Вікно

Ти мій хліб

і ледь відчутний

ритм

моїх кісток

ти майже

такий як море

ти не скеля

і не розлитий звук

я думаю

ти без рук

цей птах летить з закритими очима

і ця любов

все б’ється у вікно

де світло знов мовчить

тепер не час

сплітатися  вустами

(пісок

назавжди тут застиг)

Я думаю,

завтрашній день

ввімкнув тебе пальцем ноги

і тоді

ти

засяєш

невпинно й неясно

Поезія відмов 

Жодних сильних чоловіків в самих сорочках,

що топчуться

на моїй кухні: теплій і дурнуватій.

Жодної мене, що скрутилася клубочком

коло сплячої дитини і привабливо

посміхається.

Жодних коротких спідничок і довгих

зітхань; прочитавши вірша,

я не дивитимусь вбік

щоб побачити,

чи ти його зрозумів.

Жодних затишних двориків і садків,

у мене

ніколи не буде жирних котів,

моє обличчя не носитимуть на футболках;

я не навчуся

наносити макіяж.

Не хочеться

тихенько сидіти в машині, поки хтось інший

за кермом. Жодного руху

по колу. Жодного лінолеуму

в клітинку. Нічого такого.

Жодних посудомийок; пральна машина —

теж навряд. Жодних квітів,

гарних ніжок, жалісних

віршиків про заміжжя. Вітер —

ось хто такі чоловіки, а мої вірші —

море. Діти наче трави

на схилах — приросли

там. Або ж наче ліс.

Вони не приходять і не йдуть.

Жодних веселок. Лише пелікани

незграбно плюхаються у воду,

сподіваючись спіймати

ту саму Велику Рибу. Будь певен,

я не стану побиватись, хай минає,

згодом подумаю, як би воно було.

Мої спогади зливаються в одне.

І тепер я не надто впевнена,

хто що зробив і кому.

Що ми зробили не так.

Та я спалила записи,

в яких був твій погляд і посмішка.

Я тінь…

Я тінь що розтинає лід

Я ніж іржавий у воді

Я змерзла груша на морозі

Я держу гору у руці 

Я ноги здерла склом до крові

Я шумним лісом в темряві іду

Моє тіло в золотому сяйві тоне

Я наспівую собі під ніс

Я втрачаю голову

Мої очі їжа для орлів

Мої губи срібним дротом скуті

Я згорала і кістки мої міцніли

Я величезна статуя на скелі

Я несамовита заметіль

Я за уламками кухонних шаф