Вірші Мірки Шихов’як в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Микола Гуменюк | Перегляди: 6789
Мірка Шихов’як (Mirka Szychowiak, нар. 1956) – польська поетка і авторка оповідань. Авторка семи поетичних збірок, фіналістка «Ogólnopolski Konkurs Poetycki im. Jacka Bierezina» (2004), номінантка літературної нагороди «Nike» (2011 – «Jeszcze się tu pokręcę»), лауреатка багатьох поетичних конкурсів: «Złoty Środek Poezji» (2006 – дебютна «Człap story»), «Malowanie Słowem» (2010), «Krajobrazy Słowa» (2011). У 2015 дебютувала як прозаїк книжкою «Gniazdozbiór».
Вірші мірки не раз публікувалися у польській та іноземній літературній періодиці («Odra», «Autograf», «Obrzeża», «Cegła», «Szafa», «Truml», «Arterie», «Arkadia», «Dyskurs», «Free over blood» та ін.) та були перекладені багатьма мовами. Окремі тексти можна почитати й українською в антології «Нелегальний струм: антологія віршів із Вроцлав і околиць» (2016) у перекладі Андрія Бондаря.
Зі збірки «Третій мигдалик» (2018)
Замало
З тісно стулених губ
протискається подих.
Уривистим свистом
запевняє мене,
що існую.
Показує на мигах
– цього недостатньо
Це нічого (домашні візити)
Моя голова протікає, не вкладаються в ціле
старі, нерозбірливі сюжети. Часом усе ясно,
але тоді з мене витікає власна пам’ять.
У цьому стані відчуваю, що зникаю, що забуду,
ким ніколи не була для себе. А могла бути.
Це зовсім не катастрофа, пане лікарю. Це стан
непевності, який приємно мучить, якась
чистота у мені та поза мною. Щось нове.
Листок непрацездатності
Не можу вдавати, що нічого не сталося,
що це тільки к і т. Переїханого
майже на смерть ти ласкаво приніс
до дому. Твій кіт учиться ж и т и,
промовив, кладучи мені на коліна
закривавлене руде нещастя.
Тимчасово (домашні візити)
Мушу вийти з дому, хоч і душно
на зовні. Дошкульна мошкара налітає
на людину, входить до носа.
Душно, як вже згадувала, і сліпить
від сонця; немає ні лісу, ні річки, навіть
струмочка немає, але мушу звідси
вийти, бо ще озвірію. Все буде добре,
лікарю – знайду лісову стежину, може
знак або камінь, розлогі поля, сарни
і якісь хробаки. Жодної людини.
Не помічаю в людях нічого важливого,
але мене це тимчасово не хвилює, лікарю.
Хочу не чути нікого, жодних слів.
Хочу лише відголосів – пискоту, шелесту,
бо стала останнім часом якась романтична
і збираюся через це сама пройти.
Алло? (домашні візити)
Алло, може маєте пса?
Лікарю, відчуваю, що вони не ладять
з вами, але якби Ви постаралися, то
хто зна.
З ними так, що як любити їх, то цілісно.
Обгиджує, гавкає ночами, в усьому домі
шерсть і кості сховані в таких сховках,
що тільки сморід підказує, де ж вони.
Але пес то пес, а не людина, і йому
Вибачаю майже всі катастрофи.
Я дзвоню Вам, бо вже хотіла
віддати свого пса в колонію.
Подумала однак, що як комусь
розкажу це, то не віддам. Не мусите нічого
казати, не для того дзвоню, щоби слухати,
але щоб мене відпустило.
Чекати
Побачила на хіднику чоловіка, котрий
дивився вгору, ніби чекав поки щось не впаде
– спеціально для нього приземлиться на тому
дірявому хіднику і скаже: здоровенькі були!
Немає значення, куди йшла і навіщо,
відчула, що мушу з ним залишитися.
Не пам’ятаю, коли останнім часом на щось
чекала, а це такий гарний стан.
Лист з утечі (домашні візити)
Я повертаюся до них, пане лікарю.
Дощ вже не січе, хмари розвіяло
з острова. Дім безпечної весни
для слимаків не затоне. Напишемо
різкий лист до шеф-кухаря в Нанті
– нехай ні на що вже не розраховує.
Крилатки пильнують острови позмінно;
часом якась наробить нам на голову,
але й не таке лайно траплялося.
У цьому підгляданні є якась
перверзія, аж спокушає, аби втрутитися
в їхнє слимакування, але не вдається.
Краще собі помовчати, аби ніхто нас
не знайшов і не взяв під чобіт, до рота.
Без заповіді (домашні візити)
Знову я перша – це так дивно, знаєш?
Хотіла лиш прийти, зачепитися з кимось, послухати,
про кого сьогодні брехатимуть, про що сперечатися, через кого
плакати. А тут порожньо. Нікого, жодних слідів.
Я перша й остання, за дверима холодна канапа,
яку ненавиджу. Ніяк мені не допомогла, не
склала мене наново, а ти обіцяв, що з цього вийду.
Хтось когось обрамив рамками і повісив на стіну
як мертвий пейзаж. Зараз дивись і захворій на мене.
Цього тобі сердечно зичу, цілителю йобаний.
Зміна (домашні візити)
Я повинна бути в іншому місці, в іншому
місті – там, де моє життя не буде
заїкатися й плямуватись. Маєте щось таке
на оці? Ні, нічого не будемо визначати ані
виписувати, мене ті золоті гори не ваблять
оддавна – принаймні до чогось зрештою
зробилася стійкою. Була поїхала б
у високі, тибетські гори, де люди
не перестають усміхатися хоч не мають
нічого. Має бути щось в їхньому повітрі, може
в тому небі, що їм від цього так добре.
Я йду. Знову, як бачу, виходжу з нічим,
лікарю, а Вам навіть не соромно.
Одним рухом
Тут немає поверхів, штампу, зникла збірка
відтисків, пляма зробилася невиразною.
Сходяться замурзані хлопці з зірками
шерифа і перелякані дівчатка з ляльками,
в яких позападали скляні очі.
Старість мусить тут стати в чергу, вона
не привілей, але не нарікає, бо нікуди
не поспішає. Сіла ґречно й оголошує список
зниклих дітей – німе прохання підтримки.
Молодість прийшла з цікавості, тяжко дихає
і додає собі віку. Ще не знає, що в тому
експерименті є вихідним матеріалом.
Чистка пам’яті одним рухом. Раніше ніж
щось таки почнеться, з чимось буде сон
змішається біль і розтечеться життя уві сні.
Зостануться рубці, але це єдиний метод природи.
Пат (домашні візити)
Не знаю, що ще встелиться в мене, якщо
Ви будете видзвонювати ночами і плакати.
Життя створило нас по протилежні боки
і не Ви, лікарю, а я – повинна викидати
з себе зужиті запаси сили і жалітися,
за щось я Вам плачу, все ще за щось плачу
і кінця немає; одні рахунки, гонитва і сни
по шматках, бо мій лікар почав боятися.
Не можемо одне одному допомогти, радше –
Ви не можете. А я не вмію.
Наплічник
Тадеушеві Миколайкові
Пасажири нетерпляче стискають валізи,
він не має нічого. Його багаж залишився там.
Чоловік у військовій куртці чекає.
Потяг до Замостя ніколи не спізнюється.
Приїжджає, від’їжджає, але завжди без нього.
Він тільки торкається свого вагона, потім
повертається до квартири в старій кам’яниці.
Завтра він знову прийде о тій самій порі.
Завезла би його туди, але він і далі повторює,
що не хоче їхати до міста, якого
вже немає. Там зараз інше місто.
Це не поразка
Люблю тебе фрагментами. Дуже мудрий підхід,
аби, так як колись, не гарчати. Ти був розлючений,
а я безпричинно жбурляла і била посуд.
Для чого? Відколи почала за тобою підглядати, знаю, що
повинна оминати твої мало привабливі місця і брати
те, що найкраще. Це не поразка, що люблю тебе тільки
шматками. Поглянь, скільки змінилося відколи не
розглядаю тебе комплексно. Принаймні
обоє живемо.
План
Коли з неба відлетять літаки
і в портах перестануть чекати
на кораблі – зліземо з дерев,
щоб зібрати те, що з нас випало.
Маю борг
Я не переступаю дорогу тим, котрі мені
щось винні. Чим довше це триває, тим більше
мене ненавидять. Зрештою я забуваю, живу
в міру стабільно, але залишаюся тільки
до біса хорошим ворогом номер сто.
Вдається десь сховатися, може вони забудуть,
що мають щось моє. Святий Склерозе, врятуй
у біді, зійди на землю, зітри цей борг.
Добре
Ти прокидаєшся з криком посеред ночі
і питаєш, чи тебе кохаю. Знову наснилося,
що я померла; почуваюсь так само, але не кричу.
Я перевіряю, чи ти дихаєш, і гашу світло.
Не чую я тлумного плачу, не б’ють дзвони
– мабуть сни про смерть таки беззвучні.
Ще ніколи я не була такою бридкою,
зле зачесаною, поважною і обставленою
штучними квітами, яких ненавиджу.
Ті сни обриваються, коли відчуваю, як спадає
на мене земля. Тоді шукаю навпомацки
капці і вислизаю з кімнати.
Як добре втішити себе ніччю, що іще
живе – темнота і смерть, це не на мої
нерви. Оживлена, я пристрасно укладаю шухляди,
прасую навіть те, що попрасоване, підспівую.
Щезає страх, що повернеться сон смертельний
і мішанина. Зрештою, я засинаю змучена
і жива.
Нічого більше
Поезія не має для мене часу. Бере якісь
халтури, ловить замовлення на ходу, не відповідає
на мої листи. А листи важливі, зовсім не
в істеричному тоні – зрештою я ж нічого
не хочу від віршів. Може, тільки зустрітися
на мить, поговорити. Ніякої терапії чи рятівного
кола. Робоча зустріч. Та й годі.
Зі збірки «Увага, ведеться відеоспостереження» (2020)
На мигах
Я не розумію вашої мови і не маю
уявлення, хто більше завинив, хто себе
більше заплутав і забув, що ми маємо бути
ближче, аби чути і одне одному вірити.
Колись мені це не заважало, але врешті-решт
я втратила терплячість до чужої мови.
Підслуховувала вчора глухонімих
– переглядалися зблизька і я розуміла
кожне слово з їхніх рук. Жести позбавлені
вищих тонів, відверті та прості.
Саме такою мовою не хочу брехати,
що я знаю все.
Кап-кап
Едварду Пасевічу
Фісташки на пух, потім все бух у соус
і до м’яса. Аж мене смокче. І ця слина, кап-кап.
А знаєш, Мірко, я до телятини, бо, знаєш,
залежить із чим, як з трав то базилік, помідорчик,
звісно. Такий кмин, дрібний кмин
− гівноїди його не цінують; я до кмину,
ти ж мене знаєш, маю сентимент.
Або шпинат, як вже шпинат, то до свят
на шпинаті; знаю я, знаю, Едзю, пам’ятаю
твій флірт зі спаржею.
Приїдь вже нарешті, поготуємо – кухня
чекає, ножі тремтять, каструлі у відчаї.
Буде так:
макарони, плюс щось із риб; пальці в соус,
ніс напоготові, хоч я знаю, що нічого у нас
не сяде, не спаде, не переперчиться.
А потім хай усі прийдуть, нехай це все
зжеруть і вилижуть тарілки. А ми одним
оком, збоку, ми, на дієті поети, ми
як діти – сміятися будемо.
Самосійка
У цьому садку квіти ростуть
ненавмисно. Речі висять у шафі
як їм хочеться. У мені живе чиясь
знайома і тому вже немає місця
на зізнання. Дуже інтимно тут
і хай так буде на цьому краєчку.
Перше місце
Самогубцю з Олави
Я повзу з обережністю, дах нагрітий,
шорсткий, але треба порахувати всіх
глядачів унизу. З десятого поверху
видно голівіч, що зійшлися цілі натовпи.
Скочить? Величина його страху не викликає
сумнівів. Його накручують підбурювання
знизу, складно виловити слова заохочень,
але вони таки є. Завжди будуть – це ж
страх як красиво, бачити смерть зблизька.
Далеко мені до переговорника, не хочу
ним бути – можна помилитися. Дивимося
одне на одного в мовчанні, я питаю нарешті,
чи він хоче, аби ми стрибнули разом.
Крутить головою, що ні, потім лине
самотньо; від початку він не збирався
ділитися зі мною перемогою.
Початок
Не відкривай очі, бо мама плаче
Здається, я сліпий. На цьому можна скінчити,
коли я знав би, що це означає. Мої руки бачили
на обличчі мами мокрість. Була округла і солона,
капала мені на коліна. З мене нічого не капає, ти ж
сміливий, каже тато. Плутанина з цією сліпотою.
Я бачу, ти бачиш, він бачить. Дурня. Я вимагаю
пояснень – звідки ці заплакані голоси, у мене все
в порядку, завжди так було. Нормально.
Усе в мені бачить – навіть ноги, коли
постараюся. Вуха теж бачать, коли мама
співає щось, убрана в ту слизьку сукню.
Я бачу в с е, а очі розплющую,
бо відкриваються. Про що це ви?
Це тільки така вправа; як згинаю
коліна, мама не плаче, отже що це
з вами, курва, не так?
Небагато
Чотири кімнати, кухня, що колись
була стайнею, темні коридори.
Кілометри страху завербовані
з роками на мій бік, покірні.
Вмовляю всіх, що вже в’їлися
мені в печінки і хочу змінити тему,
але жодна не здається безпечною.
Тільки пачки папірців для хворого світу.
Цього хочеться.
Не хотіла
Богданові
Яка коротка ця ніч.
Запізно повернулася до неї, не встигла.
Зараз вона, як човен, що осів на мілині,
і ми знову не попливемо до інших країн.
Не прокинеться море і не відкриємо
долину, що тільки для нас зійшла раптом
біля підніжжя вулкану. Не встигнемо.
Який швидкий цей світанок.
Він розгублений, що поквапився, що побачив
нас голими. Як заплющу очі – він говорить.
Засоромлені ми виходимо на берег дня.
Я не хотіла спізнитися, перепрошую.
Попливу з тобою, коли ти тільки захочеш,
тим же рейсом, тим же сном.
Сама не знаєш
Місто освітлене, як різдвяні дерева
– нічого тут не сховається, ідеш де завгодно.
Стадо крикливих вулиць, прочинених дверей.
Роздивляєшся – таке це все чорне
і невидиме; самотність впала на тебе
як несподіваний дощ – хочеш упасти
десь лежнем, зачекати, аж темнота
піде туди, звідки прийшла. До себе.
Чого шукаєш у місці,
що вже тебе не кохає?
Що так зненацька тобі незнайомо болить,
що аж хочеш довідатися, звідки
цей біль росте і хто його посіяв?
Жаль
Старим будинкам у Вроцьку, яких уже немає
Трохи лежала, треба вийти з дому,
пройтися, перевірити стан міста,
знову полічити вулиці, навчитися
нових назв. Тихо сподіваюся на якісь несподіванки
– за цей місяць напевно
збудовано пару скляних будинків,
знесено зо дві промислові пам’ятки.
Червона цегла і повибивані вікна
не можуть руйнувати гармонії цієї
лискучої від скла і світла цяцьки.
Болить мені це місто, позбавлене
пам’яті. Хтось це ж дозволив,
хтось цьому вболівав. Наволоч.
Маю враження, що за мною стежать
– не оглядаюся, але відчуваю швидкий
подих на спині. Боюся цього.
За хвилину знову вже сама, але
страх залишився. Здуріти можна
серед цих неонів і перехресть.
Треба йти додому, змивати
з себе всю позолоту.
Крик
Підлому мерзотнику з Псяка
Думаєш, товаришу, що я тобі пробачу. Ми ще не
знайомі, але подаєш виразні сигнали, що тобі
все до сраки. В якому місці закінчується
в тобі людина, а починається роками відгодовуване
стерво? Втопиш кота, пнеш, виродку, пса,
напаскудиш на чужих сходах. Маю на це дивитись,
маю боятися? Сигнали йдуть вже кілька днів, час почати
тотальну чистку. Я тебе не врятую, мала би
видалити все, виговоритися тобі за все,
потім закопати. Ти нічого б не відчув,
ти давно перестав чути, бути.
Переклади з оригіналами: Документ PDF
Переклад з польської — Микола Гуменюк. Куратор та редактор розділу — Олег Коцарев. Фото © Arek Łuszczyk
Микола Гуменюк (Житомир, 1997) – поет, перекладач, дослідник. Закінчив Інститут Філології КНУ імені Тараса Шевченка (2018). Лауреат літературного конкурсу «Смолоскип» (2017, 2018). Учасник і співорганізатор подій на фестивалях «Форум видавців» (Львів), «АрТерапія» (Житомир) і «One Caucasus» (Грузія). Асистент проєкту «Study Visits in Gdynia» у 2018-2019 роках. Нині живе і працює в Стамбулі.