23 Листопада 2020, 23:59 | Реєстрація | Вхід

Вірші Луїзи Ґлік в перекладах Вікторії Фещук

30 Жовтня 2020 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Вікторія Фещук | Перегляди: 719


Луїза Ґлік (Louise Elisabeth Glück) — американська поетеса та есеїстка. 2020 року їй було присуджено Нобелівську премію з літератури, «за її безпомилковий поетичний голос, який суворою красою робить індивідуальне існування універсальним». Вона здобула багато значущих літературних премій у США, зокрема Національну гуманітарну медаль, Пулітцерівську премію, Національну книжкову премію, Національну премію гуртків критиків книг, Премію Боллінґена і Премію Транстрьомера. З 2003 року по 2004 рік була поетом-лауреатом США. Ґлік часто описують як автобіографічну поетку; її роботи відомі своєю емоційною напруженістю та тим, що часто спирається на міфи, історію чи природу, щоб розмірковувати про особистий досвід та сучасне життя.

Нині Ґлік є ад’юнктом і письменницею Розенкранца в Єльському університеті. Живе в Кембриджі, штат Массачусетс.



Snow

Late December: my father and I
are going to New York, to the circus.
He holds me
on his shoulders in the bitter wind:
scraps of white paper
blow over the railroad ties.

My father liked
to stand like this, to hold me
so he couldn't see me.

I remember
staring straight ahead
into the world my father saw;

I was learning
to absorb its emptiness,
the heavy snow

not falling, whirling around us.


First memory 

Long ago, I was wounded. I lived
to revenge myself
against my father, not
for what he was--
for what I was: from the beginning of time,
in childhood, I thought
that pain meant
I was not loved.
It meant I loved.
Сніг

Пізній грудень: ми з батьком
їдемо до цирку, до Нью Йорка.
Він тримає мене за
плечі у прикрий вітер:
клапті сніжного паперу
розлітаються понад залізничними шляхами.

Батько любив
стояти ось так, тримати
мене, щоб не бачити.

Я пам'ятаю оте
вдивляння у даль,
у світ, що бачив мій батько.

Я училася
поглинати цю порожнечу,
і важезний сніг
не падав, а кружляв довкола нас.


Перший спогад

Колись давно мене ранили. Я жила
ради помсти
супроти мого батька. Не супроти того
ким він був
або ким була я, але проти часів
дитинства. Я думала,
цей біль означав,
що мене не любили.
Та направду це значило,
що любила я.


The Wild Iris

At the end of my suffering
there was a door.

Hear me out: that which you call death
I remember.

Overhead, noises, branches of the pine shifting.
Then nothing. The weak sun
flickered over the dry surface.

It is terrible to survive
as consciousness
buried in the dark earth.

Then it was over: that which you fear, being
a soul and unable
to speak, ending abruptly, the stiff earth
bending a little. And what I took to be
birds darting in low shrubs.

You who do not remember
passage from the other world
I tell you I could speak again: whatever
returns from oblivion returns
to find a voice:

from the center of my life came
a great fountain, deep blue
shadows on azure seawater.
Дикий Ірис

І наприкінці моїх страждань
були двері.

Почуй мене, бо ж я пам'ятаю оте,
що назвеш ти смертю.

І довколишні крики, і хилитання гілок сосни,
а потому - нічого. Ослабле сонце
блимотіло понад сухі поверхні.

Так жахливо лишитись 
при тямі,
похованій в темній землі.

А тоді - по всьому, і те, чого ти боялась,
бувши духом, нездатним до слів,
і те скінчилося різко, мимоволі скрививши землю.
І ті, кого я сприйняла за птахів,
розлетілися по кущах.

І тобі, хто вже не пам'ятає
переходу з іншого світу,
тобі я кажу повторно: все, що
вернеться з непам'яті, повернеться
і віднайде голос:

і у центрі мого життя появився 
фонтан, величний, з темно-синіми 
тінями по блакитній воді.


Aboriginal Landscape

You’re stepping on your father, my mother said,
and indeed I was standing exactly in the center
of a bed of grass, mown so neatly it could have been
my father’s grave, although there was no stone saying so.

You’re stepping on your father, she repeated,
louder this time, which began to be strange to me,
since she was dead herself; even the doctor had admitted it.

I moved slightly to the side, to where
my father ended and my mother began.

The cemetery was silent. Wind blew through the trees;
I could hear, very faintly, sounds of  weeping several rows away,
and beyond that, a dog wailing.

At length these sounds abated. It crossed my mind
I had no memory of   being driven here,
to what now seemed a cemetery, though it could have been
a cemetery in my mind only; perhaps it was a park, or if not a park,
a garden or bower, perfumed, I now realized, with the scent of roses —
douceur de vivre filling the air, the sweetness of  living,
as the saying goes. At some point,

it occurred to me I was alone.
Where had the others gone,
my cousins and sister, Caitlin and Abigail?

By now the light was fading. Where was the car
waiting to take us home?

I then began seeking for some alternative. I felt
an impatience growing in me, approaching, I would say, anxiety.
Finally, in the distance, I made out a small train,
stopped, it seemed, behind some foliage, the conductor
lingering against a doorframe, smoking a cigarette.

Do not forget me, I cried, running now
over many plots, many mothers and fathers 

Do not forget me, I cried, when at last I reached him.
Madam, he said, pointing to the tracks,
surely you realize this is the end, the tracks do not go further.
His words were harsh, and yet his eyes were kind;
this encouraged me to press my case harder.
But they go back, I said, and I remarked
their sturdiness, as though they had many such returns ahead of them.

You know, he said, our work is difficult: we confront
much sorrow and disappointment.
He gazed at me with increasing frankness.
I was like you once, he added, in love with turbulence.

Now I spoke as to an old friend:
What of  you, I said, since he was free to leave,
have you no wish to go home,
to see the city again?

This is my home, he said.
The city — the city is where I disappear.
Первісний пейзаж

Ти ступаєш на свого батька, сказала матір
і справді - я стояла саме по центру
газону, скошеного так акуратно, що це могла би
бути батьківська могила
хоча жодного каменю там не було.

Ти ступаєш на свого батька, вона повторила
уже голосніше, і це здивувало,
бо ж вона була мертвою, навіть лікар
підтвердив це.

Я поволі перейшла до краю,
де скінчився батько і розпочалася матір.

Цвинтар був мовчазний. Вітер шмигав крізь дерева
Я могла чути, ледь помітні голоси скорботних за кілька рядів
і поза тим завивання собак.

З часом голоси затихли. Я прозріла,
бо ж не знала, як я сюди потрапила,
те, що тепер здається цвинтарем може бути 
цвинтарем у моїй голові, можливо це парк чи
навіть не парк
сад або альтанка, запашна, як я тепер чула
з ароматами троянд
douceur de vivre заповнювало повітря, солод життя
як то кажуть. В якийсь момент

я зрозуміла, що самотня
Куди ділися інші 
мої кузини й сестри, Кетлін і Ебіґейл?

Світло починало згасати. Де було авто,
що відвезло б мене додому?

Я починала шукати альтернативи, я відчула 
неспокій, що наростав, переходив у тривогу.
Врешті-решт я розгледіла маленький поїзд,
що зупинився, здавалось поза листям, кондуктор,
затримався коло дверей, курячи цигарку.

"Не забудь мене", – я кричала, біжучи тепер
понад багатьма ділянками, багатьма матерями і батьками.

"Не забудь мене", – я кричала, коли врешті досягла його.
"Мадам, – він сказав, показуючи на колії, –
звісно, ви розумієте, що це кінець. Поїзд далі не їде."
Його слова були жорсткими, зате очі - добрими.
Це надихнуло бути ще більш упертою.
"Але ж можна поїхати назад", – я сказала й помітила
міцність колій, наче вони вже витримували багато таких
туди і назад

"Ви знаєте, – сказав чоловік, – наша робота важка,
ми стикаємось зі стількома смутками і розчаруваннями".
Він подивився на мене з абсолютною щирістю.
"Я був таким як ви якось", – він додав, – " з любов'ю до турбулентності".
Тепер вже я говорила з ним як старий друг.

"Що якби ви, – я сказала, коли він от-от би пішов, – 
Що якби ви не хотіли іти додому,
побачити місто знову?"

"Але це мій дім - сказав він
Це місто - це місто, в якому я зникну".


Love Poem

There is always something to be made of pain.
Your mother knits.
She turns out scarves in every shade of red.
They were for Christmas, and they kept you warm
while she married over and over, taking you
along. How could it work,
when all those years she stored her widowed heart
as though the dead come back.
No wonder you are the way you are,
afraid of blood, your women
like one brick wall after another.
Пісня про любов

Завжди є щось зроблене з болю.
Ось твоя матір в’яже.
Вивергає шарфи з кожним відтінком червоного.
Вони для Різдва, вони гріли тебе,
поки матір укотре виходила заміж, залишавши
тебе наодинці. А як же інакше,
коли всі ці роки вона зберігала своє вдовине серце
наче до воскресіння покійного.
Не дивно, ти став, ким став -
зі страхом до крові, твої жінки
наче одна цеглина опісля іншої.


The Past

Small light in the sky appearing
suddenly between
two pine boughs, their fine needles

now etched onto the radiant surface
and above this
high, feathery heaven—

Smell the air. That is the smell of the white pine,
most intense when the wind blows through it
and the sound it makes equally strange,
like the sound of the wind in a movie—

Shadows moving. The ropes
making the sound they make. What you hear now
will be the sound of the nightingale, Chordata,
the male bird courting the female—

The ropes shift. The hammock
sways in the wind, tied
firmly between two pine trees.

Smell the air. That is the smell of the white pine.

It is my mother's voice you hear
or is it only the sound the trees make
when the air passes through them

because what sound would it make,
passing through nothing?
Минуще

Летке світло виникає у небі
поміж двох 
соснових гілок, їхні виразні голки

різьблені по блискучій поверхні
і понад цим
високе перисте небо.

Вдихни це повітря. Це запах білої сосни
ще сильніший із подихом вітру,
ще дивніше з виттям вітру,
виттям-саундтреком із фільму – 

Тіні блукають. Мотузки
видають звичні звуки. Те, що ти чуєш зараз,
може бути співом солов’я, хордатою,
залицянням самця до самиці – 

Мотузки зміщуються. Гамак 
гойдається за вітром, добре
закріплений поміж двох сосен.

Вдихни це повітря. Це запах білої сосни.

Це голос моєї матері ти чуєш
чи це лиш звучання дерев, коли
вітер проходить крізь них

бо ж як можна звучати,
проходячи крізь ніщо.


The Untrustworthy Speaker

Don’t listen to me; my heart has been broken.
I don’t see anything objectively.
I know myself; I’ve learned to hear like a psychiatrist.
When I speak passionately,
That’s when I’m least to be trusted.
It’s very sad, really: all my life I’ve been praised
For my intelligence, my powers of language, of insight-
In the end the’re wasted-
I never see myself.
Standing on the front steps. Holding my sisters hand.
That’s why I can’t account
For the bruises on her arm where the sleeve ends . . .
In my own mind, I’m invisible: that’s why I’m dangerous.
People like me, who seem selfless.
We’re the cripples, the liars:
We’re the ones who should be factored out
In the interest of truth.
When I’m quiet, thats when the truth emerges.
A clear sky, the clouds like white fibers.
Underneath, a little gray house. The azaleas
Red and bright pink.
If you want the truth, you have to close yourself
To the older sister, block her out:
When I living thing is hurt like that
In its deepest workings,
All function is altered.
That’s why I’m not to be trusted.
Because a wound to the heart
Is also a wound to the mind.
Ненадійний мовець

Не слухай мене, моє серце розбито.
Я не сприймаю нічого об’єктивно.
Я знаю себе, я навчилась чуття психолога.
Не варто мені довіряти,
Коли мною вирують пристрасті.
І направду це сумно: бо моєму інтелекту,
Моїй силі слова, усвідомленості поклонялись усе моє життя –
І врешті це втрачено – 
Я ніколи не знала себе.
Ось я на перших сходинках. Тримаю руку сестри.
Ось чому я не можу порахувати
Синці на її зап’ястках, де закінчуються рукавиці.
У моїй свідомості я невидима, ось чому я небезпечна.
Люди, як я, що здаються самовідданими.
Ми каліки, ми брехуни:
Нас потрібно переосмислити
В інтересах правди.
Коли я мовчу, виринає правда.
Чисте небо, хмаринки, наче білі волокна.
А під ними – невеликий сірий будинок. Азалії
Яскраво-рожеві й червоні.
Якщо хочеш правду, потрібно сховатися від
Старшої сестри, випередити її:
Коли ти жива істота, це дуже боляче,
На найглибших рівнях
Усі твої процеси мінливі.
Ось чому мені не варто довіряти.
Бо ж рана серця це також
Рана свідомості.


The Silver Lily

The nights have grown cool again, like the nights
of early spring, and quiet again. Will
speech disturb you? We’re
alone now; we have no reason for silence.

Can you see, over the garden—
the full moon rises.
I won’t see the next full moon.

In spring, when the moon rose, it meant
time was endless. Snowdrops
opened and closed, the clustered
seeds of the maples fell in pale drifts.
White over white, the moon rose 
over the birch tree.
And in the crook, where the tree divides,
leaves of the first daffodils, in moonlight
soft greenish-silver.

We have come too far together toward the end now
to fear the end. These nights, 
I am no longer even certain
I know what the end means. And you,
who’ve been with a man—

after the first cries,
doesn’t joy, like fear, make no sound?
Срібна лілія

Знову похолодали ночі, мов ночі
ранньої весни, і знову тиша. Чи розмова
порушить твій спокій? Ми
наодинці тепер, і немає сенсу для
тиші.

Бачиш, понад садком сходить
місяць уповні?
Наступного я не побачу.

Весною, коли місяць зійшов це значило
– час безкінечний. Підсніжники
в бутонах і розквітлі, закрите 
насіння кленів падає в бліді замети.
Біле по білому, місяць сходить
понад народженням дерева.
І по вигині, де ще буде розростатись крона,
залишається місце для перших нарцисів у
у місячному сяйві
ніжно-срібно-зелених.

Ми стільки пройшли разом до кінця,
щоби боятися того самого кінця. Такої ночі
я вже не впевнена, що означає кінець. І тобі,
що був з чоловіком

після перших криків,
хіба не солодко просто помовчати?

Переклад з англійської – Вікторія Фещук. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.



Вікторія Фещук – поетка, перекладачка. Народилась 1996 року на Рівненщині. Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «літературно-мистецька аналітика». Учасниця багатьох фестивалів, серед яких «Книжковий арсенал», «Гогольфест», Форум видавців», «Фестиваль Ї» та інші. Живе у Києві.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar