Вірші Ґабріели Містраль в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Ксана Коваленко | Перегляди: 8074
Чілійська поетка Ґабріела Містраль (1889–1957) здобула Нобелівську премію 1945 року – першою з-поміж латиноамериканських письменників. У своєму літературному псевдонімі вона поєднала імена двох видатних поетів романського світу – Ґабріеле Д’Анунціо та нобелівського лавреата (1904) Фредерика Містраля. Сім її поетичних збірок стали трагічним голосом простої жінки, прихованим за сильною особою активної політичної та культурної діячки, реформаторки освітньої системи.
La lluvia lenta Esta agua medrosa y triste, como un niño que padece, antes de tocar la tierra desfallece. Quieto el árbol, quieto el viento, ¡y en el silencio estupendo, este fino llanto amargo cayendo! El cielo es como un inmenso corazón que se abre, amargo. No llueve: es un sangrar lento y largo. Dentro del hogar, los hombres no sienten esta amargura, este envío de agua triste de la altura. Este largo y fatigante descender de aguas vencidas, hacia la Tierra yacente y transida. Llueve... y como un chacal trágico la noche acecha en la sierra. ¿Qué va a surgir, en la sombra, de la Tierra? ¿Dormiréis, mientras afuera cae, sufriendo, esta agua inerte, esta agua letal, hermana de la Muerte? | Повільний дощ Вода ця боязлива і печальна, немов дитина хвора і судомна, перш ніж на землю впасти, непритомна. Заклякле дерево, і вітер теж закляклий, у тиші застигають незвичайні, і ллються гіркі сльози щедродайні! А небо – наче серце величезне розкрилось від біди та порожнечі. А то не дощ, то довга кровотеча. В оселі люди навіть не відчують журби тієї, не відчують жалю, а то було послання з неба води печалі. Так довго сходять води невмирущі, утомлені та переможені на землю, що розпростерта долі та минуща. Ллє дощ… і наче той шакал безщасний ніч в засідку рушає в гори хутко. І що з’явитись може із земної тіні й смутку? Чи зможете ви спати, як надворі, страждає й падає в трагічній водоверті вода інертна й мертва – то сестра самої смерті? |
El pensador de Rodin Con el mentón caído sobre la mano ruda, el Pensador se acuerda que es carne de la huesa, carne fatal, delante del destino desnuda, carne que odia la muerte, y tembló de belleza. Y tembló de amor, toda su primavera ardiente, ahora, al otoño, anégase de verdad y tristeza. El "de morir tenemos" pasa sobre su frente, en todo agudo bronce, cuando la noche empieza. Y en la angustia, sus músculos se hienden, sufridores cada surco en la carne se llena de terrores, Se hiende, como la hoja de otoño, al Señor fuerte que le llama en los bronces... Y no hay árbol torcido de sol en la llanura, ni leòn de flanco herido, crispados como este hombre que medita en la muerte. | Мислитель Родена Підборіддя на грубу руку поклавши Мислитель міркує, що це лише кістки й тіло, Смертельна плоть, перед долею голою ставши, Ненавидить смерть, а красою колись тріпотіла. Тремтіла любов'ю, весною палала без краю, А восени повна правди гіркої та суму. "Смерть нас тримає", - ось чолом твоїм думка минає, Як ніч наступає, бронзу ніби пронизує струмом. Напружені м'язи стражданням налиті по вінця, У зморшках ховається страх, боже міцний, Зірветься твій лист восени, розіб’ється о твердь, Волає до тебе закутий навіки у бронзі... Чи леву в пустелі, чи гілці надламаній так довелося Заклякти, як мужу цьому із думками про смерть. |
Una palabra Yo tengo una palabra en la garganta y no la suelto, y no me libro de ella aunque me empuja su empellón de sangre. Si la soltase, quema el pasto vivo, sangra al cordero, hace caer al pájaro. Tengo que desprenderla de mi lengua, hallar un agujero de castores o sepultarla con cal y mortero porque no guarde como el alma el vuelo. No quiero dar señales de que vivo 33 mientras que por mi sangre vaya y venga y suba y baje por mi loco aliento. Aunque mi padre Job la dijo, ardiendo, no quiero darle, no, mi pobre boca porque no ruede y la hallen las mujeres que van al río, y se enrede a sus trenzas o al pobre matorral tuerza y abrase. Yo quiero echarle violentas semillas que en una noche la cubran y ahoguen, sin dejar de ella el cisco de una sílaba. O rompérmela así, como la víbora que por mitad se parte entre los dientes. Y volver a mi casa, entrar, dormirme, cortada de ella, rebanada de ella, y despertar después de dos mil días recién nacida de sueño y olvido. ¡Sin saber ¡ay! que tuve una palabra de yodo y piedra-alumbre entre los labios ni poder acordarme de una noche, de la morada en país extranjero, de la celada y el rayo a la puerta y de mi carne marchando sin su alma! | Слово У мене в горлі б’ється дивне слово, його не вимовлю і не звільню я, хоча в мені воно пульсує кров'ю. Як відпущу – згорить жива трава, ягнята сплинуть кров’ю, птахи згинуть. Я маю слово це зірвати з язика, жбурнути гнівно у боброву нору, чи поховати під вапном з бетоном, не дати відлетіти, мов душі. Не видала себе я 33 безумні роки як хворіла словом, що кров ганяло вниз і вгору, мстиве, й крізь дихання рвалося божевільне. Хоч батько Йов це слово промовляв, не хочу я його являти світу, полине ж бо воно на берег річки, де йдуть жінки, й заплутається в косах або зігне і спопелить чагарники. Я хочу кинути насіння зле, що зійде в одну ніч, задушить слово, та не залишиться ані складів, ні звуків. Або ж його розірву як гадюку зубами власними навпіл. Щоб потім повернутися, і спати, відрізана й відсічена від нього, прокинутись за кілька тисяч днів, мов немовля, й забути все навіки. Не знати, що у мене було слово із галунів і йоду між губами, не пам'ятати ту єдину ніч, не пам'ятати той будинок на чужині, ту пастку й блискавку у дверях, що без душі мандрує моє тіло нині! |
Volverlo a ver ¿Y nunca, nunca más, ni en noches llenas de temblor de astros, ni en las alboradas vírgenes, ni en las tardes inmoladas? ¿Al margen de ningún sendero pálido, que ciñe el campo, al margen de ninguna fontana trémula, blanca de luna? ¿Bajo las trenzaduras de la selva, donde llamándolo me ha anochecido, ni en la gruta que vuelve mi alarido? ¡Oh, no! ¡Volverlo a ver, no importa dónde, en remansos de cielo o en vórtice hervidor, bajo unas lunas plácidas o en un cárdeno horror! ¡Y ser con él todas las primaveras y los inviernos, en un angustiado nudo, en torno a su cuello ensangrentado! | Побачити знову Чи вже ніколи більше, ні вночі, коли зірки тріпочуть, ані вранці на світанку невинному, ні у вечірньому серпанку? Я не зустріну на блідій стежині його край поля, ні під будь-яким фонтаном тремтячим чи під місяцем туманним? Ані під скрученим волоссям сельви, де кликала його аж до смеркання, ні в гроті, що вертав моє волання? О, ні! Аби побачити його, де б він не був, в затоні тихім неба, чи у вихорі киплячім, під мирним місяцем або в жаху ліловім пащі! І залишатись з ним всі весни й зими, його криваву шию у стражданні вік обіймати зашморгом останнім! |
Джерело текстів | Ілюстрація. Переклад з іспанської – Ксана Коваленко. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев.
Ксана Коваленко (Євзікова Оксана Андріївна), народилась у 1978 р., м. Миколаїв. Поетка, перекладачка (українська, російська, англійська та іспанська). Авторка збірок «Синие-яблоки-черные» (2008), «Книга янголів та бабок» (2016). Лауреатка та дипломантка всеукраїнських конкурсів та фестивалів, серед яких Міжнародний літературний фестиваль ім.Н.Хаткіної «Camabalа – 2010» (Донецьк), Всеукраїнський фестиваль поезії «Ватерлінія» (Миколаїв), поетичного конкурсу «Над временем и тяготением» (Запоріжжя) та ін. Фіналістка конкурсу перекладачів «Метафора» 2018 та 2019.