23 Травня 2019, 14:37 | Реєстрація | Вхід

Вірші Реймонда Антробуса в перекладах українською

29 Квітня 2019 о 16:51 | Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Іван Гнатів | Перегляди: 461


Реймонд Антробус (Raymond Antrobus) — британсько-ямайський поет, перформер, викладач, лектор, засновник і куратор  лондонських поетичних заходів Chill Pill та Keats House Poets. Один із перших у світі поетів, хто став магістром  художньої декламації (MA in Spoken Word) у Голдсмітському коледжі в Лондоні. Його вірші публікувалися в численних антологіях, включаючи «Ten: Poets Of The New Generation» і «The Mighty Stream», літературних журналах «POETRY magazine», «Poetry Review», «The Rialto», «Magma Poetry», «The Deaf Poet’s Society», газетних виданнях «The Big Issue», «The Jamaica Cleaner», «The Guardian» і звучали на BBC 2 та BBC Radio 4. Антробус — автор 3 збірок поезій: «Shapes & Disfigurements» (2013), «To Sweeten Bitter» (2017) та «Perseverance» (2018). У 2018 році нагороджений премією «The Geoffrey Dearmer Prize» за вірш «Sound Machine». Реймонд читав свої вірші на таких фестивалях, як Glastonbury, Latitude та BOCAS, а також виграв ряд слемів (Farrago International Slam Champion 2010, The Canterbury Slam 2013) та ін. У 2019 році став лауреатом премії імені Теда Г’юза.



Ехо

1

Мої підсилювачі слуху свистять так, наче співають
богині відлуння — Ехо,
вузол, сплутаний із язиків,
гучних горлиць, приголосних перлинок
дурних дверних дзвінків, звуки зав’язли 
у темних трубках мого слухового апарату. 
Ґауді вірив у священний звук
і збудував собор, щоб помістити його там,
збиваючи з колін людей зі слухом,
наче атеїзм — різновид глухоти.
Хто посмів би відкинути Бога?
Хоч я й не чув 
золотих децибелів янголів,
уже давно живу в беззвучному
палаці, на вході до якого дверний дзвінок пульсує
світлом, і я здатен відчинити. 

2

Га?

слово, що безперестанку дивиться
у дзеркало так, наче закохане
у власну гучність.

Га?

Я — однослівне питання,
одиночний
тест на терплячість.

Га?

Якою мовою 
ми говорили би,
якби не мали вух?

Га?

Чи рай —
це світ, в якому
я можу чути все?

Га?

Я́к мій мозок
знатиме що вдержати,
якщо у нього забагато рук?

3

День, коли я прибираю в квартирі свого покійного батька,
викидаю коробки запліснявілих платівок: Ґарві,
Малкольм Ікс, Мандела, промови на вінілі.
На полиці знаходжу касету TDK
із затертою зеленою наклейкою «Реймонд говорить».
Ставлю касету у старий касетний програвач
і чую голос себе дворічного, який скандує моє ім’я Антроб,
і тріскотливий сміх батька на тлі,
який не знає, що я не чую слова «бус»
і не чутиму, аж поки не почну носити слуховий апарат.
Тепер я сиджу тут і слухаю глибину глухоти:
Антроб, Антроб, Антроб

4

Ніхто й не знав, що зі мною не так,
аж поки лікар не дав мені жменьку Леґо
й не звелів класти на стіл цеглинку,
щоразу коли я чутиму звук.
Після проходження тесту цеглин у моїй руці все ще вистачило б,
щоб побудувати будинок
й назвати його своєю схованкою
або відмовкою, чому я сидів у врочистій тиші
під час проповідей мого діда, коли він віщував
хороші новини, а я чув лиш, як
відлунює варнякання Вавилону.

 5

Якщо ти нічого не вловив —
з твоїми вухами щось не те:
їх налаштували на неправильну частоту

Кей Міллер

То, може, я належу до підводного
всесвіту, де усі співи — 
безладне лементування до Салації —
богині солоної води, цілительки
інфікованих вух, як визначив
лікар, і, оскільки глухота 
не траплялась у нашій сім’ї,
то з’явилася нізвідки,
тож, мені вприснули оливкову олію
з солоною водою, й усі чекали
й дивилися, що з того вийде. 



Любий світе зі слухом
на честь Данеза Сміта

Я залишив Землю у пошуках дзвінкіших орбіт, Сонячної системи, де простір між зорями й планетами не пустопорожній. Замість себе я залишив білу бороду шуму, але багато-хто з вас не помітить різниці. Усі ми просто-таки однакові за гучністю, та, врешті-решт, поступово стихаємо. Я залишив Землю у пошуках чутного Бога. Вашим звукам я не довіряю. Ви б не впізнали «Алілуя» моєї бабці, якби вона прожестикулювала її, ви б змусили її сісти, склавши руки, вставили до рота лінійку і, так би мовити, виміряли відстань від неї до святості. Заберіть свого Бога собі: хоч пісні його й прекрасні, гучності їм забракне. Я вимагаю віру Лазаря за всі зачинені школи для глухих дітей, за них всіх, чия впевненість пішла у мовчазну могилу, за всіх носіїв БЖМ, котрі стали свідками анігіляції своєї мови, я вимагаю, щоб їхні привиди переслідували ваші без’язикі руки. Я залишив Землю й мені однаково осточортіло, коли хтось каже: «я теж недочуваю» — лише тому, що тільки-но зійшов з борту літака чи застудився. З-поміж усіх звуків у кімнаті ваш голос завжди найгучніший. Я кидаю виклик усім, хто відмовляється визнавати жестову мову у школах, хто оцінює глухих учнів за тим, що вони́ не можуть сказати, а не за тим, що можуть; ми нікого не просили бути частиною світу зі слухом; я не чую хрускоту своїх суглобів, але можу його відчувати. Мені осточортіли намагання зондувати ваші правила. Казатимете, що я дихаю надто гучно і що я невихований, бо цямкаю, коли їм. Скеровували мене до логопедів, казали, що я говорю дірявою мовою, вимовляю те, що чую, але від вашого докору загубив усі склади: тонке твоє трюкацтво, світе зі слухом, заглушуєш тишу, тріскаєш словесні бульбашки мого жорстокого дитинства і втішаєшся своєю слуховою перевагою; люди зі слухом, я намагався, чуєте, я намагався вас полюбити, та ви сміялися з моєї глухої граматики, я ставив коми, а не крапки, бо все, що говорив, продовжувало втікати від мене, я уважно обдумував довгі абзаци, бо й гадки не мав, як звучить «природна пауза», а ви стерли те, що завжди могло би бути поезією (викресліть це). Ви стерли те, що завжди могло би бути поезією. Ви втовкмачували мені, що моя мова не відповідає нормам літературної англійської, що я — уривчастий мовець, а ви ніколи не були уривчастими тлумачами, втовкмачували, що моя мова суха, як для того, хто звучить наче з-під води. Немало часу минуло, перш ніж я навчився говорити, тримаючи рівно спину, й вимикати звук червоних відміток у домашньому завданні, яке ви мені скинули. 

Глухі голоси зникають, як звуки у космосі, і я залишив Землю, щоб їх відшукати.



Після того, як у парку «Лондон-філдс» мене обізвали сраним іноземцем

Я отримував від тата на горіхи
щоразу, коли врізався у металеві огорожі
й гойдалки, й саме тому став у школі 
першим, хто їздив на велосипеді без
тренувальних коліщаток. Своїм 
вихованням тато не перевіряв
характер, він просто піднімав
однією рукою мене,
а іншою — мій червоний BMX, його обличчя,
мов кулак, його «ну-ну»,
тягнули мене парком, поки я силкувався
дихати й зіставляти
небезпеку зіткнення і
стусана. Його присутність я відчуваю в грудях
через двадцять п’ять років, ідучи
велодоріжкою у цьому ж парку. 
Пам’ятаю батькові слова: «Насилля 
завжди означає поразку», — тому я не
чіпляюся в бліде, 
мішкувате обличчя чолов’яги, який вже 
засукує рукави, щоб надавати мені.
Правду кажучи, я не
кулачний боєць. Я — добра душа,
не знаю жодних прийомів. Востаннє бився
у шістнадцять. Після 
невдалого замаху отримав перелом 
двох пальців і тріщину 
зап’ястя, моїх друзів аж розпирало подивитися
на махач, викрикували: «Дихай, дихай, дихай».
Так само казала мій консультант
з керування гнівом, коли я гамселив кулаком 
по стіні в її кабінеті, ну серйозно,
хто встрягає у бійки у свої тридцять?
Нині, замість того, щоб застосовувати насилля,
я пишу доти, аж поки усе навколо
не стихне. Нікому не вистачить слів, 
щоб описати мені це сяйво.
Я їду парком, як той хлопчик
на червоному BMX, бачу,
як звертаю зі стежки й проїжджаю повз
металеві огорожі, безлюдні гойдалки. 

 

На добраніч, людино-Африко

Багато не казатиму.
Ти — поет. А я — доглядач,
котрий каже «на добраніч»
пацієнтам з деменцією. Переконується, 
що вони прийняли
свої ліки. І вимикає світло.
Мені подобається Англія, бо мої сни
тут інші, тобто,
вони зручні.
Я прокидаюся молодшим,
коли думаю про Люцинду,
жіночку з Ямайки, у кріслі-візку,
яка носить на своєму тілі сімдесят дев’ять років, одну ногу
їй відрізали через діабет, але від цього вона не менш
щаслива. Дитиніє,
коли бачить мене, а кіловати її лиця
здатні освітити темряву в лісових хижах.
Щоночі вона каже до мене: «Привіт, людино-Африко!»
і називає мене «найщасливішим сусідом, якого коли-небудь мала».
Мозок каже їй,
що в Монтеґо-Бей
зараз тисяча дев’ятсот шістдесят якийсь там, 
і вона живе зі своїм батьком-
м’ясником: ось вам і деменція —
хвороба із сікачем.
Питає мене, коли повернеться батько,
я відповідаю: «Невдовзі», — й вона сидить, загорнена у смуток.
Однієї ночі спитала мене, чи багато океанів я бачив,
я відповів, що в Уганді немає океанів,
лише озера,
і що я ніколи не мав часу поїхати до них;
а вона мені: «У житті
завжди досить часу, щоби побачити
те, що необхідно».



Підсолодити гірке

Мій батько мав чотирьох дітей
і додавав три ложки цукру до кави
й щороку на день народження дарував
мені словник який дедалі 
товстішав і через те що батькове слово
не мертве я несу його як цукор
у срібних ложках вгору по схилах Мобаю
в Ямайці — повз облуплені білі стіни
плантаційних хатин — повз тростинові поля
й кокосові дерева — повз нові кришталеві
цукрові фабрики та всіх чужоземців
до земель нектару й подрібненої цукрової тростини —

питаюся словника навіщо ми сюди прийшли.
Відповідає щоб живити тож ми з тіткою сидимо
у неї на веранді на вершині
перевалу Барнет і смакуємо солону рибу
батат та зелені банани
спостерігаємо як люди тримаються за руки —

тим часом питаюся словника:
«Що найважче коли когось любиш?»
Розгортається на слові втримати
і я дивлюся на свою руку
в якій ніж зі слонової кістки
й думаю про те як непросто було
прийняти батька за того ким він був
і з якого походив роду 
і як же легко зараз розсипати
цукор по столу перш ніж
додати його собі в горнятко.



Статус

Коли дізнає́шся, що у твого тата стався інфаркт,
думаєш собі, чи не оновити свою сторінку на Фейсбуці.
Чи не написати в статусі: «На одного з батьків менше».

А може, змінити фотографію профілю,
додати одну з тих, де сидиш на татових руках: невинне, м’яке дитинча,
де його налите любов’ю обличчя
усміхається у твої темні новонароджені очі.

Люди таке точно вподобають

Від цього ваші з татом стосунки стануть схожими на ті, які тобі подобаються,
в яких йому подобалося тебе тримати.

В яких йому подобалося притримувати кермо на твоєму велосипеді, про який ти 
так мріяв,
і ти кружляв парком «Лондон-філдс», і він велів: «Крути
педалі», —
біжучи
поруч, а ти верещав: «Не відпускай, не відпускай», —
а він тобі: «Все буде добре», — і йому хотілося вірити, і
тоді він відпускав кермо, і ти їхав, їхав,
а тоді він, здійнявши руки до неба, викрикнув: «Це мій син,
це мій син!»

Але сталося не те.

Сталося те, що повинно було статися.


Переклад з англійської – Іван Гнатів. Запрошений експерт, редактура – Гєник Бєляков. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев. Фото © Deaf Poets Society 


Іван Гнатів — поет і перекладач. Народився 1990 р. Живе у Львові. Вірші та переклади публікувалися в інтернет-виданнях «Літцентр», «Soloneba» тощо.

0 коментарів

Залишити коментар

avatar