Вірші Яна Каплінського в перекладах Каті Новак
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Катя Новак | Перегляди: 2574
Ян Каплінський (Jaan Kaplinski) — естонський письменник, драматург, есеїст, перекладач, політик. Автор десятків поетичних збірок, есеїв, драматичних, прозових, дитячих творів і книг перекладів. Його твори перекладені 26-ма мовами.
Більшість поетичних текстів Каплінського написані естонською, частина — англійською, фінською, російською (у дореволюційному та сучасному правописі), вируським (південно-естонським) діалектом, який поет вважає своєю рідною мовою. Перекладав із французької, англійської, іспанської, китайської та шведської мов.
Лауреат пермії Балтійської Асамблеї (1997), Вілениці (2001), Макса Жакоба (2003), Європейської премії з літератури (2016) тощо. Його називали одним із претендентів на Нобелівську премію.
Один із авторів та ініціаторів акції так званого «Листа 40 інтелектуалів». На честь Яна Каплінського названо астероїд 29528 головного поясу. Помер 8 серпня 2021 року на 81-му році життя.
*** Ma tean ma ei unusta kunagi seda päeva kui adusin et saan tänada sind hea ja halva eest truuduse ja truudusetuse rõõmu ja kannatuse eest – kõige eest mida olen saanud tunda sinu pärast ja sinuga koos *** Kui see linn oleks vaid vaiksem kui me ise oskaksime vaiksemad olla varem kuulda ja tunda kes mis vargsi liigutab südames südame all näha neid lõpmata silmi ja käsi seda lõpmata hellust mis uinub sündimata kõiges sündivas *** Kõik surelik on surnud kõik mis on pole kunagi sündinud su oma naeratus on ainus millele toetuda *** Nii ammu pole näinud ja ometi tunneme teineteist ikka ära -- vahtraleht, kaseleht, tammeleht. *** Mesilased läbi päikesepaiste tõusev tantsiv laskuv tolm viiv olemist silmini rõõmu täis tahtmatagi et igaüks loeks su pilgust luuletuse lõpuni *** Kahe tulehoo vahel ulatub õue ritsiklinnu hääl *** Iga arusaam tuleb omal ajal su väikesed käed mu karedail põskedel esimene lumi alati kellelegi esimene kellelegi viimane kord *** Sinu äraolemist nii täis nii täis aeg ruum aed metsateed imelik valulev vaikus igal pool sinu tuleku ootel *** Kõik on ainult muld vesi õhk ja tuli üksteiseks saamas ja jäämas meie mõte või pilk ei võta neilt midagi ei anna neile midagi juurde *** Alasti oled sügises sügis sinus sügis tulemas majja aknasse aeda tulemas meelde et maja jääb tühjaks ja vesi anumates jahtub jäätub sügis üks selle suure kurbuse nägudest mida hüütakse ajaks mille kasvava varju all seisad sa alasti laps luuletades armastusest ja surmast "Kirjutatud. Valitud luuletused”, Varrak, 2000 Kreedo Surnute varjud tõusevad tolmust ja lendavad tuules minema ma usun üht maad ma usun üht taevas ma usun kivide ülestõusmist ja lainete surematust usun terade und mullas usun metsajärvede vaikust pilved laskuvad alla kui ma neid hüüan uppunud mandrid tõusevad merest ja vikerkaar murdub kaheks kirikud salgavad üksteist ära enne kui kukk laulab kolmast korda kõrbed unustavad oma nime ja värisedes kummardavad mäed selle ette kes ütleb viimase sõna *** Mina tahaksin et sa tahaksid et me tahaksime ikka olla tasa all you need is love mõista jõge mõista sulinat vaadata vette kaua kaua keegi ei tea kui kaua vaadata endasse läbi teineteise läbi silmade läbi armastuse suur vaikus voolab meisse meie vaikusesse munakoore nokib ilmaletulija seestpoolt katki *** Vikati paned räästasse. Reha kuuri. Heinad lakka. Kuid rohi kasvab taas ja ei mäleta midagi. *** Uskumatu: kui esimest korda taas need õites toomingad. Liig lühike on elu harjumaks kevadega *** Armastada aru saada midagi puhast ja head udu hajub kauged saared selgesti näha tuul merelt võta mu käsi raske ja palav kõigi nende ütlemata öeldud sõnade pärast läbi mu januse keha jõuavad nad sinusse siis on rahu vahel on hirm aga see vist ei loe Mélisande mu arm ei väsi "Käoraamat”, Eesti raamat, 1986 *** Ida ja Lääne piir rändab ikka, vahel itta, vahel läände ja vaevalt me päriselt teame, kus ta parajasti on, kas Gaugamelas, Uuralis või hoopis meis endas, nii et üks kõrv, üks silm, üks sõõre, üks käsi, üks jalg, üks kops ja üks muna (naistel vastavalt munasari) jääb ühele, teine teisele poole. Ainult süda, ainult süda on ikka ühel pool, kui vaatame põhja, siis läänes, kui vaatame lõunasse, siis idas, ja suu ei tea, kumma poole eest peab rääkima tema. „Helmemänni varju all”, Hea Lugu, 2021 | *** Я знаю я ніколи не забуду цього дня коли усвідомив що можу дякувати тобі за хороше і погане за вірність і не- за радість і терпіння за усе що мав змогу відчути завдяки тобі і разом з тобою *** Коли це місто було б тільки тихшим коли ми самі уміли б тихшими бути раніше чути і відчувати хто що стиха ворушить на серці під серцем бачити безкінечні очі і руки безкінечну ніжність що ненародженою засинає породжуючись у всьому *** Усе смертне уже померло усе що є ніколи не народилось твоя усмішка єдине за що триматись *** Так давно не бачились, а все ж впізнаємо один одного -- листя дуба, берези і клена. *** Бджоли крізь сонця світ пил здіймається танцює звільняє мить життя по вінця радості повна не бажаючи аби кожен прочитав би із погляду твого вірш до кінця *** Між двох порухів вітру іноді долітає знадвору спів цвіркуна *** Кожне розуміння прийде у свій час твої маленькі руки на моїх колючих щоках перший сніг завжди для когось перший для когось останній раз *** Твоєю відсутністю повні такі повні час простір сад лісові стежки дивна болісна тиша повсюди в очікуванні тебе *** Усе лише земля вода вогонь повітря одне одним стаючи і будучи наша думка чи погляд нічого від них не забере нічого їм не додасть *** Ти оголено в осені осінь в тобі осінь приходить до вікна до саду додому приходить на думку що будинок спорожніє і вода у ємностях захолоне замерзне осінь одне з облич цього великого суму що називають часом під зростаючою тінню якого стоїш ти оголене дитя віршуючи про кохання і смерть Кредо Тіні померлих постають із попелу і розлітаються за вітром я вірю одній землі я вірю одному небу я вірю воскресінню каменів і безсмертю хвиль я вірю сну зерна у ґрунті я вірю тиші лісових озер хмари спускаються коли я їх гукаю затонулі материки постають із моря і веселка розколюється навпіл церкви відрікаються одна від одної до того як заспівають треті півні пустелі забувають своє ім’я і здригаючись б’ють поклони гори перед тим хто мовить останнє слово *** Я хотів би щоб ти хотіла б щоб ми хотіли б все ж помалу бути all you need is love розуміти річку розуміти плескіт дивитись у воду довго довго ніхто не знає як довго дивитись у себе крізь іншого крізь очі крізь любов велика тиша входить у нас у наше мовчання шкаралупу прокльовує зсередини прибулий на світ *** Косу кладеш на горище. Граблі до хліву. Сіно на стріх. Хоча трава виростає знову і не пам’ятає нічого. *** Неймовірно: як уперше знову цей цвіт черемшини. Надто коротке життя аби звикнути до весни. *** Любити розуміти щось добре і чисте імла розсіюється далекі острови чітко видно вітер із моря візьми мою руку тяжко і гаряче від усіх сказаних і не- слів крізь моє спрагле тіло сягають вони тебе тоді спокійно часом страшно але певно це не рахується Мéлісанду моя любов не втомлює *** Межа між сходом і заходом зміщується, часом на схід, а часом на захід і заледве ми знаємо, де вона натепер є чи в Гавгамелах, чи на Уралі чи скорше у нас самих, так що одне вухо, одне око, одна ніздря, одна рука, одна нога, одна легеня, одне яєчко (у жінок відповідно яєчник) залишаються у своїй стороні. Тільки серце, тільки серце по один бік, як дивитись на північ — то на заході, як дивитись на південь — то на сході, і тільки рот не знає, за чию сторону йому говорити. |
Переклад з естонської – Катя Новак.
Фото: Jaan Tootsen, Estonian Literary Magazine
Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.