Тоні Хогланд в перекладах Кіри Леонової
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Кіра Леонова | Перегляди: 2877
Тоні Хогланд (Tony Hoagland) народився у 1953 році у Форт-Брег, що в Північній Кароліні. За словами романіста Дона Лі, Хогланд «вступав і кидав навчання у декількох коледжах, збирав яблука і вишні на Північному Заході, жив у комунах та наслідував Grateful Dead». Має чотири збірки поезій: Unincorporated Personas in the Late Honda Dynasty (2010), What Narcissism Means to Me (2003), що стала фіналістом Національної книжкової премії критиків, Donkey Gospel (1998), що отримала відзнаку Джеймса Лафліна, і Sweet Ruin (1992), яка отримала відзнаку Джона Захаріса від коледжу Емерсон. Також опублікував збірку есеїв про поезію Real Sofistakashun (2006).
Інші його нагороди і відзнаки: two grants from the National Endowment for the Arts, a fellowship to the Provincetown Fine Arts Work Center, the O. B. Hardison Prize for Poetry and Teaching from the Folger Shakespeare Library, the 2008 Jackson Poetry Prize from Poets & Writers magazine, Poetry Foundation’s 2005 Mark Twain Award in recognition of his contribution to humor in American poetry. Зараз викладає у Х’юстонівському університеті та в коледжі Воррена Вілсона. Інформація про Тоні Хогланда на Вікіпедії.
Записка для реальності
Навіть не знаючи цього,
я вірив у тебе довгий час.
Подивившись на власну кров під мікроскопом,
я побачив, як множиться істина знову і знову.
– Не поліцейські сирени, не книги з історії, не лімфома третього ступеню
переконали мене,
а твої медові стільники й жуки; сухі білясті пучки трави,
що постають із січневого снігу.
Твої листівки з Пікассо і Матіссом
з музейних серій про європейських митців.
Коли мій друг помер на шляху до шпиталю,
мене здивувала не так його смерть,
як те, що водій таксі
не наполягав на платні.
Лапки: що ми повинні ставити між ними?
Чи маю я сказати, що «Ти», «зробила», «мені», «боляче», недбала потворо?
Я зараз говорю, бо знаю з досвіду,
що розум мій ніколи не буває ясним довго.
Я більш товстошкірий і мужній, більш егоїстичний, ревнивий і наляканий,
аніж будь-коли в житті.
«Бо моє серце впіймано в твої тенета;
моя душа заплуталась у катарактах часу…»
Сьогодні надзвичайно холодний вітер, небо брудне від синюшної сірості й білизни.
Похоронна процесія, що оплакує вбитого офіцера поліції,
проходить повз пекарню,
і запах свіжого хліба
наповнює роти плакальників слиною проти їхньої волі.
Note to Reality
Without even knowing it, I have
believed in you for a long time.
When I looked at my blood under a microscope
I could see truth multiplying over and over.
– Not police sirens, nor history books, not stage-three lymphoma
persuaded me
but your honeycombs and beetles; the dry blond fascicles of grass
thrust up above the January snow.
Your postcards of Picasso and Matisse,
from the museum series on European masters.
When my friend died on the way to the hospital
it was not his death that so amazed me
but that the driver of the cab
did not insist upon the fare.
Quotation marks: what should we put inside them?
Shall I say "I” "have been hurt” "by” "you,” you neglectful monster?
I speak now because experience has shown me
that my mind will never be clear for long.
I am more thick-skinned and male, more selfish, jealous, and afraid
than ever in my life.
"For my heart is tangled in thy nets;
my soul enmeshed in cataracts of time...”
The breeze so cool today, the sky smeared with bluish grays and whites.
The parade for the slain police officer
goes past the bakery
and the smell of fresh bread
makes the mourners salivate against their will.
Нікому не кажи
Ми були одружені вже шість чи сім років,
коли одного дня, стоячи на кухні, моя дружина сказала,
що плаваючи вона кричить під водою –
що всі ці роки вона кричала
в синій хлорованій воді громадського басейну,
де плаває кожен другий день.
Намаслюючи тост, не так, ніби вона
щось приховувала,
не так, ніби я мав вважати себе
самого причиною її криків,
не так, ніби нам треба було негайно здійснити акт терапії
на кухонному столі,
– вона просто сказала це мені,
і я бачив, як вона задирає своє квадратне обличчя догори,
аби ковтнути кисню,
а тоді знову поринає вниз, у холодну вологу маску несвідомого.
Звідки мені знати, можливо, усі кричать,
крокуючи по життю, беззвучно,
ввічливо тримаючи у великій таємниці те,
що зовсім не весело,
коли тебе роздирає кривий дзьоб
чогось, що зветься психологією,
коли тебе знову і знову
занурює вниз, у час;
що найбільш справжнє, найбільш заповітне
задоволення, яке іноді можна отримати,
це вологий поцілунок
твого власного болю.
А ось і перша дня, і Кет готова проплисти свої 22 кола,
туди і сюди в громадському басейні;
– яка в неї витримка!
22 кола, як 22 сторінки,
що їх ніхто ніколи не прочитає.
Don’t Tell Anyone
We had been married for six or seven years
when my wife, standing in the kitchen one afternoon, told me
that she screams underwater when she swims –
that, in fact, she has been screaming for years
into the blue chlorinated water of the community pool
where she does laps every other day.
Buttering her toast, not as if she had been
concealing anything,
not as if I should consider myself
personally the cause of her screaming,
nor as if we should perform an act of therapy
right that minute on the kitchen table,
– casually, she told me,
and I could see her turn her square face up
to take a gulp of oxygen,
then down again into the cold wet mask of the unconscious.
For all I know, maybe everyone is screaming
as they go through life, silently,
politely keeping the big secret
that it is not all fun
to be ripped by the crooked beak
of something called psychology,
to be dipped down
again and again into time;
that the truest, most intimate
pleasure you can sometimes find
is the wet kiss
of your own pain.
There goes Kath, at one pm, to swim her twenty-two laps
back and forth in the community pool;
– what discipline she has!
Twenty-two laps like twenty-two pages,
that will never be read by anyone.
Реактивний літак
Іноді мені хочеться все ще сидіти
на задньому ґанку, п’ючи реактивне паливо
з хлопцями, стаючи дедалі гучнішими,
в той час як порожні банки вивалюються нам з рук,
мов ракети-носії, що падають на Землю,
а ми зринаємо у літні зорі.
Літо. Велика зоряна ріка мчить угорі,
несучи астероїди й туман, сліпу рибу
й старі скафандри зі скелетами всередині.
На Землі чоловіки святкують власну волохатість,
і це добре, це можливість випустити життя
з коробки, відкоркувати пляшку,
аби потік піни хлинув
вузьким, зазвичай зсудомленим горлом.
А тепер цвіркуни вмикають свої пристрої
і грають в унісон, а потім бабки виблискують
у траві крапками й тире, схожими на пунктуацію
в заплутаних і неправдивих історіях про секс,
які хтось розповідає в пітьмі, хоча
ніхто насправді не чує. Ми вдивляємось у ніч,
немов згадуючи яскраву незруйновану планету,
з якої ми колись прилетіли
і на яку нам
ніколи не дозволять повернутися.
Ми дивуємось своїй знедоленості.
Ми віддали б усе за те, що маємо.
Jet
Sometimes I wish I were still out
on the back porch, drinking jet fuel
with the boys, getting louder and louder
as the empty cans drop out of our paws
like booster rockets falling back to Earth
and we soar up into the summer stars.
Summer. The big sky river rushes overhead,
bearing asteroids and mist, blind fish
and old space suits with skeletons inside.
On Earth, men celebrate their hairiness,
and it is good, a way of letting life
out of the box, uncapping the bottle
to let the effervescence gush
through the narrow, usually constricted neck.
And now the crickets plug in their appliances
in unison, and then the fireflies flash
dots and dashes in the grass, like punctuation
for the labyrinthine, untrue tales of sex
someone is telling in the dark, though
no one really hears. We gaze into the night
as if remembering the bright unbroken planet
we once came from,
to which we will never
be permitted to return.
We are amazed how hurt we are.
We would give anything for what we have.
Вивчення Біблії
Хто б уявив, що мені доведеться пройти
мільйони миль від місця, де я народився,
аби знайти людей, які мене полюблять?
І що я справді стільки пройду й зустріну цих людей?
Уві сні ДжоЕнн показувала мені, до якого місця треба ампутувати руку,
якщо вона потрапить у механізм;
якщо діяти швидко, казала вона, усе, крім зап’ястка, можна врятувати.
Варто завжди тримати під рукою по-справжньому гостре лезо, казала вона.
Тепер я підіймаю цю руку, аби почухати одну з малих і надокучливих
корост у себе на потилиці, ми сидимо надворі й дивимось,
як сідає сонце, запалене, ніби апендикс,
над Західним Іллінойсом, – а згодом опускається й остигає в гладкому сірому морі.
Хто знає, можливо, це остання хороша літня ніч.
Зламаним носом пробую вчуяти, що на обід.
Важко повірити, що прямо за рогом чатує смерть.
Який ідіот став би думати, ніби має долю?
Я стільки часу був у дорозі сам,
що почав читати Біблії в готелях просто заради компанії.
Лежачи на ситцевому покривалі перед сном,
усе ще відчуваючи тілом рух машини,
Я думав, що таким самотнім я став через певну неправильність у своїй сутності.
І Бог сказав: «Для мене ти вартуєш більше,
аніж сотня горобців».
І прочитавши це, я заплакав.
І Бог сказав: «Кого благословив я більше, ніж тебе?»
І я подивився на міні-бар,
На погану готельну абстракцію на стіні,
На темний телевізор, що позирав дияконським оком.
І Бог сказав мені: «Виживи. І неси мій парфум серед тих, які гинуть».
Bible Study
Who would have imagined that I would have to go
a million miles away from the place where I was born
to find people who would love me?
And that I would go that distance and that I would find those people?
In the dream JoAnne was showing me how much arm to amputate
if your hand gets trapped in the gears of the machine;
if you acted fast, she said, you could save everything above the wrist.
You want to keep a really sharp blade close by, she said.
Now I raise that hand to scratch one of those nasty little
scabs on the back of my head, and we sit outside and watch
the sun go down, inflamed as an appendicitis
over western Illinois – which then subsides and cools into a smooth gray sea.
Who knows, this might be the last good night of summer.
My broken nose is forming an idea of what’s for supper.
Hard to believe that death is just around the corner.
What kind of idiot would think he even had a destiny?
I was on the road for so long by myself,
I took to reading motel Bibles just for company.
Lying on the chintz bedspread before going to sleep,
still feeling the motion of the car inside my body,
I thought some wrongness in my self had made me that alone.
And God said, You are worth more to me
than one hundred sparrows.
And when I read that, I wept.
And God said, Whom have I blessed more than I have blessed you?
And I looked at the mini bar
and the bad abstract hotel art on the wall
and the dark TV set watching like a deacon.
And God said, Survive. And carry my perfume among the perishing.
Еміграція
Спробуй хворіти рік,
потім іще один,
доки пам’ять про твоє здоров’я не стане островом,
що зникає з видноколу позаду тебе,
і ти відпливаєш в сутінках
під звуки хвиль.
Ні, це не сон, і ти пропливаєш повз
вітальні й полікліники,
доки саме небо не починає здаватися фармацевтичним,
а обличчя лікарів не стають твоїми зорями,
чиї усмішки чи насуплені брови
підказують поспішити й одужати
або померти.
І через те, що хвороба нагадує покарання,
ти неабияк намагаєшся
бути добрим –
поводишся, як слухняна дитина,
яка так сильно прагне вдовольнити
невидимих батьків цього світу.
Коли ж тобі це не вдається,
то куля гніву
здіймається, мов сонце, над
розумом, який боїться смерті,
затим скорботне озеро плямує все під ним,
затим настає невротичне безсоння,
а тоді перелічуєш історію
других спроб.
Ілюзії продовжують з’являтися,
зникати й з’являтися знову,
доки твоя шкіра жовтіє від ліків,
ноги в черевиках пухнуть, як тісто,
і тобі вже не хочеться кохатись,
бо в тобі не лишилось любові,
лише бажання з усім покінчити.
Але з тобою не покінчено.
Твої валізи спаковано,
ти подорожуєш.
Emigration
Try being sick for a year,
then having that year turn into two,
until the memory of your health is like an island
going out of sight behind you
and you sail on in twilight,
with the sound of waves.
It's not a dream. You pass
through waiting rooms and clinics
until the very sky seems pharmaceutical,
and the faces of the doctors are your stars
whose smile or frown
means to hurry and get well
or die.
And because illness feels like punishment,
an enormous effort to be good
comes out of you –
like the good behavior of a child
desperate to appease
the invisible parents of this world,
And when that fails,
there is an orb of anger
rising like the sun above
the mind afraid of death,
and then a lake of grief, staining everything below,
and then a holding action of neurotic vigilance
and then a recitation of the history
of second chances
And the illusions keep on coming
and fading out, and coming on again
while your skin turns yellow from the medicine,
your ankles swell like dough above your shoes,
and you stop wanting to make love
because there is no love in you,
only a desire to be done.
But you're not done.
Your bags are packed
and you are travelling.
Два потяги
Була одна пісня, вона називалась «Два потяги»,
міссісіпський блюз, що його грають на радіо пізно вночі
після опівночі в цій програмі під назвою «Ранковий ефір» –
ось, і я завжди думав, що це пісня про потяги.
Потім хтось сказав мені, що вона про те, що чоловік із жінкою роблять,
накрившися в ліжку, рухаючись взад і вперед,
як повільні поршні в сяючому чорному локомотиві,
намагаючись синхронізувати рух клапанів і шатунів
достатньо довго, щоб «прибути на станцію»
одночасно. І один із потягів
зникає в гірському тунелі,
але коли вони вертаються на світло,
другий потяг якимось чином виривається вперед,
отак два потяги і мчать, біч-о-біч,
спочатку один, потім другий, люті білі
клуби диму вириваються з їх труб у небо,
таке яскраве й синє, що хочеться померти.
Тож я довго думав, що це пісня про секс.
Але потім Мек сказав мені, що всі пісні про потяги
насправді про Ісуса, про те, як другий потяг
слідує за першим, а це значить, що Він іде твоїми слідами,
Він стежить за тобою, Він біжить разом з тобою,
Він твій кондуктор і твій машиніст,
твій охолоджувач і твоє вугілля,
і Він упіймає тебе, коли ти падатимеш,
а коли заглохнеш, Він штовхатиме тебе
найтемнішою гірською долиною, під найкрутіший схил,
і різке шкряб-шкряб Його пальців по пральній дошці,
і ту-ту Його губної гармоніки – це протяжний крик душі, яким Він
сам волочить тебе кривавим тунелем світу.
Відтоді я думав, що пісня про два потяги – це госпел.
Потім я пішов з роботи в Санта-Фе, і Керол простромила
моє серце своїм гострим каблучком,
я постарішав на 12 років, і Дін від мене з’їхав,
і тепер я думаю, що ця пісня може бути про прощання –
тому що ми навіть не в одній часовій зоні,
ми не рухаємося на одній швидкості, а може, навіть
маємо різні пункти призначення –
Боже мій, ми ж навіть не потяги!
Як боляче любити людей однієї з тобою
крові, а потім бачити, як вони просто зникають;
відчувати, як життя нас розлучає
по вагону за раз.
Іноді, сидячи в кріслі,
я відчуваю, як в усіх напрямках розливається відсутність –
наче глуха безлиста тиша
прямо після того, як потяг
прогримів повз платформу,
і прямо перед тим, як безтолкові
птахи повернуться до співів,
– і польові квіти, що ростуть обабіч шляхів,
дико розгойдуватимуться на тоненьких стеблах,
а тоді поступово заспокояться й завмруть
посеред усього, безрідні і прямі.
Two Trains
Then there was that song called "Two Trains Running,”
a Mississippi blues they play on late-night radio,
that program after midnight called FM In The AM,
– well, I always thought it was about trains.
Then somebody told me it was about what a man and woman do
under the covers of their bed, moving back and forth
like slow pistons in a shiny black locomotive,
the rods and valves trying to stay coordinated
long enough that they will "get to the station"
at the same time. And one of the trains
goes out of sight into the mountain tunnel,
but when they break back into the light
the other train has somehow pulled ahead,
the two trains running like that, side by side,
first one and then the other, with the fierce white
bursts of smoke puffing from their stacks,
into a sky so sharp and blue you want to die.
So then for a long time I thought the song was about sex.
But then Mack told me that all train songs
are really about Jesus, about how the second train
is shadowing the first, so He walks in your footsteps
and He watches you from behind, He is running with you,
He is your brakeman and your engineer,
your coolant and your coal,
and He will catch you when you fall,
and when you stall He will push you through
the darkest mountain valley, up the steepest hill,
and the rough chuff chuff of His fingers on the washboard
and the harmonica woo woo is the long soul cry by which He
pulls you through the bloody tunnel of the world.
So then I thought the two trains song was a gospel song.
Then I quit my job in Santa Fe and Sharon drove
her spike heel through my heart
and I got twelve years older and Dean moved away,
and now I think the song might be about good-byes –
because we are not even in the same time zone,
or moving at the same speed, or perhaps even
headed toward the same destination –
forgodsakes, we are not even trains!
What grief it is to love some people like your own
blood and then to see them simply disappear;
to feel time bearing us away
one boxcar at a time.
And sometimes, sitting in my chair
I can feel the absence stretching out in all directions –
like the deaf, defoliated silence
just after a train has thundered past the platform,
just before the mindless birds begin to chirp again
– and the wildflowers that grow along the tracks
wobble wildly on their little stems,
then gradually grow still and stand
motherless and vertical in the middle of everything.
Особливі проблеми в словнику
Немає одного конкретного іменника
на позначення дружби,
що з часом розтягується й тоншає,
аби одного дня з хлопком обірватися.
Немає дієслова, що пояснює,
як випадково ламається річ,
коли її намагаються відкрити
– так буває, наприклад, зі шлюбом.
Немає конкретної фрази на випадок,
коли ти губиш книгу,
дочитавши її до середини,
і через це ніколи не дізнаєшся кінцівки.
Немає такого виразу, принаймні, в англійській мові,
на позначення того, як ти уникаєш вигляду власного тіла в дзеркалі,
чи того, як тобі не подобається доторк
вечірнього сонця,
чи того, як ти стаєш на рівнину
і поперед тебе клубочиться пил
після того, як твої пригоди скінчились.
Немає прикметника, що опише, як ти поступово починаєш говорити
все менше і менше, бо більше не можеш
проказати те єдине, що здатне
звільнити твоє життя з лещат.
Звісно ж, немає назви
для осики за кухонним вікном,
чиї листки, що так схожі на піки,
обертаються на своїх стебельцях,
перетворюючи самих себе
на блідо-зелені овочеві плями.
Немає слова на пояснення того, як ти прокидаєшся вранці
і озираєшся,
бо таємнича сила,
яка лежить в основі всіх речей,
здається, повернулась,
і знову на твоєму боці.
Special Problems in Vocabulary
There is no single particular noun
for the way a friendship,
stretched over time, grows thin,
then one day snaps with a popping sound.
No verb for accidentally
breaking a thing
while trying to get it open
– a marriage, for example.
No particular phrase for
losing a book
in the middle of reading it,
and therefore never learning the end.
There is no expression, in English, at least,
for avoiding the sight
of your own body in the mirror,
for disliking the touch
of the afternoon sun,
for walking into the flatlands and dust
that stretch out before you
after your adventures are done.
No adjective for gradually speaking less and less,
because you have stopped being able
to say the one thing that would
break your life loose from its grip.
Certainly no name that one can imagine
for the aspen tree outside the kitchen window,
in spade-shaped leaves
spinning on their stems,
working themselves into
a pale-green, vegetable blur.
No word for waking up one morning
and looking around,
because the mysterious spirit
that drives all things
seems to have returned,
and is on your side again.
Переклад з англійської – Кіра Леонова. Запрошений експерт, редактура – Гєник Бєляков.
Куратор розділу – Олег Коцарев. Фото: omiami.org
Кіра Леонова – має від народження 18 років, любить наукову фантастику і перекладати «в шухляду».