body, took new lovers in an attempt/absolution over despair/despair. you/I, emergent and merged through this language, this silence, this memory of forgetting, through kinetic numbers and the accumulation of sung lives: I/you, traversing this desert/this space shall speak/sing with hope ascendant. Falling upward, you/I will not merge into a cohesion not of our designing. We will exist/be wound against each other in pillars of light, like DNA or prime numbers, like rivers, like storysongs into the earth, at the exit/entrance to the worlds that are becoming. |
Дуальності Універсальний потік простих чисел, вивільнений з твоїх/моїх рукавів, оточує тебе/мене стовпами світла. Я/ти ніколи не розуміли математики, ти/я ніколи не розбирались як слід в архітектурі, мовах, перетворенні мовлення у дані й пісні-оповіді, тому словобудуванні, що прив’язало мене/тебе до землі. Ти/я курсуємо поміж зірок в русі/без руху, що існує поза часоплином і все ж пов'язаний з ним; многовид, що розгортається вздовж венозних шляхів. Ти/я мало розуміємо закони, що обрамляють мене/тебе, і все ж ми розходилися з батьками наших дітей, плакали/мовчки зціплювали зуби через неповносправність наших синів, мовчали/ перекрикували крики тіла, обирали нових коханців у спробі побороти/відпустити відчай/відчай. ти/я, що виникають і зливаються крізь цю мову, цю тишу, цю пам'ять забування, крізь кінетичні числа і накопичення проспіваних життів: я/ти, що перетинають цю пустелю/цей простір, говоритимуть/співатимуть із висхідною надією. Падаючи вгору, ти/я не зіллємося в цілість, яку не створювали. Ми існуватимемо/ намотуватимемося одне на одного у стовпах світла, як ДНК або прості числа, як ріки, як пісні-оповіді, що впадають у землю, на виході/вході в світи, що постають. |
Джерело оригіналу: https://mythicdelirium.com/mythic-delirium-magazine/mythic-delirium-1-2-oct-dec-2014/featured-poem-ii-%e2%80%a2-october-2014
| “Eating Disorder” does not begin to describe it I unzip my body like a big soft sack, looking for more things to sell— that’s how my grandmother survived the war. When I was born, she wasn’t fat, just her skin, sagging over treasures sold in hunger. A big emptiness where all had once been— words, family, an open window with its freshly starched lace curtain, big cherry trees that began to bloom again after the war ended, the sour cherries as big and bloody as a fist. She told me, once there was a tangle of gold rings and necklaces inside her, watches from all the grandfathers and their dead. In the war, they ate turnips and stale bread, zipping and unzipping the burlap of her stomach. I eat because I do not remember what it’s like to not live in the shadow of that war, what it’s like to have security believing that one’s house will continue to stand unburned, believing that people live in houses and not in the backs of carts or on the floors of airports, at best in apartments shared with two other families; believing that one sleeps in beds rather than on top of toppled armoires, or on the ground; one cannot labor enough to escape the narrative. This is my self-care: I unzip my skin, take out my own treasures: a tallow candle, gold protuberances of the sun, letters that peeled from desecrated Torah scrolls, my lenience towards the dirt and grime, and I put it all in poems, or, when the guilt gets too much, into turnips: my contribution to the long, long recovery from the war I have not seen, but which I am still fleeing even as people here voted it in. My body can’t cooperate. I stop sleeping, I eat my way through farmers markets, gift boxes, donation boxes, the pantry, the cafeteria, I eat my way through sleeplessness and fear waiting for that knock on the door or the announcement on the radio, shuddering with every familiar turn of phrase in languages new to me: and yet I continue inhabiting houses, making elaborate dishes out of turnips, I buy ever-expanding clothes, I do not know how to deal with all this, I am overwhelmed, I am self-hating, I am grateful, I am prescient, the world keeps changing in old familiar ways, the war forever looking to return, people cheering it on as if nobody ever learned anything; somewhere my grandmother’s cherry trees are still in bloom. I tell myself that I will go on, I’ll just keep expanding until I outgrow even the great war and all my immigrations, until it is safe enough to be small, but I know that my smallness has never been safe, has never felt right even when it was praised for trying; and I am done destroying myself for the sake of that anxiety of needing to look as if nothing ever happened; and I am strong, knowing that I must speak of yet worse things, zipping and unzipping the soft cavern of my stomach. |
«Розлад харчової поведінки» — це ще м'яко сказано Ми розстібаємо своє тіло, як великий м'який мішок, у пошуках нових речей на продаж — так наша бабуся пережила війну. Коли ми народились, вона не була товстою, просто її шкіра обвисла над проданими в голод скарбами. Велика порожнеча там, де колись було все, — слова, сім'я, відчинене вікно зі свіжонакрохмаленою мереживною фіранкою, великі вишневі дерева, що знову зацвіли після закінчення війни, вишні, великі й криваві, як кулак. Вона розповіла нам, що колись всередині неї був клубок золотих каблучок і намист, годинники від усіх дідів та їхніх небіжчиків. У війну вони їли ріпу і черствий хліб, застібаючи-розстібаючи мішковину її живота. Ми їмо, тому що не пам'ятаємо, як це — не жити в тіні тієї війни, як це — бути в безпеці, вірячи, що твій дім стоятиме і не згорить, вірячи, що люди живуть у будинках, а не у підводах чи на підлогах аеропортів, у кращому разі в квартирах з двома іншими сім'ями; вірячи в те, що людина спить у ліжку, а не на перекинутих шафах й не на землі; як не старайся, тобі не уникнути цієї розповіді. Це наш догляд за собою: ми розстібаємо шкіру, дістаємо скарби: сальну свічку, золоті протуберанці сонця, літери, що відшарувалися зі спаплюжених сувоїв Тори, свою поблажливість до бруду й кіптяви, і вкладаємо все це у вірші, або, коли провина стає завеликою, в ріпу: наш внесок у довге-довге відновлення після війни, якої ми не бачили, але від якої все ще тікаємо, навіть коли тутешні люди голосують за неї. Наше тіло не може співпрацювати. Ми перестаємо спати, ми проїдаємо шлях крізь фермерські ринки, подарункові коробки, скриньки для пожертв, комори, їдальні, ми проїдаємо шлях крізь безсоння і страх, чекаючи стукоту в двері чи оголошення по радіо, здригаючись від кожної знайомої фрази новими для нас мовами: і все ж ми продовжуємо населяти будинки, готувати вишукані страви з ріпи, ми купуємо дедалі більший одяг, ми не знаємо, як з усім цим впоратися, ми приголомшені, ми ненавидимо себе, ми вдячні, ми прозорливі, світ продовжує змінюватись у старий знайомий спосіб, війна вічно прагне повернутися, люди підбадьорюють її, наче ніхто нічого не навчився; десь досі цвітуть вишневі дерева нашої бабусі. Ми кажемо собі, що продовжуватимемо, розширюватимемось, поки не переростемо навіть велику війну і всі наші імміграції, поки не стане досить безпечно бути маленькими, але ми знаємо, що наша малість ніколи не була безпечною, не відчувала своєї правоти, навіть коли її хвалили за намагання; і нам набридло руйнувати себе заради цієї тривожної необхідності виглядати так, ніби нічого не сталося; і ми сильні, знаючи, що маємо говорити про ще страшніші речі, застібаючи-розстібаючи м'яку порожнину свого живота. |
Джерело оригіналу: https://www.uncannymagazine.com/article/eating-disorder-does-not-begin-to-describe-it/
Переклад з англійської — Даша Суздалова.
Залучений редактор — Гєник Бєляков. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев.
Фото © Інстаграм Р.Б. Лемберґ
Даша Суздалова — поетка, письменниця, перекладачка. Народилась у 1988 році в Сіверськодонецьку, виросла в Енергодарі Запорізької області. Отримала ступінь магістра міжнародних відносин в Дніпровському національному університеті. Її поезія та проза перекладені англійською, польською, словацькою мовами та опубліковані в низці журналів (The Café Review, Dach, «Нога», Helikopter, Soloneba тощо) і антологій (останні з яких — «Апокаліпсису не буде» (Вроцлав, 2024) та «Ukrainian Poetry of War and Hope» (Портленд, США, 2024). Авторка поетичних збірок «Ми — пограничні» / «My — Pograniczni» (2022) та «Я запропонувала, м'ясники» (2024). Стипендіатка боннського музею сучасного мистецтва Bundeskunsthalle, польського фонду «Пограниччя», латвійської резиденції для письменн.иць та перекладач.ок у Вентспілсі тощо. Живе в Києві.