Вірші Зіґуне Шнабель в перекладах українською
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Марта Мохнацька | Перегляди: 6275
Зіґуне Шнабель (Sigune Schnabel) народилася у Фільдерштадті, вивчала художній переклад у Дюсельдорфському університеті. З 2014 року активно публікується (Die Rampe, Krautgarten, Karussell та mosaik). Поетичні тексти отримали ряд нагород, серед яких нагорода фестивалю Literaare (2017). Фіналістка Literarischer März 2017. Авторка поетичної збірки «Apfeltage regnen» (2017).
Aussprache Draußen rücken die Dinge zusammen, kalt fällt dein Wort in den Wind. Ich versuche, es zu fangen, doch mein Schatten schürft sich wund am Schotter. Noch immer entgleitet es mir am letzten Vokal. | Вимова Надворі речі зсуваються докупи, холодно пада твоє слово у вітер. Намагаюся його упіймати, та моя тінь зчісує собі шкіру до щебеню. Й досі вислизає з рук на останній голосівці. |
Wohin träumen Wieder drücken sich die Tage eng an meine Haut, tritt ein Teil aus mir heraus und geht in sie über, und ich weiß nicht, wie ich mich halten soll inmitten dieser Zeit, in der die Schritte blind übereinander fallen und ich in keine Himmelsrichtung träumen kann. | Куди мріяти Знову тісно туляться дні до моєї шкіри, одна часточка проступає з мене і перетворюється на них, і не знаю, як мені втриматися всередині цього часу, де кроки падають наосліп один поперед одного, а я не можу мріяти у жодну сторону світу. |
Ratlos Ich werde eine Vermisstenanzeige aufgeben für den Hut am Fensterbrett. Er streckt sich nicht mehr in diese Stunden aus Glas. Meine schneeweißen Schultern tragen den Tag mit Würde. Vaters Stirn: eine Steilwand, die ich nicht erklimme. An diesem Sonntag verdichte ich mich hinter der Wiese. Im Kornfeld zwischen Zeisigen liegt mein Wort gelb. Gestern lief ich mit vollen Armen die Wege entlang. Über die Finger schwappte das Meer. | Безпорадно Я подам оголошення про зникнення капелюха на підвіконні. Він більше не простягається у ці скляні години. Мої сніжно-бліді плечі несуть день з гідністю. Батьків лоб – круча, на яку мені не видертись. У цю суботу позаду лугу я зміцнію. На ниві між чижів лежить моє слово так жовто. Вчора бігала з повними оберемками вздовж стежок. Через пальці розплюскувалось море. |
Wir mischten die Tage in Tuschegläsern und ließen die Farben bis in die Nächte rinnen. Deine Stimme fiel aus heiterem Himmel. Ich sammelte sie von Hinterhöfen und blies sie in den Klang der Bäume. Manchmal stehst du noch am Zeitfenster alter Träume. In deinen Haaren nistet ein letztes Wort. | Ми змішували дні у баночках для туші і лишали кольори струменіти до самих ночей. Твій голос падав з радісного неба. Я збирала його задвірками і видихала співзвучно деревам. Іноді ти ще стоїш на межичасі старих мрій. Чиєсь останнє слово гніздиться у твоєму волоссі. |
Die Nächte tragen Steine in den Taschen und manchmal heben sie ihr dunkles Kleid, geht Großmutter in den Garten und pflückt Vergessen für die kleinen Vasen. Wie es blüht am Rand der Beete, Jahr für Jahr in neuen Farben. In der Küche kocht Mutter die Tage zusammen, stellt nur die guten auf den Tisch. Salzig liegen sie mir auf der Zunge, schwimmt auf ihnen noch das Meer. | Ночі носять каміння у кишенях й інколи підбигають свою темну сукню, іде бабця в садок й збирає забутки у ківшики. Як же вони цвітуть на межі квітника, рік по рокові новими барвами. В кухні мама варить у каструлі дні, та на стіл кладе лише гожі. Солоно лежать вони мені на язиці, ще хлюпочеться море в них. |
Steine Ich höre den Herbst auf den Dächern meiner Kindheit. Seine Farben krallen sich an Schindeln. Der Winter: ein weißes Blatt ohne Verse. Am Fluss der Sprache sitzen Eisvögel. Auch du bist dort, wenn sie Geschichten aus dem Schnee klauben. Am Boden liegen Schreie. Aus den Worten habe ich Steine gesammelt. Wozu, fragst du und gehst über Sätze. | Каміння Я чую осінь на дахах мого дитинства. Її відтінки вчепилися до ґонту. Зима – білий листок без віршів. Біля мовного струмка сидять водоморози. І ти там, коли вони видзьобують історії зі снігу. На землі лежать покрики. Я склала зі слів каміння. Для чого це? – питаєшся і йдеш поверх речень. |
Ein Leben lang sprachen sie mir Heimat unter die Füße. Ich gehe mit der Zeit. Verstaucht, ihr Fuß. Wir stolpern über Brachland und Gras, ziehen unseren Fragen Häute ab. In meinem stillen Wasser fischst du nach Sinn und fängst ein gebrochenes Wort. Am Abend legst du den Klang zurück auf die Erde. | Впродовж життя вони втовкмачували мені, де моя рідна земля. А я йду у ногу з часом. Нога його в мозолях. Ми шпортаємося за перелоги й траву, знімаємо нашим питанням шкіру. У моїй тихій воді ти надиш значення, хапаєш якесь зламане слово. А ввечері кладеш звучання назад до землі. |
Wir rennen über Tage und stoßen mit dem Fuß an Stunden, die sich borkenartig aus dem Boden heben. Jemand hat Gedanken angemalt: mit Kreide, sie sich erst bei Regen wieder löst, und weiß staubt, was ich sage. In deinem Standpunkt ist ein Federkern. Du springst mit Kinderfüßen hin und her. Du lachst, vergisst im Taumel jede Frage. | Ми гасаємо крізь дні й наштовхуємося ногою на години, які вивищуються над землею, мов струпи. Хтось розмалював думки: крейдою, яка знову щезне тільки в дощ, яка здійме в білу порохняву, що я скажу. З твого обрію видно ниву. Ти стрибаєш дитячими ніжками туди-сюди. Ти смієшся, забуваєш в запамороці кожне питання. |
Über der Lehne deines Sofas hängt der Frühling; mehlweiß verschluckt er den Morgen. Auf Zehenspitzen gehst du durch das Zimmer, willst die Nebelkrähen nicht erschrecken, nicht die Möbel, die schon immer mit den Füßen auf den Jahren standen. Jeden Tag fegst du die Nacht von deinem Boden. Manchmal winkst du deiner Sehnsucht, einem rauen Freund. | Над бильцем твоєї канапи висить березень; так борошняно-біло заковтує він світанок. Ти йдеш крІзь кімнату навшпиньках, не хочеш сполохати крилатий туман чи меблі, які завше підпиралося роками. Щодня змітаєш ніч зі своєї підлоги. А десь-колись махаєш своїй мрії, одному шерсткому другові. |
Sommertag Im Flirren des Sommers, zwischen Gras und Apfelbäumen, hält die Zeit inne, kommt ihr Schaukeln zum Stocken. Baumkronen erstarren in Stille. Für Sekunden legt sich Ewigkeit auf unsere Stirn. Dann hallt die Stadt erneut, und jeder Ton schmilzt in der Hitze dieser Tage. | Літня днина У літньому мерехтінні між травами та яблунями клякне час, колихається аж до перестанку. Ціпеніють крони в тиші. На мить моститься вічність на наше чоло. Ново тоді роздається місто, і кожен звук тане у духоті цих днів. |
An diesen Tagen endet das Licht vor den Grenzen der Haut. Mein Körper ein fremder Ort zwischen Steinen. In diesen Nächten fallen Temperaturen und Worte, ist alles verdunkelt, auch dein Blick, frieren Laute zu Kristallen. Leg mir ein Zeichen in den Wind, bevor ich deinen Klang nicht mehr verstehe. Im Zwielicht dieser Stunden stäubt das Schweigen graue Tupfer auf die Sprache. | Цими днями закінчується світло перед межами шкіри. Моє тіло – чужинське місце між каменів. Цими ночами падає температура і слова, всюди смерклося, у твоєму погляді теж, замерзають звуки на кристали. Поклади мені знак у вітер до того, як я не зрозумію твого звучання. У півсутіні цих годин розвіває мовчання сірий осад над мовою. |
Grenzland Noch immer liegt am Küchenfenster Schnee, bigen sich Gedanken wie Tannen. In diesem Winter haben wir keine Gesichter. Unter Wollmützen spannt sich ein Grenzland zum Traum, folgen wir Flügen der Vögel. Am Abend liegen die Blicke in einer anderen Zeit, sind wir uns beinah vertraut in den fremden Bögen der Lippen. Nachts gehen die Stunden auf Stelzen, größer als wir je waren. | Крайня земля Ще й досі лежить сніг в кухні на вікні, хиляться думки, немов ялиці. Цієї зими ми не маємо облич. Під вовняними хустками простягається за видивом крайня земля, ми вдивляємось в крила птицям. Увечері в іншому часі спочивають погляди, ми нам безмаль близькі у чужих вигинах губ. Щоночі ходять години на дибах, вищі, ніж ми коли-небудь були. |
Переклад з німецької – Марта Мохнацька. Куратор розділу – Олег Коцарев.