19 Січня 2021, 13:14 | Реєстрація | Вхід

Вірші Еліс Освальд в перекладах Ірини Шувалової

24 Грудня 2020 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Ірина Шувалова | Перегляди: 1108


Еліс Освальд (Alice Oswald) – один із найвиразніших та найвпізнаваніших голосів у сучасній британській поезії. Освальд здобула освіту з класичної філології в Оксфордському університеті. Після закінчення університету, вона вивчилася на садівницю та працювала за цим фахом у низці історичних парків та садів Великобританії. Освальд є володаркою численних британських та міжнародних відзнак у царині поезії. 2002 року її поему «Дарт» (Dart) було відзначено нагородою Томаса Еліота. 2009 року книга Освальд «Бур’яни та дикі квіти» (Weeds and Wild Flowers) завоювала премію Теда Г’юза. А 2017 року її збірка «Прокидання у сон» (Falling Awake) виборола престижну канадійську відзнаку Скотта Ґріффіна (Griffin Poetry Prize). З 2019 року Освальд обіймає почесну посаду Оксфордської професорки поезії. Вона мешкає зі своїм чоловіком, драматургом Пітером Освальдом, та їхніми трьома дітьми у графстві Девоншир, Англія. 



Тіло

А сталося таке
мертві саме вмощувалися зручніше під своїм земляним дахом
аж тут над ними щось зачовгало

то тупав по тонкій перегородці борсук 

неабияк спантеличились мертві
звиклі поратись і вдень і вночі без світла
переставляючи обережно ноги й невагомо плинучи 
а цей борсук

і досі вбраний у важкий кострубатий ящик свого непідйомного тіла
чимчикував собі геть живий

заклопотано орудуючи собою
як живою лопатою
він вибіг на дорогу
навіть не підводячи погляду

тому й не вгледів як йому назустріч наче кимсь загилена важка валіза 
летів його ж труп
з пащею вишкіреною як розстібнута блискавка
(таким я знайшла його наранок)
 
а борсук побіг собі далі гнаний волею чіпкою як коріння бур’яну
припустив під живоплотом і знов пірнув під землю
весь трусячись
так наче на якусь неможливу мить вода в розбитій посудині 
ще здатна зберегти її подобу 



Прохання до вітру

Опиши Вітер,
Вітре!
Скажи щось, трохи ніяковіючи,
Як подорожній, що мандрує гаванями й містами,
Не знаючи мови.
Будь досвідченим мандрівником.
Почни з нічого, з розвіяного набік волосся
Й скажи:
Лагідний
Південно-східний
Пóвів
З Дощем
Скажи: Низхідний потік.

Відліпи цей туман від дерев бодай вище пояса
І з осудом говори про листя.
Будь стариганем що трубить у мушлю.
Здмухни похмурість із цієї дівчини
Що задерла в небо голову в червоному капюшоні
Й скажи:
Раптовий
Різкий
Нетривалий
Порив.
Тоді спускайся вилискуючи
Разом з парою качок на дах будинку.

Продовжуй. Будь північно-східним.
Достатньо холодним щоб пустити по плесу брижі.
Будь чуткою про зиму.
Розколихай і зірви з полів зелену опону
Припіднімай і далі помалу
Спідниці жінок яких не гоже полохати
Совай хмари як башти-стоси чистих простирадел
Доки не станеш тим
Тонким 
Причитанням
Що 
Голосить
Понад морями.

Не зважай.

Скажи Сніг.

Скажи Ще раз.

Зачекай п’ять днів
Допоки все минеться крім старіння.

Тоді спробуй описати як це коли тебе доганяє злива.
Опиши голоси й дзеркальні поверхні,
Скажи:
Сильний
Мокрий
Південно-західний
З грудня по березень.

Опиши як усе хилиться.
Принеси мені з чорного ходу трохи прохолоди.
Говори дедалі шелесткіше.
Скажи щось крилате
Присіле на гілку серця.
Скажи:
Пісня.
Бо ти знаєш ці речі.
Ти водночас Подих
І Подих.
І згадка про мене вислизає з твоїх вуст
Саме тієї миті, коли я добігаю кінця.

  

Відірвана голова, що спливає за рікою

Кажуть, що, втративши свою дружину, Орфей був розшматований менадами, котрі вкинули його голову у річку Гебр. Голова попливла собі, співаючи й забуваючи, повнячися водою й даленіючи.

Еврідіка_______________уже забуває хто вона
розгубила десь черевики
трава проростає їй крізь ступні

вона вишукує на землі 
свого філігранного браслетика аби вдіти його на вугільне зап’ястя

ім’я мушки чи квітки______котра вже забуває хто вона
вони ростуть ростуть
доки їхні тіла не скрутять їм в’язи

там внизу в камінному світі
поміж сірих камінних душ він неподалік вони не знають куди їм зась
матерія виїдає мої думки я______у ріці

в своїй лисячій шапці
плину поміж німих очеретів
я завжди прокидаюсь отак під чиїмись поглядами

уже забуваю хто я
вода носить маску мене_______________я гукаю гукаю
як погляд вона лежить під віями ріки

от якби котресь дитя вловило мене з мосту

спершу надходить тремор потому затишшя

внизу в потойбіччі
де полягло натомлене каміння
де пісок злегка підводиться наче в трансі
там у водах завжди панує ніч

залізні комахи сточили мій сон

я завжди прокидаюсь отак під чиїмись поглядами

говорю весь час сам до себе
я вже не я а друшляк крізь який
з цієї рани про яку нічичирк цідиться голос

чуєте ви
ви що маєте довгі тіні й тіні короткі

чи чуєте відірвану Орфеєву голову

ні нижче шиї я не відчуваю нічого
 
вже забуваю хто я
злочин триває мимохіть і намір не бринить у кістках його
не я не я
вода виїда мої думки

немовби в чорному костюмі  
схиляюся над своїми книгами
існує лиш лице моє що ковзає вниз водоспадом

а онде під папоротями зяє пітьма
комашня метушиться між дзеркал
там якась жінка лишила свою взуванку
двоє зім’ятих ротів
які навпомацки обшукує мій голос

мій голос той що вода
вода що тримає мене й що несе мене геть
доки те що було забуває себе помалу як слід від літака
 
а весь цей тиждень
зелене неонове світло бігає рікою
так наче ліс увійшов у намул і там запанував 

ось так вітер відчайдушно силкується помислити
ось що говорить коли не говорить ніхто



Запаморочення

Дозволь я вийду наперед і розповім тобі про дощ і його двохвилинне життя 
що починається просто зараз 
розтулені вуста й усевидющий холодний погляд без повік

коли дещо ще не щось передумує як це роблю зазвичай я
й починає накрапати
рано зранку

коли світло ще тріпоче як літай-килим
вузенька смужка білого між світами наче це око
розплющується після операції

назад немає вороття
кожна крапля це зопалу прийняте рішення 
самовбивчий стрибок із багатоповерхівки небес

наступні десять секунд 
дощ лине до землі дивиться на неї

бачить як там ворушуся я
немовби зліплена з якоїсь каші

бачить сад що вже подумки тамує свою зелену спрагу
уявляє як видовжується трава

                        завмирає

може метрів за триста наді мною
бо якась легковажність якісь жовтаві зблиски
як ті крихітні заломи світла у воді що лоскочуть ноги плавців
раптом злегка притримують лівий край невпалого дощу

та це тільки миттєвий проблиск свідомості
поки хмари ще не зімкнули свої лави а потому ціле

меланхолійне повітря
підкоряється страхові й
падає

а я – мешканка підвалу
та що живе на сходинку нижче від решти світу
звикла приглядатись до комах прислухатись до коріння
слухаю

я чую їх у себе в кістках ці мертві прямі
дедалі ближчі до мого нутра

це саме той звук саме той поверх
де живуть Смуток і його Дружина
звідки вони дивляться вгору



Лебідка

Напівзотліла лебідка
поспішає втекти з місця авіакатастрофи подалі від своїх потрощених крил
одне тут
друге там

поспіхом виборсується зі свого одягу здіймається над водою
озирається вниз на це ж треба який жахливий пластиковий
каркас себе ледве встигнувши 
евакуюватися з власної кабіни 

знову злітає вище вихиляє шию озирається думає
дивина
дивина

що вони таке – ті дві білі деталі котрі єднали мою силу
з її ширянням

знову злітає вище вихиляє шию озирається
на порожню порцелянову тарелю грудини
на те як симетрично густими гостряками пер
прошито шкіряну спідню сорочку
серця приказує

дивина
дивина

хіба ж такі кріплення могли втримати
щовечірнє закличне биття моїх крил
а он там невже це мої чорні лапи
так зграбно лежать у своїх лакованих штиблетах
як шкода таким деталям пропадати намарно
якою важкістю налите кожне перо

так полишаючи своє життя й усю його оруду
з якої в річку точаться рудуваті цівки
вона здіймається востаннє озирається думає

хутчій
хутчій

скажи щось
крижаній хмарі голови
поки вона не розтанула

голові мертве око якої
в серці зими
росте як темний згусток сутені

там іде сніг
і наречена щойно вирушила пішки 
з дому до церкви

та як вона дійде до осяяної
чорними вогнями каплички
адже надворі так холодно

дзвони як залізні янголи
повислі на одній ноті
голосять і голосять



Повня

Боже милий!
Що це таке мені вчора наснилося?
Снилося, що я була повнею.
Прокинувшись, зрозуміла, що й досі сплю.

Це було так: лице моє запотіло зсередини.
Я йшла й верталась, коли мені заманеться, крізь круглу дірочку.
Не мала ані голоса, ні вуст – як тут розкажеш про свої гризоти,
Хіба лиш стелячи тіні похилі, не зовсім паралельні.

Треба б додати щось про моє сяйво.
Майже як іній, та м’якше, майже як попіл, але суцільніше.
Зіткане майже з води, яка, по суті, побзавлена рис,
Та якій властивий відсвіт, можна сказати, осяяння.

Так у лісах, де дерева хитаються, як тіні в клобуках,
Позроставшися головами, одне одного повбивавши,
Там водяться місяцеcтоти та шелестоти, як-от олень та піволень,
Що бродять собі, очима прозираючи крізь речі.

Так і я була: видима невидима видима невидима.
Місячне сяйво наймінливіша в світі матерія.
Я дерлася вгору, чіпляючися зсередини за власні кістки, й думала:
Боже милий! Ким же ж це я була минулої ночі?



Розмаїті знамення

Розмаїті зорі. Розмаїті царі.
Розмаїті заходи сонця, знаки, квапливі прозріння.
Численні уважні побіжні, численні пильні велемудрі,
Стільки холоду, стільки нестерпної темені.

Розмаїті тривалі Мороки серед зими.
Розмаїті Самітні й Жахливі Зірки.
Численні Морозні Ночі, численні Небачені Небесні Квіти.
Численні люди (подеколи й царі) що вирушають у путь, прикипівши до зірок.

Не єдина Полярна Зірка, не єдина Зірка Південна.
Кілька мільярдів еліптичних галактик, круглих туманностей, бінарних систем,
Розмаїті смуги зоряного пилу, шляхи крізь розмаїтої густини Темряву.
Численні тунелі углиб космосу; уми, що мандрують туди-сюди.

Численні видива, численні цифрової чіткості небозводи,
Розмаїті ловлені телескопами посвіти:
Спалахи феєрверків, вибухи газу, білоцвітне набухання Сутені,
Прояви див і води, сніжинки, морозні зореквіти…

Розмаїті заворожені астрономи, чиї очі розплющуються дедалі ширше,
Розмаїті астронавти, що вирушають у безусмішну безземність,
Розмаїті доісторичні мапи поверхні місяця,
Розмаїті сліпці, що навпомацки читають небеса, написані Брайлем.

Розмаїті боги що виковують вишукані бронзи,
Брошки, корони, трикутники, ланцюги і чаші,
Мурують без цементу кам’яні каркаси зірок.
Численні Волхви, що нарікають на мінливу погоду.

Численні енергії вигнання, численні безгомінні послідовники,
Оглядини пряжі на розмаїтих променистих веретенах,
Шептухи, мисливці на Горніх Розлогах Зодіаку.
Мореплавці, що шарпаються, припнуті до зорі…

Розмаїті люди (подеколи й царі), що вертаються додому. Світло розмаїтих фар.
Двоє чи троє дітей, що сидять на невисокій стіні.
Розмаїті вітри: Вітер Морський, многошепітний Вітер Вечірній,
Що дмухає їм в обличчя зірками, що приносить сніг.

Переклад з англійської — Ірина Шувалова
Фото © David Levenson, 2012, Getty Images; © Kate Mount  

0 коментарів

Залишити коментар

avatar