Вірші Ганни Комар в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Ірина Павленко | Перегляди: 5449
Ганна Комар (нар. 20 березня 1989, Барановичі) — білоруська поетка, письменниця, перекладачка й громадська активістка. Працює в Білоруському ПЕН-центрі. Авторка поетичних збірок «Страх вышыні» (Мінськ, 2016) і «Recycled» (Лондон, 2018). Твори перекладені польською, українською, англійською, німецькою, шведською, норвезькою, чеською, російською, іспанською мовами. Активна учасниця руху спротиву в Білорусі від літа 2020.
Трыпутнік агарні мяне трыпутнікам цела свайго ціха ляжаць слухаць рэха маўчання трамвайных рэек, стомленых барабанаў зацяганыя рытмы, з дынамікаў сэрцабіццё, акцэнты смеху турыстаў… пакуль не зрастуцца раны мае з тваім лісцем *** пасля птушка вылятае, птушаня сочыць за ёй з гнязда: за размахам яе крылаў, за паваротам хваста, за тым, як паветра прагінаецца пад імі. гарызонт завальваецца: свет вакол сцягваецца ў тугое яйка. калі яна больш не вернецца, скарлупа яму будзе домам. - - - Проста быць побач - рэзаць пірог і маўчаць, лагодныя драбкі цішы выпускаць на стол, ведаць, што вастрыня нажа - не метафара, а частка нашай агульнай прасторы. Рэзаць пірог і маўчаць, не перакрыкваць дождж. Дазволіць усім удзельнікам сцэны граць свае ролі. Няхай застануцца у свеце толькі гэтая імітацыя сонца і гэты нож. І верш няхай зусім не пра вас, і кран цячэ, і рэчы жывуць уласным жыццём. А вы паднясеце да рота кавалкі вільготнага пірага, запоўніце рот літарамі яго, загаворыце мовай, што аддае больш, чым бярэ, - гэта і ёсць любоў. Разам маўчаць - значыць мець давер, не маючы словаў. Чуць Калі ты са мной гаворыш, я хацела б чуць толькі тое, што ты кажаш. Не адзяваць яго ў гарнітур мамы і таты, не афарбоўваць дзяцінствам, не аздабляць досведам. Не перагортваць пасярэдзіне сказа, не выключаць на паўзе. Не тыкаць у соплі, не зліваць ва ўнітаз, не зграбаць у купу, не паліць над газам. Не пераязджаць грузавіком. Не цягнуць мордай па асфальце. Не здагадвацца, не ўгадваць, не ведаць. Слухаць і чуць толькі тое, што ты кажаш. • -- абмежаваная камяком манным, падолам мамкіным, абмежаваная кубачкам з трэшчынай уздоўж ружы, абмежаваная кветачкай, якую маме дорыць не ейны муж, абмежаваная маміным мужам, а ён – успамінамі пра галаву курыцы, што ў яго на вачах адсек тата, як не абмяжоўваць сябе цяпер – раптам ты, раптам табе галаву, абмежаваную яйкам, абмежаваную сеткай Рабіцы, зернем, цемем, імем па бацьку, камяком мамкіным, падолам, трэшчынай, бы вяроўкай вешальнік, апошнім зубам цэлым; целам… Цяпер, калі ты ведаеш, што я за звер, – вызвалі, або бяжы. • -- стрымана іду ўніз па каменьчыках востра і холадна я хачу дайсці да вады не параніўшыся я намацваю прастору паміж вастрынёй і холадам ненадзейна і ніхто не абяцае што будзе цёплай вада • -- у цішыні майго цела варочаецца з боку на бок забыты сон, акісляецца з’едзены яблык, кроў выпырсквае астрамі, сіпяць мышцы, ламаецца голас звязак і сухажылаў, крыклівы пот раскатурхвае поры, ды толькі слёзы – цішэйшыя за цішыню чуюць маю глухату перад шматгалоссем лёсу… --- Гара і цень гары, мой цень і цень ад ценю – так і іду праз лес, баючыся ўсяго: карчоў, слізкіх вусякоў, таго, як дрэвы размаўляюць. Нібыта гэты свет заўжды круціўся вакол мяне, нібыта карані пасярод сцежкі тырчаць, адно каб я праз іх упала і падала ўсю дарогу, нібыта мох на дрэвах не расце, каб мне не быць арыенцірам. Чаго яшчэ чакаць ад ценю ценя, што ідзе па цёмным лесе. Мемарыял Гэта не я сяджу на балконе восеньскай спёкай. Я – Курт Пруфер, і мне калісьці так доўга не даплочвалі браты Топф, што я стаў працаваць за попел. Але ладна я – нямецкі інжынер Курт Пруфер, як апраўдаюцца габрэі, камуністы, ваеннапалонныя, што будавалі печы па маіх чарцяжах – для Дахау, Бухенвальда, Асвенцыма, Маўтхаўзена, Магілёўскага гета… Гэта не я сяджу на балконе восеньскай спёкай. Попел на вокнах, падлозе, сталах, талерках, попел – не вызначыць узрост, пол, сваяцтва, невінаватасць. Гэта не я сяджу на балконе восеньскай спёкай, я ўвогуле не пераношу спёку пасля 45-га. Я – найлепшы інжынер фабрыкі «Топф і сыны», але гэта не я сяджу на балконе восеньскай спёкай. Я ствараю попел дваццаць чатыры гадзіны. Попел не пахне газам. Попел пахне перспктывамі й поспехам. Калі не я, дык хтосьці іншы б, іх так многа, як туфель, зубоў, дзённікаў, – проста попел. Нават пад страхам гулагу, усё адно б, бо хто, калі не я. Book from the Sky Чатыры тысячы няісных іерогліфаў – гісторыя маёй трывогі маўчаннем выразаная па дрэве Чатыры тысячы няісных іерогліфаў – інсталяцыя маіх сноў у музеі бяссоння кручуся на белых прасцінах старонак б’юся аб мяккія сцены вокладак плачу ў вузел утаймавальнай кашулі Чатыры тысячы няісных іерогліфаў – паэзія гвалту слоўнік надзеі колькі б галасоў ні вучылі мяне гаварыць застаюся непісьменнай • = з кішэні карміць варон гладзіць па спінах чмялёў спрачацца на роўных з ветрам гэта я перастукваюся з табой праз сцяну таўшчынёй 628 дзён прыгожы почырк для гэтага непатрэбны перакрычаўшы адзіноту тэлевізараў праціснуўшыся праз натоўпы калідораў прыступкамі хрыбетніка падымаюся да цябе адчыняй Хутчэй бы ўсё гэта скончылася ноч на аўтадазвоне гудкі – як дручкі, гумовыя кулі усе на аднаго 130, 131 – працяжны, як да ранку тварам у бетон як непрытомнасць, з якой вырывае новы ўдар як трое сутак без ежы няма адказу на ўсе нашы белыя кветкі чырвоныя сэрцы чалавечае цела і памяць вытрымліваюць траўмы, несумяшчальныя з верай у лепшае пераймяноўваем колеры на "страх", "трывогу", "жалобу" "супраціў", "чаканне", "надзею" калі ўсё гэта скончыцца я дапамагу табе фарбаваць гэтыя голыя сцены Жаночыя ланцугі салідарнасці уздоўж дарогі ні кветак, ні слёз толькі звон стаіць увушшу я хачу быць зноў целам сваім не чырвоным, не белым, не чорным не рукамі, што трымаюць папрок а басанож па траве надзяваю напарстак і лашчу твае валасы калі я так з пальцамі, уяві маё сэрца жывая жанчына не штандар не надзея хачу вярнуць сабе голас і цела можа быць, я ніколі так моцна гэтага не хацела Неабароненая Стэла за дымам святлошумавых гранат не бачым, куды нам бегчы куды ні бяжы мінулае насоўваецца са шчытамі на нашы сцягі Заслаўская дваццаць шэсць гадоў барыкадамі выбудаваліся паміж мной і табой можаш цкаваць мяне сваімі псамі я не баюся ты сам – здыхліна пожыў для груганоў Няміга калі вы кідаецеся на нас дручкамі і вадамётамі, што мне рабіць – маліць вас спыніцца альбо ўцякаць? даволі! хопіць! Пушкінская вы засыпалі соллю нашае "не забудзем!” але гэта соль з нашых слёз яна апячэ вам вочы ад яе ў вас адсохнуць рукі а мы ўсё адно не забудзем нас мільёны і ўсе мы прыносім кветкі Рыга мы разабралі на брусочкі ваш тэрор збудуем сабе новую дарогу ты ганяеш сваю машыну вайны па калдобінах Плошча Незалежнасці вы скралі мой голас аддайце мой голас! я буду прыходзіць штодня, пакуль не пачую яго зноў ад рэха маіх крокаў раструшчацца вашыя бетонныя сцены ад папроку ў маіх вачах разаб’юцца шыбы вашых пустых вокнаў | Подорожник огорни мене подорожником тіла свого тихо ляж слухати відлуння мовчання трамвайних рейок, стомлених барабанів затяжні ритми, з динаміків серцебиття, акценти сміху туристів... допоки не зростуться рани мої з твоїм листям *** після того, як пташка вилітає, пташеня стежить за нею з гнізда: за розмахом її крил, за поворотом хвоста, за тим, як повітря прогинається під ними. горизонт завалюється: світ навколо стягується в туге яйце. якщо вона більше не повернеться, шкаралупа йому буде домом. - - - Просто бути поруч - різати пиріг і мовчати, лагідні крихти тиші випускати на стіл, знати, що вістря ножа - не метафора, а частка нашого спільного простору. Різати пиріг і мовчати, не перекрикувати дощ. Дозволити усім учасникам сцени грати свої ролі. Нехай зостануться у світі тільки ця імітація сонця і цей ніж. І вірш нехай зовсім не про вас, і кран тече, і речі живуть власним життям. А ви піднесете до рота шматки вологого пирога, заповните рот літерами його, заговорите мовою, що віддає більше, ніж бере, - це і є любов. Разом мовчати - означає мати довіру, не маючи слів. Чути Коли ти зі мною говориш, я хотіла б чути тільки те, що ти кажеш. Не одягати його у костюм мами чи тата, не зафарбовувати дитинством, не оздоблювати досвідом. Не перегортати посеред речення, не вимикати на паузі. Не тикати в соплі, не зливати в унітаз, не згрібати у купу, не палити над газом. Не переїжджати вантажівкою. Не тягнути мордою по асфальту. Не здогадуватись, не вгадувати, не знати. Слухати і чути тільки те, що ти кажеш. • -- обмежена грудкою в каші манній сукні подолом маминим, обмежена чашкою з тріщиною вздовж троянди, обмежена квіткою, що мамі дарує її чоловік, обмежена маминим чоловіком, а він — спогадом про голову курки, що у нього на очах відсік його тато, як не обмежувати себе тепер — раптом ти, раптом тобі голову, обмежену яйцем, обмежену сіткою Рабіци, зерном, коронкою, іменем по-батькові, грудкою маминою, подолом, тріщиною, мов мотузкою повішений, останнім зубом в цілому; цілим.... Тепер, коли ти знаєш, що я за звір, визволи або біжи. • -- стримано іду вниз по камінчиках гостро і холодно я хочу дійти до води не поранившись я намацую простір поміж гостротою і холодом ненадійно і ніхто не обіцяє що буде теплою вода • -- у тиші мого тіла крутиться з боку на бік забутий сон, окислюється вкушене яблуко, кров випорскує айстрами, сиплять м`язи, ламається голос зв`язок і сухожиль, крикливий піт розтривожує пори, та тільки сльози — тихіше за тишу чують мою глухоту перед багатоголоссям лісу... --- Гора і тінь гори, тінь моя і тінь від тіні - так і йду через ліс, боючись усього: корчів, слизьких слимаків, того, як дерева говорять. Нібито цей світ завжди крутився навколо мене, нібито коріння посеред стежки стирчать, тільки щоб я через них упала і падала всю дорогу, нібито мох на деревах не росте, щоб мені не бути орієнтиром. Бо що ще може тінь від тіні, яка йде темним лісом. Меморіал Це не я сиджу на балконі осінньою спекою Я — Курт Прюфер, і мені колись так довго недоплачували брати Топф, що я став працювати за попіл. Але добре, я — німецький інженер Курт Прюфер, як виправдаються євреї, комуністи, військовополонені, що будували печі за моїми кресленнями - для Дахау, Бухенвальда, Освенцима, Маутгаузена, Могильовського ґетто ... Це не я сиджу на балконі осінньою спекою. Попіл на вікнах, підлозі, столах, тарілках, попіл — не визначить вік, стать, кревність, невинність. Це не я сиджу на балконі під осінньою спекою, я взагалі не витримую спеку після 45-го. Я — найліпший інженер фабрики «Топф і сини», але це не я сиджу на балконі під осінньою спекою. Я створюю попіл двадцять чотири години. Попіл не пахне газом. Попіл пахне перспективами й успіхом. Якщо не я, так хтось інший, їх так багато, як туфлів, зубів, щоденників, - просто попіл. Навіть під страхом ГУЛАГу, усе одно б, бо хто, якщо не я. Book from the Sky Чотири тисячі неясних ієрогліфів - історія моєї тривоги мовчанням вирізьблена по дереву Чотири тисячі неясних ієрогліфів - інсталяція моїх снів у музеї безсоння кручуся на білих простирадлах сторінок б’юся об м`які стіни обкладинок плачу у вузол гамівної сорочки Чотири тисячі неясних ієрогліфів - поезія ґвалту словник надій скільки б голосів не вчило мене говорити лишаюся неписьменною • = з кишені годувати ворон гладити по спинах джмелів сперечатись на рівних з вітром це я перестукуюся з тобою крізь стіну товщиною в 628 днів хороший почерк для цього не потрібний перекричавши самотність телевізорів протиснувшись крізь натовпи коридорів сходинками хребта піднімаюсь до тебе відчиняй Скоріше б це все закінчилось ніч на автододзвоні гудки — як кийки, гумові кулі усі на одного 130, 131 — протяжний, як до ранку обличчям у бетон як непритомність, з якої висмикує новий удар як троє діб без їжі немає відповіді на всі наші білі квіти червоні серця людське тіло і пам`ять витримують травми, несумісні з вірою в краще перейменовуємо кольори на "страх”, "тривогу”, "скорботу”, "спротив”, "чекання”, "надію” коли це все скінчиться я допоможу тобі фарбувати ці голі стіни Жіночі ланцюги солідарності уздовж дороги ні квітів, ні сліз тільки дзвін стоїть у вухах я хочу бути знову тілом своїм ні червоним, ні білим, ні чорним не руками, що тримають докір а босоніж по траві надягаю наперсток і гладжу твоє волосся якщо я так умію пальцями уяви моє серце жива жінка не знамено не надія хочу вернути собі голос і тіло можливо, я ніколи так сильно цього не хотіла Незахищена Стела за димом світлошумових гранат не бачимо, куди нам бігти куди не біжи минуле насувається зі щитами на наші стяги Заславська двадцять шість років барикадами вибудувалися поміж мною і тобою можеш цькувати мене своїми псами я не боюсь сам ти — падло пожива для ворон Няміга коли ви кидаєтесь на нас із кийками та водометами що мені робити — молити вас спинитися чи тікати? досить! годі! Пушкінська ви засипали сіллю наше «не забудемо!» але ж це сіль із наших сліз вона обпече вам очі від неї у вас відсохнуть руки а ми все одно не забудемо нас мільйони і всі ми приносимо квіти Рига ми розібрали на брусочки ваш терор збудуємо собі нову дорогу ти женеш свою машину війни по вибоїнах Площа Незалежності ви вкрали мій голос віддайте мій голос! я буду приходити щодня, допоки не почую його знову від луни моїх кроків розтрощаться ваші бетонні стіни від докору у моїх очах розіб`ються шибки ваших пустих вікон |
Переклад — Ірина Павленко. Редактура – Віктор Кропивний. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев. Фото © sociumin.com
Іра Пам’ятай (Ірина Павленко). Колишня учасниця гурту «Третій Zайвий», поетка, відеопоетка, перекладачка, перформерка, учасниця СТМ-2020, 2021. Співорганізаторка поетичного фестивалю «Сила вітру - 2018» у Львові, модераторка літературних читань та перфомансів на Форумі видавців-2018: «Чорний гумор та депресія в сучасній депресії»; а також Форумі видавців-2019: «Господь симпатизує аутсайдерам» та перфомансу «Заживо живі». Публікувалась у альманахах «Соборна вулиця» у 2016 р. (1-2), «Зеленої книги шелест» (2017 р.), антології миколаївської поезії «Живлюща сила Ємигії».
2020, 2021 рр. - лауреатка IV премії видавництва «Смолоскип» у номінації «Поезія»