16 Жовтня 2021, 00:37 | Реєстрація | Вхід

Вірші Елізабет Торрес в перекладах українською

11 Жовтня 2021 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Мірек Боднар | Перегляди: 485


Елізабет Торрес (Elizabeth Torres) — колумбійська поетеса, мультимедійна художниця і перекладачка. Народилася 1987 року в Боґоті, Колумбія. Авторка понад 20 поетичних збірок, з якими здобула численні нагороди й гастролювала понад 30 країнами світу. Ведуча подкасту Red Transmissions, директорка журналу та ґалереї Red Door, власниця Поетичної фонотеки та ініціаторка радіо Tremella, що базується в Копенгаґені, Данія.

Шлях Елізабет як поетеси почався в ранньому віці, коли до писання її спонукали соціальні конфлікти в її рідній Колумбії. Свою першу книжку Елізабет видала у 8-річному віці й одразу ж виграла з нею Національну поетичну премію Колумбійської книжкової палати. Невдовзі після цього стала політичною біженкою в Сполучених Штатах, де вивчала медіа-, кіно- та образотворче мистецтво в Університеті Кін, Нью-Джерсі. Згодом переїхала до Нью-Йорка. Виступала з лекціями в США та Канаді, використовуючи свою історію як натхнення для студентів і молодих людей. 

У своїй творчості переплітає поезію, візуальні ефекти та звукові ландшафти, перформанс, об’єднуючи філософії й концепції з різноманітних форм мистецтва та медіа. Пише іспанською та англійською мовами. Офіційний сайт Елізабет Торрес: https://madamneverstop.com/



Змирившись з цим і рухаючись далі

Чайки з легкістю ширяють небом
вони знають, що шукати
і де його знайти
час від часу вони видають пронизливий писк
він розмальовує пісні океану
відтінками комічності
тоді вони зникають за горизонтом

все, що залишається, — галоп морських хвиль,
які прибувають і прибувають,
але ніколи насправді не тут.

Люди схильні мати ідеї,
у них є рішення для проблем, якими ти не ділився
нагальні потреби й часові рамки, щоб затягнути шнурівки
усе під виглядом прив’язаності.

Люди так турбуються про речі, які їх не стосуються,
завжди знаходячи вишукані трюки для твого порятунку
люди не знають нічого ліпшого за втручання
це доводить їхню богоподібність
і великі серця.

Я з легкістю ширяю вулицями
я знаю, що шукати і де його знайти
час від часу я видаю пронизливий писк
Він заплямовує дні відтінками смутку
а тоді я гублюся серед ночі

все, що залишається, — іскри вогню,
який прибуває і прибуває,
але ніколи насправді не
тут.


Феномен звільнення

В селі, яке ти визнала своєю власною натурою
в тілі, яке ти колись бачила як сприятливе місце
В очах, де ти колись шукала співчуття чи схвалення
В печерах, куди приходили задоволення й біль
як раптові пориви тварин,
тебе не чекає нічого.

В обіцянці повернутися
в кімнатах, де ти ходила туди-сюди,
поглинута зневірою свого щоденного життя
в голоді, люті та гіркоті, де ти складала свою уніформу
в теплих обіймах багатьох тіл, які любили тебе,
тебе не чекає нічого.

На вулицях дитячих подвигів, де вільно бродила твоя свідомість
В тимчасових задоволеннях і заманливих лабіринтах
У купі припалих пилюкою фотографій, які ніхто не хоче роздивлятися
в раптові миті жалості до себе або потурання своїм слабкостям,
тебе не чекає нічого.

Сьогоднішня подія після сьогоднішньої події після сьогоднішньої події,
коли ти не можеш прорватися чи вирватись.
У серці, чиє горе пронизало невидимі ланцюги
крізь інші сфери, щоб утримати тебе від цього,
коли очі розплющуються і заплющуються в спонтанному виливі смутку,
приходить усвідомлення:
Тебе не чекає нічого тут.
Тебе не чекає        нічого        зараз.
Тебе не чекає нічого тут.
Тебе не чекає нічого зараз.
Тебе не чекає        нічого        тут.
Тебе не чекає нічого зараз.
Тебе не чекає нічого тут.
Тебе не чекає        нічого        зараз.
Тебе не чекає нічого тут.
Тебе не чекає нічого зараз.
Тебе не чекає        нічого        тут.
Тебе не чекає нічого зараз.
Тебе не чекає нічого тут.
Тебе не чекає        нічого        зараз.
Тебе не чекає нічого тут.
Тебе не чекає нічого зараз.
Тебе не чекає        нічого        тут.
Тебе не чекає нічого зараз.
Тебе не чекає нічого тут.
Тебе не чекає        нічого        зараз.

Тебе не чекає нічого зараз.
Тебе не чекає нічого.
Тебе не чекає нічого.

Не чекає        нічого.
Не чекає        нічого.
Не чекає        нічого.

НІЧОГО!


Практична кристалографія

Картограф Лауґе Кох якось сказав:
Немає прекраснішого дня
за той, до якого торкнулася смерть.
Я кажу, немає яскравішого дня
за той, що смерть його здушила пальцями.

Лауґе Кох знайшов у горах Землі Джеймсона
скелет величезного вимерлого ссавця з гострими зубами
Я постійно знаходжу скелети крихітних тварин
під ліжком.
Бачиш, ти не самотній, коли покидаєш цей світ
Земля рушиться у воду
вода у вогонь
вогонь у повітря
повітря розчиняється у свідомості
і тоді ти отримуєш це:
Пронизливе світіння.

Кохіт — кристал, названий на честь Лауґе.
Це анізотропний мінерал,
бо світло, що потрапляє в нього, розколюється на два промені,
які вібрують під кутом 90° один до одного.

Тепер ти можеш відчути короткочасну радість,
за якою іде короткочасний смуток
Світло, яке ти бачиш, твоє
нехай його проміння розколюється і поглинає тебе:

Воно мусить вирости в тобі як мрія
пустити у тебе своє коріння, поки ти знову не почуєш пісню
ти мусиш знайти пісню, яку співають скелі, птахи і
дерева
і разом з нею розпізнати свою власну пісню.

Коли картографи говорять про депресію,
Вони мають на увазі великі канали з водою.
Завіса смутку і покров смерті — брехлива примара.
Хоч світ здається непохитним і міцним,
Немає нічого постійного.

Слухай мене уважно
Інтенсивні бурхливі форми життя —
ось твої емоції
Іди! попереду
чекає неймовірна радість.


Усе йде не так, як я планувала, але тепер я знаю

Зі вчень тибетців
ми знали про цей проміжний стан реальності,
нам уже розповіли про нього,
і він би допоміг знайти звільнення,
якби наші близькі нашептали нам про це в холодні вуха,
коли ми розпочали нашу подорож.

З історій, які нам передали ацтеки,
ми знали, що треба шукати собаку з порожніми очницями,
яка допомогла б нам перейти річку до потойбічного світу.

Човен оснащено чотирма веслами,
два з них на носі,
а два на кормі, додали єгиптяни.

З папірусу Алі ми дізналися,
що можемо очікувати зустрічі та розпізнати
родичів на місці тіней.

Весь цей захват прибуттям
і віднайдення схвалення біля дверей смерті,
і ось ми тут, як і всі, що були перед нами,
страждання від забудькуватості
звичні схильності
й минулі дії
нестерпна паніка
й безсоння.

  Усе йде не так, як ми планували, та ось ми тут.


Як мовиться про Іштаб

У своїх пошуках відповідей я отримала космічного оракула,
який на своїх сторінках, під твоїм днем народження
розказав про іншу книгу,
найдавніший і найповніший текст майя
його сторінки криваво-червоні й заповнені коронованими зміями,
які поливають землю водою.

 Тут я пам’ятаю, як ти сказав:
 «Немає нічого випадкового», і в мене мурашки пробігли по шиї.

У цьому Дрезденському Кодексі є жінка,
що тісно пов’язана як з місячними, так і з сонячними затемненнями.
Вона з’являється повішена з неба за шию,
її груди оголені,
її рука вказує на землю.

 Тут я кажу тобі,
 що й досі не можу легковажно думати про такі зображення.
 Я волію згадувати, як ти танцював під сонцем.

Кодекс пояснює, що це її обов’язок —
супроводжувати душу кожного нового самовбивці
до привітних рук Яхе, світового дерева.

 Тут я дізнаюся, що майя
 закликали своїх воїнів покінчати з життям,
 зіткнувшись з неминучою поразкою.
 Це було причиною?

А наступні сторінки пояснюють методи,
які призводять до сильної ейфорії і пов’язують смерть з оргазмом,
в них ідеться про те, що об’єкти турботи та уваги Іштаб
всі вказують на божевілля та смерть
фізіологічну астрономію і жертвоприношення
вертикальний зв’язок між землею та небом
ступінь точності,
зарезервований для шанованих космонавтів та воїнів.

 Але як ти про все це дізнався?
 Тут я визнаю, що мені гірко.
 Тут я з люттю згортаю книгу.

Хоч я віддаю перевагу простоті
стукати каструлями та сковорідками
і кричати в темну ніч,
не даючи спати місяцеві,
я знаю, що у твоєму відході було благородство.
Я знаю, що у твоєї подорожі є співчуття.

Я знаю, кого я кохала.
Я знаю, що я побачила.


Твоє бажання — наш спокій

Іноді я прокидаюся,
і немає нічого.

Немає пучка листя й тривоги
Ані палаючого будинку, ані храму відчиненого
жодна рідка кислота не розносить себе вулицями
жодних несплачених рахунків, жодних невисловлених речей
жодних хвиль, що приходять чи відходять з твоїм іменем
власне кажучи, жодного імені.
І ні хребта, ні кісток, ні тепла,
де ти колись лежав.
Жодних м’яких та добрих антрактів із жодного довгого списку люті.
Ні тремору, ні потреби в таблетках, ні поспіху, щоб їхати чи лишатися.

Такими днями
я люблю сидіти дуже спокійно і насолоджуватися випадком
в цій порожнечі присутня краса
вона поширюється, як ніжний туман, до всіх куточків мене
і далі зростає поверх найвищих дерев,
поки не вкриє усе білим мерехтливим світлом
заціпеніння природи
і саме в цьому місці я почуваюсь найближче до тебе
Мені здається, що так і є
ніжне просування від судом
ласка нескінченності, що робить нас вільними.


Хвала тобі

Спокій з’явиться,
як сонце, що виходить з-за хмар,
тимчасом як вітер декламує
численні форми, які твоє серце прийняло із задоволенням,
щоб утримати тебе тут.

Ти, що поселився в рамках обмежень
живої істоти
ув’язнюючи свій розум в щоденних вигаданих обов’язках

Ти, що блукав цими вулицями,
хмільний від зневіри та хаосу,
але вирішив йти далі,
віддаючи себе незліченним тремтливим тілам ніч за ніччю

Ти, що плекав приховані печери
під парками
і робив їх храмами поклоніння
для кожного, хто захотів пограти в божество,
і не звертав уваги на порожнечу наслідків.

Ти, що в земні години
рив пальцями,
відкриваючи кожен портал у своїй плоті,
й одного разу зрозумів, що отвір доволі широкий
ти простягнув руку і витягнув
непристойне рішення
Хвала тобі.

Ти, що пив кожне знамення
і танцював кожне почуття
і трахав кожну мелодію
і шукав у кожному отворі
і мешкав у кожному обрії,
поки не було більше надії
добути себе зі своєї сутності

Ти, що стояв з піднятими руками
у просвітленому намірі востаннє,
після того, як склав усі частини пазла,
на який інші нескінченно дивитимуться, щоб пояснити твій хід думок.

Довкола тебе три мавпи,
типові для духів світанку,
а праворуч від тебе захід сонця і жодної богині зліва

Ти, що не відчував бажання
дочекатися апокаліпсису
і просто набрався сил та зник
Хвала тобі.

Я вклякаю перед твоєю пам’яттю
мерехтливі веселки з’являються серед хмар
я звільняю тебе від нашого контракту
взаємних мук / і так, любові теж
я відпускаю те, що мені треба відпустити

Ти, чиє неприборкане серце тепер вільно кочує
склепінчастим небом, де ми не можемо тебе дістатись
Хвала тобі.


Ти б не хотів повернутися додому?

Пройшли тижні,
місяці,
пройшли роки,
рівень моря піднявся
і фундамент з піску та каміння
почав осуватися.
Кожна кімната в будинку
почала зачинятися
з гучними верескливими звуками й легкими спазмами
оркестр жалоби й плачу,
який ніхто не міг почути, бо море також обернулось на шторм,
в ньому ритм смерті був ще голоснішим,
чорний туман вкрив берег і хвилі,
місяць побачив це все і заповз у свою мушлю,
а жуки, що охороняли узбережжя,
розсипалися на дрібний зелений пил
в одному страшному порухові.
В цій темній обителі мало що можна було побачити
зорі, за мільйони миль звідси
сховалися в щілинах неба.
Видіння тебе
стояло попереду
видіння мене
 але це були двоє цілком інших
 двоє, що після тривалої подорожі не можуть дістатися одне одного
ми оглянулися, кожен у своєму царстві, і запитали водночас:
Ти б не хотів повернутися додому?
І в нас перед очима немає додому, куди можна вертатися,
а позаду нас лиш затонулі кораблі та корали.

Оригінали творів на GoogleDocs

Переклад — Мірек Боднар. Куратор розділу — Олег Коцарев. Фото © Zarko Ivetic, Maja de Silva



Мірек Боднар — український поет, перекладач і видавець. Народився 1985 року в Івано-Франківську. Головний редактор видавництва «П’яний корабель». Перекладає поезію з англійської та польської мов. У червні 2015 року здобув перемогу в конкурсі премії Metaphora за переклади з американських і польських поетів. Живе в Івано-Франківську.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar