Вибрані поезії Морелл Сміт у перекладах Дарини Гладун
Категорія: «Світова поезія українською» | Переклад: Дарина Гладун | Перегляди: 2255
Морелл Сміт (Morelle Smith) народилася і здобула освіту в Единбурзі в Шотландії, вивчала англійську і французьку літературу в Единбурзькому університеті. Подорожі – невід’ємна частина її життя і тісно вплетної у нього творчості. Жила і працювала у різних частинах світу, серед них – США, Франція та Албанія.
Викладала французьку й англійську мови, літературну творчість. Тепер працює переважно фрілансером, пише, перекладає, бере участь у семінарах, читаннях, лекторіях. З юнацьких років цікавиться психологією та снами, що пізніше привело до захоплення тубільськими племенами, шаманськими практиками, міфами і космологією. За словами авторки, ці знання допомають їй адаптовуватися в час, коли людське життя зазнає найбільших змін.
Морелл Сміт авторка кількох поетичних збірок і художніх книг. Найновіша з них: «Золоті шляхи, зів’ялі фрукти» (2011). Поезію Морелл перекладено французькою, албанською, румунською, словенською і болгарською мовами. Сміт є учасницею шотландського PEN-клубу з 1997 року, а також екс-головою Комітету Жінок-Письменниць. У 2011 році з власної ініціативи створила шотландський PEN-блог http://scottish-pen.blogspot.com. Багато статей Морелл про подорожі можна знайти на: www.balkantravellers.com. Її власний блог «Річковий потяг»: http://rivertrain.blogspot.com
Поезії зі збірки Морелл Сміт «Глибоководний термінал» (1998)
Леді співає блюз Співачка блюзу у підвалі, Де на кожному столі – свічка – Прибирає темне волосся з обличчя, Торкається залізного мікрофону І заплющує очі. «Дні без тебе такі самотні»,– Співає вона, – «а ночі... ночі...–» Вона обіймає ноти. Не розсіює і не губить – Кожна пісня належить їй. Її наповнює кожнен удар Звуку; так само церковний дзвін Марить уві сні обрієм Мрії, в якій ми живемо; Так само інші зачерпують Той горизонт, освітлений Сяйвом волосся, Щойно він наближається – І жодної непевності, Жодної плутанини понять У піснях джазової співачки До світла свічок; я спираюся на Колону, мию руки У мотузках вітру; чиєсь довге волосся Зав’язане ззаду, спадає майже на Кінчики моїх пальців; співачка блюзу Лізе вгору драбиною до дзвіниці І здіймається вітром на горизонті – Ззовні повітря холодне – Вулиці повні схилених тіней. Струменіє волосся твоє під ліхтарями, Ніби свічки спіймали його У коло горизонту – Тут за рогом ми повернемося В ніч. | Lady Sings the Blues The blues singer in the basement Where the tables all have candles on them – Lifts her dark hair from her face, Touches the metal microphone And shuts her eyes. 'The days are lonely without you' She sings, - 'but oh – the nights – ' She holds onto the notes. There is no overspill, no plunder – Each song belongs to her. She is contained within each stroke Of sound; the way a church bell Beckons to the skyline Of the dream that we inhabit; The way some other scoops up That horizon in the light Reflecting from his hair As he approaches – There is nothing of uncertainty, No confusion of identity In the jazz singer's song To candlelight; I lean against A pillar, wash my hands In a rope of wind; someone's long hair Is tied back, falling just beyond My fingertips; the blues singer Scales a ladder to the bell-tower And winds in the horizon – Outside, the air is cool – Streets full of slanting shadows. In the streetlamps your hair fans out As if the candlelight has caught it In a circle of horizon – Turn a corner and we turn into The night. |
Забутий херувим Ти не хочеш стукати, Це б означало самотність – Формальність яку ти вирішив не відчувати. Але й заходити ти не хочеш, Це б означало єдність, Якої, ти знаєш, немає через твою дратівливість. Тому шарпаєш ручку дверей – Нерішуче вимагаєш, Змішуючи маніфести, ультиматуми І свій непохитний намір. Коли через поріг, Руки в кишенях, плечима до стіни, Ти вишіптуєш революції у кутки кімнати. Ти схожий на херувима, Що вийшов із фрески Мікельанджело, Ніжний і зухвалий, Шукаєш кут полотна, На якому ти маєш бути. Так наче це – останнє місце на землі, Не байдуже тобі. | The Forgotten Cherub You do not want to knock, Implying separation – A formality you have chosen not to feel. You do not want to walk in either, Assuming a connection That you know by your impatience, is not there. So you rattle at the door-knob – A hesitant demanding, Mixing manifestos, ultimata and your unshakeable intent. Once across the threshold, Hands in pockets, shoulder to the wall, You mutter revolutions into corners of the room. You look like the cherub Left out of Michelangelo's fresco, Endearing and defiant, Looking for the corner of the canvas Where you feel you must belong As if it was the last place on this earth You cared about. |
Техаська ніч Ятка для чищення взуття зачинена в аеропорту Остін. Сьогодні блискучих черевиків більше не буде. Та в мене є сукня K-Mart за $14, мій червоний солом’яний капелюх, в мене є теплий вітер із Мексики та важкі й несподівані краплі дощу недалекої зливи, що тремтить і перебирає пальцями, плечі мої облизує. І згорблені баржі-хмари ліниво мене минають. Вологі подушечки пальців надворі біля Олд Пекан Стріт Café. Коробки автобусів пливуть, як човни, вздовж Конгрес Авеню. Поривчастий вітер сплітає гнучкі гілки дерев бокових алей. Вони пливуть у потоці вітру – зелені й буремні стріли хочуть за ним полетіти. О, чому ти не відчуваєш вологе повітря на своєму обличчі, коли фолк-співак грає «Вкриті туманом гори»* у теплу й огорнену бурею техаську ніч? Хіба ти не можеш відчути запаху купи торфу, що сохне обабіч дороги? Тут зелені стіни дерев’яних автобусів пливуть вздовж Ґваделупе Стріт. Намети тремтять на вітрі. Повітря тебе обіймає вогкою теплою ковдрою, приклеює одяг до шкіри. Ступаєш повільно, повільно, цієї мокрої ночі. Туман, гори, торф’яний дим – усе здається далеким від Білого Кролика і ресторану Армаділло і всіх різнобарвних façades на Сікс Стріт. Надворі біля Кактус Café нечітка і скрипуча музика цвіркунів лине у ніч. М’які звуки сплесків води у фонтані. Ми слухаємо Марла Тревіса і Кентукі Маунтін Мьюзік, коли на північ прямуємо Трасою 35. Пікапи «Додж», форди і каділлаки про минуле шепочуть цієї теплої та важкої техаської ночі. | Texas Night The shoe-shine booth is closed in Austin airport. No more shiny shoes today. But I've got my K-Mart $14 dress, my red straw hat, I've got the hot wind from Mexico and fat and sudden raindrops from a passing storm, a shaking, finger-picking shoulder-licking storm. And these hunched barge-clouds go slouching by. Wet fingertips outside the Old Pecan Street Café. Box buses roll like boats down Congress Avenue. The storm wind shuffles the bendy branches of the sidewalk trees. They float on windstream – green and restless arrows, tugging to be following the wind. Oh, can't you just feel the wet air on your face, when the folk-singer plays 'The Mist-Covered Mountains' on a hot and storm wrapped Texas night? Can't you smell the stacked peat, drying by the roadside? Here, the green-panelled wooden buses sway down Guadeloupe Street. The awnings flutter in the wind. The air folds softly round you, a warm damp blanket, sticking your clothes to your skin. You walk slowly, slowly, in this humid night. Mist, mountains and peat-smoke all seem far away from the White Rabbit and the Armadillo Restaurant and all the colourful façades of Sixth Street. Outside the Cactus Café the crickets blur their raspy music through the night. Soft, splashy sounds of fountain jets. We listen to Merle Travis and Kentucky Mountain Music as we head north on Highway 35. Dodge pickups, Fords and Cadillacs hiss softly past, on this hot and heavy Texas night. |
* ‘The Mist-Covered Mountains’ – шотландська пісня, написана у 1856 році Хайлендером Аяном Коншройном (англ. ім’я – Джон Камерон) гельською мовою (оригінальна назва ‘Chí mi na mòrbheanna’).
Верховина Сніг на високих горах Пригладжений вітром. Білі брижі зими Вплітаються в жовту траву І сонний верес. Між горою і мною немає жодного дерева. Тільки вітер причісує болотисті трави. Снігові скелі – сходинки до будинку – І сонячнє світло йде ними, дорогою до землі. | Highland Snow on the high mountains Is smoothed by the wind. The white folds of winter Fray into yellow grass And sleeping heather. There is no tree between me and the mountain. Only the wind combing the marsh grass. A ledge of snow forms a step to the house And the sunlight trips, on its way to the ground. |
Поезії зі збірки «Так подорожують слова» (2005)
Тирана Парк Хлопці танцють брейк, повітря сюрчить цвіркунами наче пізня підозра. Вівця переходить доріжку, а в мене у роті вишенька, темно-червона вишенька, думаю про тебе, Патриціє, коли вгризаюсь у неї. Бабка навколо мене літає, голодна. Я прислухаюсь до жаб уночі і до самотньої пташки джон-джон. Я слухаю тебе теж, купа вишневих кісточок під моїми ногами, сонце ковзає небом, за озером, втрачає ґрунт під ногами, як завжди, червоніє, щоб відкинути ніч зі свого шляху. А світло починає пакувати валізи, Щоб за сонцем іти – і трохи скиглить. Кажани розправляють крила буремні. Прилітайте разом, ходімо – ящірки вже знайшли свої скелі під якими спатимуть, і самотній кажан може піти зі мною разом цим шляхом-подорожнім, цим слідом-переслідувачем, який думає про тебе. Засмучена цією любов’ю до вечора, Можливо, я могла б дати й тобі трохи, Коли мовчазний кажан низько летить над моїм плечем. | Tirana Park Boys break-dancing, crickets frisking air like an overdue suspect. Sheep crossing the path and I’ve a cherry in my mouth, dark-red cherry, thinking of you, Patrice when I bite into it. A dragonfly circles round me hungrily. I listen to the frogs at night, and the lonesome john-john bird. I listen to you too, a pile of cherry stones around my feet, sun skidding through the sky, behind the lake, losing its footing, as it always does, camouflaged in red, to throw night off its track. The light is just beginning to pack its bags, to follow the sun – grumbling, just a little. Bats flex their wings, restless. Come on bats, let's get going - the lizards have already found their rocks to sleep under, and any lonely bats can come with me accompany this path-walker, this trail-follower who is thinking of you. Afflicted with this love of evening, Perhaps I could give you some of that, As a silent bat swoops low across my shoulder. |
Їдучи з Албанії Моя свідомість відлущується звідси – відділяється, як два клапті паперу. Якось, це місце і я застрягли удвох – твій час тиснув на мене як сонце на мою долоню, як великий палець, як дзвінка монета, як рука чи решта тіла, як хтось, кого ти слухаєш, коли він не знає що ти слухаєш і звуки його голосу стікають наче вода донизу твоїм обличчям і руками аж до твоєї долоні. Твій час був моїм часом – я була тобою і мою долоню гріло твоє сонце і я була тобою цілком і неподільно. Але твій час спливає – або, можливо, це мій – відлущується як фіолетова шкірка інжиру – і дні тріпочуть на вітрі, і продавці смаженої кукурудзи ростуть блідими і тьмяними і пахнуть гарячим вугіллям і ночами що поспішають із мішками повними тіней розмивають попелясту лінію між кам’яним бордюром і дорогою, вечором і світлом; твоїм великим пальцем і моєю долонею. Червоні перці, лазуровий виноград, смаглявий фіолетовий інжир і лимони такі жовті, що, коли кліпну очима, бачу на них серпанок часу, мереживний візерунок каштанів. Рука часу тисне менше, але її відбиток лягає на мене мелодією, пронизливою музикою, що блукає тонкими вуличками, залитими тінями. Це місце і я мали спільний час, наче коханці, ми не рахували витрат і втрат, брудні вулиці були мною, а бруківка асфальтових каменів і гравій – моїм пробудженням і моїми хмарами, і моїм забуттям. Моя долоня тисла на твій палець. Моя свідомість відлущується звідси, але сонце – здається – завагалося та не пішло досі. Коли щось, назвемо це майбутнім, забере твій палець із моєї долоні, як тоді тебе називатиму? Минулим? Пам’яттю? Сном? І як себе називатиму якщо я ніколи не була так близько до часу як зараз. | Leaving Albania My mind is peeling away from this place – separating, like two sheets of paper. Once, this place and I were stuck so close together – your time pressed against me like sun on my palm, like a thumb, like a hard coin, like a hand or a whole other body, like someone that you listen to, when he does not know that you are listening and the sounds of his voice run like water down your face and arms and into your palm. Your time was my time - I wore you and my palm was hot with your sun and I wore you with no distance and no separation. But your time is leaving - or perhaps it is mine - peeling from me like purple fig-skin – and the days tremble slightly, and the roasted corn sellers grow dim and less bright with the scent of hot charcoal and the hurrying nights with their sackfuls of shade smearing an ashy line between kerbstone and road, between evening and light; between your thumb and my palm. Crimson peppers, marine blue grapes, dusky purple figs and lemons so yellow I blink my eyes, have a shawl of time on them, marked by the lacy pattern of the chestnut trees. Time’s hand is less pressing but its mark rests on me like a melody, a reedy music that wanders up the thin streets, doused with shade. This place and me shared one time, like lovers, we counted no costs and no losses, the dusty streets they were me, and the rocking paving stones and the rubble were my wake and my clouds and my forgetfulness. My palm was the pressure of your thumb. My mind is peeling away from this place but the sun itself - or so it seems - has hesitated, and has not left yet. If something called future takes your thumb from my palm what will I call you then? Past? A memory? A dream? And what will I call myself when I have never felt as close to time as I do now. |
Водяна баржа Твій голос. Створює простір, куди я можу зайти, де для мене знайдеться місце. Це – подорож, що тримає мене, наче руки дерев. Вигинаються і непомітно тремтять, тяжко, вони хитаються трохи, щоб подушечки пальців тисли на простір надавали словам форми. Коли я почула твій голос, то згадала, що це – човен, до якого я можу зайти; там було місце, щоб я випростала кінцівки й слова; не тонула – пливла на цій повільній і лагідній баржі. | Water Barge Your voice. It makes a space I can step into where there is room for me. It is a journey which holds me, like the arms of trees. They bend, they shift slightly, with the weight, they rock a little, to accommodate the fingertips, pressing space to mould the shapes of words. When I heard your voice I knew it was a boat I could step into; there was space for me to stretch my limbs and words; not sink, but float, on this slow and gentle barge. |
Канал Стріт Café Café порожнє, тут хіба я і той, хто приніс мені чашку чаю. Він високий, повільно говорить з акцентом, не знаю, з яким саме, і має витончене підборіддя. Запріла волога вікон. Коли торкаюсь до неї пальцем, вода стікає на підвіконня. Надворі дощить. Газета лежить на столі поруч. Я пишу у своїй книзі, і кроки того чоловіка, що мене обслуговує, повільно снують у café; я досить добре чую розмірені кроки попри скиглення радіо. Збираюсь поглянути вгору, коли він підіймає листок і повертається знову за прилавок. Я майже не випила чаю, не тому, що поганий на смак чи мені не сподобалась чашка чи радіостанція. Чи тому що звук гостріння ножа ріже вуха. Ні, я пішла, бо запізнювалася на зустріч. Тому я не випила чаю. Це не мало нічого спільного із надокучливим підборіддям. | Canal Street Café The café is empty, except for me, and the person who brings me a mug of tea. He is tall, speaks slowly has a foreign accent I cannot identify and an exquisite jawline. Thick moisture on the inside of the window. When I run my finger over it, water drips down the pane. And outside, it is raining. A newspaper lies on the table next to me. I am writing in my book and the footsteps of the man who served me move slowly across the café; measured steps I hear quite clearly above the whiny chatter of the radio. I'm just about to look up when he picks up the paper, walks back again behind the counter. I left most of the mug of tea, not because it tasted bad or I didn't like the mug or the radio station. Or because the sound of the knife being sharpened grated on my ear. No, I left because I was late for an appointment. That's why I didn't drink the tea. It had nothing to do with that haunting jawline. |
Переклад з англійської Дарини Гладун. Залучений експерт – Гєник Бєляков. Куратор та редактор розділу – Олег Коцарев
Дарина Гладун – письменниця, перекладач. Лауреат «Коронації слова» (2014, 2015), Міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара (2015), літературної премій видавництва «Смолоскип» (2015, 2016). Авторка публікацій у журналах та альманахах «Дніпро», «Склянка часу», «Березіль» та ін. Засновник та модератор студії «Prosto критика». Головний редактор альманаху студентської творчості «Сві-й-танок». Більше деталей – у Вікіпедії.