Ламіс Саїді — алжирська поетеса і перекладачка. Авторка чотирьох поетичних збірок — «Як завжди, я забула свою валізу» (2007), «Від імені сплюндрованого міста» (2017),  «Як гном, що поволі наближається до легенди» (2019), а також біографічної книжки «Кімната 102» (2015). Її вірші перекладені нідерландською, французькою та іспанською. Перекладала багатьох поетів, серед них — Рабах Беламрі, Емілі Дікінсон, Анна Грекі, Ярміна Мечакра, Анрі Мішо, П'єр Паоло Пазоліні. Володіючи і арабською, і французькою мовами, Саїді прагне перевизначити алжирський літературний канон шляхом перекладу, спонукаючи до діалогу між франкофільською та арабофільською літературними традиціями Алжиру.  

Він живе в країні, чиї діти не в змозі назвати стару війну; не називаючи її, вони оголошують нову війну, тобто, як в'язні, припалюють свої цигарки від недопалків, що ще горять.

старі будинки Алжира* —

як ветерани, що пережили війну,

щоб далі жити з кулею біля серця,

але досі схожі на молодих і жвавих,

з дахами у складках барвистого одягу;

жінки піднімаються сходами в полудень

з розпущеним волоссям і в коротких спідницях,

як безіменні актриси з плакатів у кімнаті підлітка з 80-х,

у післяобіддя з балконів визирають чоловіки

з непривабливими формами

й животами, іспанською

la curva de la felicidad**,

курять чи повертаються спиною до моря,

моря, яке для їхніх очей, уже не синє,

а тільки великий синяк, залишений загарбниками

жінки піднімаються на дахи

за духом жертовного ягняти,

з радістю матері, чий син вижив тисячу років тому,

без нарікань промивають овечі нутрощі

миють дах водою з милом,

змиваючи кров і неперетравлені зерна,

і коли запах паленого м'яса підіймається до неба, як ладан,

вони дозволяють хлопцям іти гратися на вулицю в новому одязі

дівчата годинами ретельно вкладають волосся,

гострий смак засмаженої печінки на їхніх губах —

це наче злизувати сіль із пальців,

щоб пересвідчитися, що пережив утоплення

до того, як його витіснили 

супутникові й телевізійні антени, баки для води,

до вічно брудних тіл

мило мешкало на дахах цього міста 

і називалося "байт асабун";

жінки щоранку підіймалися сходами

в гості до сусідок, поснідати чаєм і тістечками

з веселими плітками, схованими в рукавах,

терли білі комірці об пральні дошки

спритні, гостроязикі, перемивали кісточки сусідській дівчині, 

потім розвішували прання,

вже не обтяжене поганими запахами, спогадами, печалями, образами

й ночами перерваного кохання;

мило залишає на них свій аромат

так, як жителі селища вшановують особливого гостя

мило було біле, грубе, тверде,

як руки селянки

загарбники пішли,

вони залишили свої блакитні очі

вкрапленими в стіни будівель білих, як їхня шкіра,

щоб наглядати за новими мешканцями,

підморгувати морю, змушуючи хвилі схилятись 

перед можливістю вторгнення;

поселяни ніколи не знайшли інструкцій 

з користування цими будинками,

жодних порад, як їм відшкодувати збитки,

тож звернулися до правічних способів: 

почали виймати ці очі,

око за око,

замінюючи їх на дерев'яні очі, кольору своїх очей,

іноді ховаючи їх

за розвішеною білизною чи цупкими шторами, 

як пірат, що ховає своє втрачене око

Переклала Юлія Мусаковська через англійський переклад з арабської Годни Бенталі Гхаршаллах Нюрнберг і Коена Де Кайпера та консультації з авторкою в рамках Середземноморського літературного фестивалю в Мальті 2022 року. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев. 

Юлія Мусаковська — українська поетка і перекладачка. Авторка п'яти поетичних збірок — «Бог свободи» (2021), «Чоловіки, жінки і діти» (2015), «Полювання на тишу» (2014), «Маски» (2011), «На видих і на вдих» (2010). В 2022 році вийшла двомовна збірка «Залізо / Żelazo» (польський переклад Анети Камінської). Лауреатка ІІ премії видавництва «Смолоскип» (2010), І премії DICTUM видавництва «Крок» та багатьох інших. Окремі вірші перекладені на більше двадцяти п'яти мов і опубліковані в антологіях та журналах за кодоном. Перекладала зі шведської мови Тумаса Транстрьомера і Карін Боє, перекладає сучасних українських поетів англійською.