24 Листопада 2020, 00:32 | Реєстрація | Вхід

Вірші Луїзи Ґлік в перекладах Лесика Панасюка і Дарини Гладун

25 Жовтня 2020 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Лесик Панасюк, Дарина Гладун | Перегляди: 997


Луїза Ґлік (Louise Elisabeth Glück) — американська поетеса та есеїстка. 2020 року їй було присуджено Нобелівську премію з літератури, «за її безпомилковий поетичний голос, який суворою красою робить індивідуальне існування універсальним». Вона здобула багато значущих літературних премій у США, зокрема Національну гуманітарну медаль, Пулітцерівську премію, Національну книжкову премію, Національну премію гуртків критиків книг, Премію Боллінґена і Премію Транстремера. З 2003 року по 2004 рік була поетом-лауреатом США. Ґлік часто описують як автобіографічну поетку; її роботи відомі своєю емоційною напруженістю та тим, що часто спирається на міфи, історію чи природу, щоб розмірковувати про особистий досвід та сучасне життя.

Нині Ґлік є ад'юнктом і письменницею Розенкранца в Єльському університеті. Живе в Кембриджі, штат Массачусетс.



Колискова 
 
Моя матір професійно робить одне:
відправляє людей, яких любить, на той світ.
Немовлята, діти – цих
вона трясе, нашіптуючи або наспівуючи. Не знаю,
що вона зробила з моїм батьком;
у будь-якому разі, впевнена: це було правильно.

Немає жодної різниці, насправді, готувати людину
до сну чи до смерті. Колискові — у кожній те саме:
«не бійся», саме ці слова покладені на музику
материнського серцебиття.
І ті, що живуть, неспішно вирощують спокій; а ті,
що вмирають, не можуть, не хочуть і край.

Ті, що вмирають — як дзиґи, як гіроскопи —
крутяться так швидко, що здаються нерухомими.
Тоді розлітаються: у руках моєї матері
моя сестра була хмарою атомів, частинок — уся різниця.
Поки дитина спить — вона цілісна.

Моя матір бачила смерть; вона не говорить про неподільність душі.
Вона тримала немовля, старця, ніби на терезах темрява 
твердла навколо них, і врешті перетворилась на землю.

Душа, як будь-яка матерія:
навіщо їй лишатися монолітною, лишатися відданою своїй єдиній формі,
якщо вона може бути вільною?




Ноктюрн

Матір померла минулої ночі,
Матір, що ніколи не помирає.

Зима була в повітрі
за багато місяців звідси,
а в повітрі одначе.

Було десяте травня.
Гіацинт і яблуневий цвіт
буяли в саду за будинком.

Могли ми почути
Марію, що співає пісні з Чехословаччини —

«Яка ж самотня я» —
якісь такі пісні.

«Яка ж самотня я,
ні матері, ні батька —
мої знання здаються порожніми без них».

Аромати виринали із землі;
посуд лежав у раковині,
перемитий, але не складений.

У повню
Марія знімала прання;
жорсткі простирадла стали
сухими білими прямокутниками місячного світла.

«Яка ж самотня я, але в піснях
моя самотність — моя радість».

Було десяте травня,
як до того — восьме і дев’яте.

Матір спала у своєму ліжку
з витягнутими руками, а поміж ними
балансувала її голова.




Літній сад

1
Кілька тижнів тому я знайшла фотографію моєї матері,
яка сиділа на сонці, її обличчя почервоніло, ніби в час звитяг або тріумфу.
Світило сонце. Собаки
поснули біля її ніг, там спав і час,
спокійний, незворушний, як на всіх фотографіях.

Я витерла пил із обличчя матері.
Справді, пил покрив усе; він здався мені тривким
серпанком ностальгії, що охороняє всі реліквії дитинства.
На другому плані — паркові меблі на будь-який смак, дерева й кущі.

Сонце спускалося небом, тіні видовжувались і темніли.
Що більше пилу я прибирала, то більше тіні росли.
Літо прийшло. Нахилилися
над трояндовою огорожею діти, їхні тіні
зливаються з тінями троянд.

Слово спало мені на думку, щодо
цих зміщень та змін, цих стирань,
що стали тепер очевидними —

воно з’явилось і зникло так само швидко.
Сліпота, а може темрява, загроза, збентеження?

Літо прийшло, потім осінь. Листя кружляє,
яскраві плями дітей у суміші бронзи й сієни.


2
Коли я трохи оговталася від цих подій,
Я поклала фотографію так, як знайшла,
між сторінками старовинної книжки,
частини якої були пописані
коментарями на полях, іноді словами, але частіше,
великими знаками питання та оклику,
що значать «я згоден» або «я не впевнений, спантеличений» —

Чорнило вицвіло. Місцями я не могла сказати,
про що ж думав читач,
але крізь синці плям могла вловити
цю потребу, неначе сльози на папері.

Я трохи потримала книгу.
«Смерть у Венеції» (переклад);
Запам’ятала сторінку про всяк випадок, Фройд сказав би,
що це не випадково.

Так маленьку фотографію
було поховано знову, як минуле поховано в майбутньому.
На полях — два слова,
поєднані стрілкою: «стерильність», і, трохи нижче, «забуття» —

«Але йому здавалося, що блідий, милий 
психагог далеко в морі всміхається і киває йому…»¹

¹ - Цитата за текстом «Смерть у Венеції» Томаса Манна у перекладі Євгена Поповича.

3
Який же тихий сад;
жоден вітерець не скуйовдить кизилу.
Літо настало.

Як же тихо
тепер, коли життя перемогло. Грубі

стовпи яворів
підтримують нерухомі
полички листя,

галявина внизу 
пишна, мерехтлива —

А посеред неба —
зухвалий бог.

Речі існують, каже він. Існують, не змінюються;
відповідь не змінюється.

Яке все стримане, і сцена ця,
і публіка; і дихання
здається вторгненням.

Напевно, він дуже близько,
траві бракує тіней.

Як же спокійно, як же тихо,
мов надвечір’я в Помпеях.


4
Беатріче повела дітей до парку в Сідаргерсті.
Світило сонце. Літаки
снували туди-сюди над головою, мирні, бо скінчилась війна.

Це був світ її уяви:
істинне та хибне не мало значення.

Щойно відполірований і блискучий—
таким був світ. Пил 
ще не вивергнувся на поверхню речей.

Літаки снували туди-сюди, прямували
в Рим та Париж — ви не змогли б туди дістатися,
якби не пролетіли над парком. Все
має проминути, ніщо не спиниться —

Діти трималися за руки, нахиляючись,
щоб понюхати троянди.
Їм було п’ять і сім.

Нескінченний, нескінченний — так
вона відчувала час.

Сіла на лавку, приховану під дубами.
Десь далеко прибув і відправився страх;
від залізничного вокзалу долинали його звуки.

Небо стало рожевим і помаранчевим, старшим, бо день скінчився.

Вітру не було. Літній день
кидав дубоподібні тіні на зелену траву.




Чуттєвий світ

Гукаю тебе з другого боку жахливої річки чи прірви,
щоб попередити, підготувати.

Земля спокушатиме тебе, повільно, непомітно,
майстерно, майже потураючи.

Я не була готова: стояла на кухні своєї бабусі,
тримаючи склянку. Тушковані сливи, тушковані абрикоси —

вариво, перелите у скляну посудину з льодом.
І долита вода, неспішно, маленькими порціями,

численні кузени й кузини оцінюють, дегустують
після кожного доливання —

аромат літніх фруктів, інтенсивність концентрації:
кольорова рідина стає щораз прозорішою, більш променистою,

більше світла проходить крізь неї.
Насолода й утіха. Бабуся чекає,

може, хтось захоче іще. Втіха та повне занурення.
Я більше нічого так не любила: повна приватність чуттєвого життя,

можна або зникнути, або ж стати його невід’ємною частиною,
невагомою, плинною, потреби

до болю ясні, розбурхані, до болю живі —
Повне занурення, і водночас

незбагненна безпека. Світяться фрукти далеко у своїх скляних посудинах.
За межами кухні сідає сонце.

Я не була готова: захід сонця, кінець літа. Прояви
часу як континууму, як чогось, що скоро завершиться,

не триватиме; відчуття не захистили б мене.
Попереджаю тебе, бо мене ніколи не попереджали:

ти ніколи не відпустиш, ніколи не наситишся.
Будеш поламана й пошрамована, ти й далі будеш спрагла.

Твоє тіло старітиме, ти й далі відчуватимеш нужду.
Запрагнеш землі, потім більше землі —

Велична, байдужа, хоч тут вона, але не відповість.
Вона всеосяжна, вона непокірна.

Це значить, вона нагодує тебе, заволодіє тобою,
вона не залишить живою тебе. 




Пейзаж 

1.
За горами сонце сідає, 
охолоджується земля. 
Незнайомець прив’язав свого коня до голого каштану.
Кінь спокійний, та раптом повертає голову,
почувши далеке море. 

Я тут заночую, застелю 
найтеплішу свою ковдру на вологій землі.

Далеке море —
я теж його чую, щойно кінь повертає голову.

Стежкою поміж голих каштанів
песик тягне свого хазяїна.

Песик — хіба ж не звик він мчати стрімголов,
натягуючи повідок, неначе для того, щоб показати хазяїну,
що бачить там, у майбутньому —

майбутнє, стежка, називайте як хочете.

За деревами захід сонця, наче великий вогонь
палає поміж двома горами,
тож здається на мить, що сніг 
на найвищій кручі також палає.

Чуєш: кличе когось чоловік укінці дороги.
Голос його дуже дивний,
голос людини, що кличе когось невидимого.

Знову і знову гукає серед темних каштанів.
Поки тваринка не відповість
ледь чутно, здалеку,
неначе те, чого боїмося —
зовсім не жахливе.

Сутінки: незнайомець відв’язав коня.

Далеке море —
тепер тільки спогад.


2.
Час минав, перетворюючи все на кригу.
А під кригою вирувало майбутнє.
Хто падав у нього, той помирав. 

Це був час
очікування, відкладених дій.

Я жила в теперішньому, що було
тією частиною майбутнього, яку можна побачити.
Минуле пропливло над головою,
як сонце і місяць, видиме, але недосяжне.

Це був час
підвладний протиріччям, як у
«я нічого не відчувала» й
«мені було страшно».

Зима спустошила дерева, натомість наповнила їх снігом.
Я не могла відчувати, тож падав сніг, озеро замерзало.
Мені було страшно, тож я не рухалася;
мій подих збілів — прикмета мовчання.

Час минув, якась його частина зосталась.
А частина — просто випарувалася;
було видно, як плине вона над білими деревами,
обертаючись на крижинки.

Ціле життя чекаєш сприятливого часу.
А сприятливий час
впізнаєш за вжитими заходами.

Я споглядала як рухається минуле вервечкою хмар
зліва направо чи справа наліво,
залежно від вітру. Були дні

без вітру. Здавалося, хмари
застигли на місці,
ніби картина моря, що радше спокійне, ніж справжнє.

Були дні, коли озеро ставало шматком скла.
Під склом бриніло майбутнє
стримано, але принадно:
довелося б докласти зусиль, щоб не слухати.

Час минув; ти маєш побачити його частину.
Ті роки, що із собою забрав, були роками зими;
за ними не сумуватимуть. Були дні

без хмар, неначе
першопричини минулого щезли. Світ

вибіленим був, як негатив; світло пройшло
прямо крізь нього. Потім
зображення зникло. 

А понад світом
була сама блакить, блакить усюди.


3.
Пізньої осені дівчина молода підпалила поле
пшениці. Осінь

була дуже посушливою; поле
спалахнуло, як сірник.

Опісля нічого не залишилося.
Йдеш полем і нічого не бачиш.

Немає чого підняти, понюхати.
Коні не розуміють —

Вони неначе запитували, «де поле».
Як ми з тобою запитали б
«де дім».

Ніхто не знає, як їм відповісти.
Не залишилося нічого;
мусиш сподіватися, заради фермера нашого,
що виплатять страховку.

Це наче змарнувати рік життя.
На що ти змарнувала б рік життя?

Опісля ти повертаєшся на старе місце —
залишилась тільки сажа: чорнота й порожнеча.

Думаєш: як можна було тут жити?

Але раніше все було не таким,  
навіть останнє літо. Земля поводилася,

ніби нічого поганого з нею не може трапитись.

Та достатньо було одного сірника.
Але у свій час — усьому мав бути свій час.

Поле випалене, сухе —
очищене від ознак життя
так би мовити. 


4.
Я заснула в ріці, я прокинулась у ріці,
про те, яким дивом мені
вдалося уникнути смерті, не маю чого
розказати, ані хто
врятував мене, ані з якої причини.

Безмежна стояла тиша.
Ні вітру. Ні звуку людського.
Запекле століття

скінчилось,
славні пішли, незламні пішли,

сонце холодне
залишилось як екзотична річ, сувенір на згадку,
час струменів поза ним —

Небо здавалося дуже чистим,
як буває узимку,
ґрунт сухий і неораний,

стримане світло спокійно
проходило крізь щілину в повітрі

величне, самовдоволене,
з надії робило міраж,
підпорядковувало картини майбутнього знакам його проминання —

Я, певно, впала.
Коли намагалася стояти, то мала силувати себе,
незвикла до фізичного болю — 

Я забула,
які жорсткі ці умови:

земля ще родюча,
але порожня, річка холодна, неглибока —

Про свій сон я не маю чого
розказати. Коли закричала,
то власний голос чомусь заспокоїв.

У тиші свідомості я запитала себе:
чому я знехтувала життям? Відповідаю
Die Erde überwältigt mich:
земля перемагає мене.

Я намагалася бути точною в цьому описі
на випадок, якщо матиму послідовників. Я можу підтвердити,
що коли сідає сонце взимку, воно
незрівнянно красиве, і спогад про нього
ще довго живе. Думаю, це значить,

що ночі не існувало.
Ніч була в моїй голові. 


5.
Після заходу сонця
ми їхали швидко в надії знайти
прихисток, поки темрява не настала.

Я вже могла угледіти зорі,
перші на східному небі:

ми їхали, отже,
подалі від світла,
до моря, відтоді,
як я почула, що там є село.

Невдовзі пішов сніг.
Спершу дрібно, потім
безперервно, аж поки земля
не вкрилася білою фотоплівкою.

Наші сліди проглядалися
досить чітко, коли я озирнулася  —
вони вже накреслили
темну траєкторію на землі —

Потім сніг став густим, шлях зник.
Кінь стомився та зголоднів;
більше ніде не відчував
ґрунту під ногами. Я казала собі:

Я втрачала раніше, я мерзла раніше.
Ніч прийшла до мене
саме так, маревом —

І я думала: якщо мене попросять
сюди повернутися, то воліла би повернутися
схожою на людину, а мій кінь,

щоб лишався собою. Інакше
не знаю, як почати усе спочатку.


Переклад: Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Редактор — Олег Коцарев.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar