Вірші Луїзи Ґлік в перекладах Ірини Шувалової
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Ірина Шувалова | Перегляди: 9138
Луїза Ґлік (Louise Elisabeth Glück) — американська поетеса та есеїстка. 2020 року їй було присуджено Нобелівську премію з літератури, «за її безпомилковий поетичний голос, який суворою красою робить індивідуальне існування універсальним». Вона здобула багато значущих літературних премій у США, зокрема Національну гуманітарну медаль, Пулітцерівську премію, Національну книжкову премію, Національну премію гуртків критиків книг, Премію Боллінґена і Премію Транстремера. З 2003 року по 2004 рік була поетом-лауреатом США. Ґлік часто описують як автобіографічну поетку; її роботи відомі своєю емоційною напруженістю та тим, що часто спирається на міфи, історію чи природу, щоб розмірковувати про особистий досвід та сучасне життя.
Нині Ґлік є ад'юнктом і письменницею Розенкранца в Єльському університеті. Живе в Кембриджі, штат Массачусетс.
Нічний переліт
Ось вона, мить, коли бачиш знову
червоні ягоди горобини
і в темному небі
нічних перелітних птахів.
Мені тужно від думки,
що мертві більше не побачать цього,
що все, чим ми живемо,
запропаде.
А де ж тоді душі шукати розради?
Кажу собі: може, ці втіхи їй
стануть уже ні до чого;
може, просто не бути – цілком достатньо,
хоч як це важко уявити.
Малі потопельники
Вони ж нерозважливі, розумієш,
тому й не дивно, що тонуть.
Спершу їх забирає лід, а потому,
всю зиму, їхні вовняні шарфики
осідають за ними униз, до дна,
доки нарешті не вляжуться.
Став їх гойдає безліччю темних рук.
Та смерть, певно, приходить до них інакше,
коли кінець такий близький до початку.
Так, наче вони завжди були сліпими,
завжди невагомими. Тому
все решта – це тільки сон: лампа,
стіл накритий чистою білою тканиною,
їхні тіла.
А все ж, вони чують свої колишні ймення,
розсипані, як приманка, понад ставом:
Чого ж ви чекаєте, ходіть-но додому,
ходіть додому, у водах заблукані,
ходіть, блакитні й завждишні.
Ставок
(ENG)
Ніч накриває ставок своїм крилом.
Під вінценосним місяцем я розрізняю
твоє обличчя у воді, між рибин і дрібних
лунких зірок. У нічному повітрі
поверхня ставка – лискучий метал.
Там, у воді, твої очі розплющені. В них –
зблискує спогад, який я впізнаю, так, ніби
ми знали одне одного ще дітьми. Наші коники
паслися на пагорбі, сірі
з білими відмітинами. Тепер вони пасуться
з небіжчиками, що чекають,
як діти, під своїми гранітними нагрудниками,
притомні й безпорадні:
Пагорби далеко. Вони здіймаються,
чорніші за дитинство.
Про що ти думаєш, коли лежиш так тихо
над водою? Коли ти такий, мені кортить
тебе торкнутися, та я стримуюся, бо бачу,
що в минулому житті ми були однієї крові.
Червоний мак
Як добре
не мати
тями. Почуття:
о, цього я маю вдосталь; ними
й керуюся. Маю
панотця небесного,
званого сонцем, для нього
розкриваюся, йому відкриваю
жар серця мого,
на його жар подібний.
Що ж таке це красне палання,
як не серце? О сестри й брати мої,
чи ж і ви колись давно були, як я,
перш ніж стати людьми? Чи ж і ви
колись дали собі відкритися,
ви, хто закрилися навік? Бо, істинно кажу,
я промовляю нині,
як ви. Я говорю,
бо серце моє розбито.
Золота лілія
Мені здається,
я зараз помираю; знаю,
що більше не промовлятиму, що не переживу
землі, не постану з неї знову – ще не квіткою,
хребтом, стебельцем, по ребра
в сирому багні, я волаю до тебе,
батьку і пане мій: куди не глянь,
сестри мої хиріють, певні,
що тобі невтямки. Звідки ж
знати їм, що ти все бачиш,
якщо не рятуєш нас?
У сутінках літа, чи досить ти близько,
аби почути
своє нажахане дитя? Бо ж хіба
не ти мій батько,
той, хто зростив мене?
Дикий ірис
Страждання моє
закінчувалося дверима.
Вислухай мене: бо те,
що ви звете смертю, я пам’ятаю.
Були шéлести, хилитке гілля сосен наді мною.
Потому – ніщо. Мерехтіння
тьмавого сонця на висхлому ґрунті.
Як страшно
лежати притомно
у темній могилі землі.
Та все скінчилось: той ваш одвічний жах,
коли душа живе, але німує,
раптово обірвався, тверда земля
напнулась горбочком. Щось порснуло
в низький підлісок – може, птахи.
Ти, що не пам’ятаєш
вертання з того світу, кажу тобі:
мова моя знов мені надалася; все, що
вертається нізвідки, приходить,
аби заговорити:
з мого живого осердя забив
превеликий фонтан – темно-сині
тіні на лазурових водах.
Одісеєве рішення
Звитяжець відвертається від острова.
Тепер він не помре у раю,
не почує більше
райських лютень поміж олив
чи під кипарисами, біля дзеркальних плес. Час
починає свій відлік тепер, він чує в ньому
пульс оповідного моря
на світанку, коли воно вабить найсильніше.
Те, що привело нас сюди, нині
веде нас звідси; корабель
гойдається на зеленкуватих хвилях у бухті.
Чари розвіялись.
Поверни йому його життя,
о море, що ніколи не вертає.
Берести
Весь день я силкувалась розрізнити
жагу і потребу. Нині ж, поночі,
я чую хіба гіркий жаль за нами,
зодчими лісу, його упорядниками,
бо, не відводячи погляду
від цих берестів,
я побачила, що спосіб витворення
незрушного покрученого дерева
зоветься мукою, і зрозуміла, що мука
спроможна творити тільки покручів.
Щастя
Чоловік із жінкою лежать на білому ліжку.
Ранок. Гадаю,
вони скоро прокинуться.
На столику біля ліжка – ваза
з ліліями; їхні горлечка
налиті сонячним світлом.
Я дивлюсь, як він повертається до неї,
наче так, щоб промовити її ім’я,
але мовчки, глибоко їй у рот…
На підвіконні
озивається птаха
раз, другий.
Нараз вона рушається; його дихання
повнить її тіло.
Я розплющую очі; ти дивишся на мене.
Сонце пливе
десь майже над нашою кімнатою.
Ти кажеш: глянь на себе,
лице своє підносячи до мого,
як дзеркало.
Який ти погідний. А вогняне колесо
Тихо прокочується над нами.
Мати і дитя
Нас породила якась машина; машина світу; коло сім’ї, дедалі вужче.
Тоді м’якими батогами нас загнали у світ.
Нам сняться сни, ми їх не пам’ятаємо.
Машина родини; темне хутро, ліси материнського тіла.
Машина матері: білий град у неї в нутрі.
А до того були – земля і вода.
Мох між каміння, шматочки листя й трави.
А ще раніше – клітини у великій пітьмі.
А ще раніше – світ за опоною.
Ось чому ти народився – щоб я схаменулась.
Ти складений з клітин моїх батьків, тепер твоя черга
cтаршувати, бути вершечком творіння.
Я керувалася чуттям; не пам’ятала.
Тепер твоя черга пнутися вперед,
вимагати відповідей.
Чому я страждаю? Чому потерпаю в невіданні?
Клітини у великій пітьмі. Нас породила якась машина.
Тепер твоя черга іти до неї, твоя черга допитуватись:
Для чого я? Навіщо?
Ноктюрн
Минулої ночі померла мати,
мати, що не вмирає ніколи.
Повітря пахло зимою,
і хоч по ній минули місяці,
зима, однак, витала у повітрі.
Було десяте травня.
В глибині саду
цвіли яблуні й гіацинти.
Ми чули, як Марія
співає чехословацьких пісень:
«Як-то мені одиноко…» –
таких пісень.
«Як-то мені одиноко,
без матінки, без батечка –
світом білим ходжу, як безтямна».
Земля духмяніла.
Тарілки лежали у мийці,
помиті, але не поскладані.
Під повним місяцем
Марія згортала випрану білизну,
жорсткі простирадла складалися
білими квадратами місячного світла.
«Як-то мені одиноко,
та знайду я у співах розраду».
Було десяте травня:
так само, як доти – дев’яте, восьме.
Мати спала у ліжку,
випроставши руки, поклавши
на них обережно голову.
Страх поховання
В порожньому полі, ранком,
тіло чекає, щоб його підібрали.
Душа сидить при нім на камінці,
Та ніщо не приходить, аби знов надати їй подоби.
Подумай-но про самотність того тіла.
Як вночі воно волочило ноги стернею,
обмотавшися туго власною тінню:
така довга путь.
Як далекі, тремтливі вогні села,
не спинялись більше на ньому, роззираючися в полях.
Як далеко були
дерев’яні двері, хліб і молоко,
розкладені на столах, як гирі для ваг.
Вечірня молитва
За твоєї тривалої відсутності, ти дозволив
мені користатися землею, в надії,
що вона у відповідь обдарує мене плодами. На жаль,
мушу сповістити, що я зазнала невдачі – надто
з помідорами.
Боюся, не варто заохочувати мене
їх вирощувати, ну а якщо вже мушу,
то краще б ти притримав ці зливи, ці холодні ночі,
яких тут не бракує, тоді як деінде
літо триває аж дванадцять тижнів. Усе це
звісно, твоє: але ж, з іншого боку,
це я посіяла насіння, я дивилась,
як паростки, мов крила, розгортають ріллю, і це моє
серце розбилося, коли чорні плями гнилі
розповзлися грядками. Не думаю,
що у тебе є серце – принаймні, не в нашому
сенсі слова. Ти, хто, отже,
не мусить прораховувати кожен крок наперед,
тобі не спізнати той жах, що проймає нас від плям на листку,
від кленового багрянцю, що опадає вже в серпні, від темряви,
що западає так рано: це я покликана дбати
про це зело.
Вечір усіх святих
Вже зараз цей ландшафт готується до сходин.
Пагорби темніють. Бики
поснули в своїм синім ярмі,
Поля лежать оголені
й прибрані, снопи
пов’язано й складено при дорозі,
у заростях жовтцю; над ними сходить зубатий місяць:
Це безпліддя
по чумі чи обжинках.
Жíнка вихиляється з вікна,
витягнувши руку, наче з ким розплачуючись,
а насіння,
важке, золоте, прикликáє:
Ходи сюди,
Ходи сюди, маленька
І з дерева вислизає душа.
Вітер відлітає
Коли я створив вас, я любив вас,
нині ж я вас жалію.
Я дав вам усе, що треба:
ложе землі, синю ковдру повітря…
Віддаляючись від вас,
я бачу вас чіткіше.
Досі, ваші душі вже мали б розростися безмірно,
натомість вони скніють,
малі балакучі цурпалки…
Я не шкодував для вас дарів:
блакиті весняних ранків,
часу, з яким ви не знали, що робити…
Та вам праглося більшого – ще одного дару,
відкладеного до часу іншого творіння.
Тож хай як ви сподівалися,
вам не жити в саду,
серед буяння рослин,
ваші життя – не колобіжні, як їхні:
ваші життя – це політ птаха,
що починається й завершується нерухомо,
що починається й завершується, як дуга,
що сягає від яблуні до берези.
Переклад з англійської — Ірина Шувалова. Фото: Katherine Wolkoff © 2020 The New York Times, The Atlantic